Розділ іі. . Класифікація особистих немайнових прав фізичних осіб

2.1. Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи

Згідно статтей 281-293 Цивільного кодексу України до особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, законодавець відносить: право на життя; право на усунення небезпеки, яка загрожує життю та здоров'ю; право на охорону здоров'я; право на медичну допомогу та на інформацію про стан свого здо­ров'я; право на таємницю про стан здоров'я; права особи, яка перебуває на стаціонарному лікуванні; право на свободу та особисту недоторканність; право на донорство; право на сім'ю, опіку або піклування; право на безпечне для життя і здоров'я довкілля.

В основі державного управління переважають процеси, що стосуються соціального існування людини. Людина невіддільна від природи ні матеріально, ні духовно. Тому зрозуміло, що серед прав і свобод людини особливе місце займають екологічні права, які є фізичною, природною складовою соціального існування людини. Право на безпечну навколишнє середовище віднесено до загальнолюдських цінностей і розглядається як складова сучасної концепції держави.

Використання природних ресурсів несе в собі загрозу порушення права громадян на чисте середовище, особливу цінність набуває те рішення, яке прийнято спільно з громадськістю, коли населення розділяє можливі екологічні ризики з владою.

Під час спільного прийняття рішень населення і кожен громадянин зокрема отримують право вимоги від влади певної компенсації за можливі порушення права на чисте довкілля. Ці компенсації населення отримує у вигляді створення додаткових робочих місць, розвитку соціальної сфери, інфраструктури і т.д. Крім того, особливо важливим в цьому процесі є можливість анулювання невірно прийнятих рішень і відновлення порушеного права.

Забезпечення права на безпечне довкілля залежить від багатьох дій з боку влади, серед яких - комплексність і ефективність прогнозів небезпечних ситуацій, своєчасне планування і виконання запобіжних та захисних заходів і т.д. Найважливіші відмінні риси основних екологічних прав закріплених в Конституції України полягають у тому, що вони дані людині від природи, носять природний і невідчужуваним характер, виступають в якості найвищої соціальної цінності, є безпосередньо діючими, знаходяться під захистом держави, відповідають міжнародним стандартам. Згідно ст. 50 Конституції України та ст. 9 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», систему конституційних екологічних прав громадянина складають права на: безпечне для життя і здоров'я довкілля; вільний доступ до інформації про стан довкілля, якість харчових продуктів і предметів побуту та право на її поширення, заборона засекречувати таку інформацію; відшкодування шкоди, заподіяної порушенням зазначених прав і ін. Поряд з безпосередньо екологічним правами в Основному Законі закріплено і інші права, які тісно пов'язані з ними, і мають екологічну спрямованість.[8]

Дане право притаманне людині з моменту його народження, незалежно від розсуду державних органів. Це фактично право кожного громадянина вимагати дотримання еколого-правових приписів, якому відповідав би обов'язок кожної держави щодо його забезпечення.

Збереження якісного, чистого навколишнього середовища є для людини абсолютною життєвою необхідністю.

Ще одним важливим видом особистих немайнових прав фізичної особи звичайно, є право на життя. Невід'ємне право на життя кожної людини проголошено на міжнародному рівні у За­гальній декларації прав людини 1948 р. Під поняттям "життя", ми розуміємо особисте немайнове благо, суть якого полягає в фізичному, психічному та соціальному розвитку людського організму як єдиного цілого. Характерною особливістю права на життя є те, що його виникнення чи припинення у більшості випадків не залежить від волі управомоченої особи. Життя є триваючим процесом, а тому важливе значення має визначення моменту появи життя і моменту його припинення. Для права ці проблеми пов'язані із визначенням юридично значимих фактів ї їх правовими наслідками. Саме завдяки праву на життя у правовій державі, права та законні інтереси громадян є пріоритетними серед інших Моментом припинення життя фізичної особи є факт смерті людини, підтверджений протоколом смерті мозку людини відповідно до положень Наказу МОЗ України № 821 від 23.09.2013 р. “Про встановлення діагностичних критеріїв смерті мозку та процедури констатації смерті людини”. У цивільно-правовій науці під поняттям “смерть фізичної особи” розуміють явище незворотного припинення життєдіяльності мозку людини, що безсумнівно, призводить до загибелі організму в цілому та характеризується сукупністю різних ознак. Для цивільного права особа визнається померлою, лише з моменту її біологічної смерті. [9] Відповідно до ст. 29 Конституції кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність, причому кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом (ст. 33 Конституції).[1]

Одним з особистих немайнових прав фізичної особи, яка поряд з іншими такими правами закріплено в другій книзі ЦК (ст. 291), право на сім'ю. Воно охоплює різні повноваження, а саме: право на створення сім'ї, право на вибір осіб, які бажають створити сім'ю, право на перебування (проживання і виховання) в сім'ї, право на вибір форми організації сімейного життя, право на повагу до нього, право на підтримку зв'язків з членами своєї сім'ї та родичами.[5]

Право на сім'ю і сімейне виховання є невід’ємним правом людини. Сім'я це найкраща форма організації спільного проживання людей, а особливо виховання дітей, що знає людство. Жодні форми публічного виховання не можливо порівняти з вихованням дитини в сім'ї, аргументом чого є численні недостатньо вдалі спроби замінити сімейне виховання публічним. Тому одним із головних задач сімейного законодавства це захист прав дитини на виховання в сім'ї. Як правило, при цьому мається на увазі проживання і виховання дитини в сім'ї своїх батьків. Однак вона має також правом спілкуватися з дідом, бабусею, прадідом, прабабусею, братами, сестрами та іншими членами сім'ї. Крім того, нерідко в силу тих чи інших обставин дитина проживає з мачухою, вітчимом, а отже, і виховується ними¹.

Законодавчою підставою виникнення сімейних особисто немайнових відносин між зазначеними вище особами є ч. 2 ст. 2 СК, згідно з якою такі відносини регулюються цим Кодексом, зокрема розділом 21 "Особисті немайнові права та обов'язки інших членів сім'ї та родичів". [9]

Можливість виховувати дітей, які втратили сім’ю, в родинному оточенні отримано завдяки впровадженню в практику альтернативних форм сімейного виховання. Отже, з метою вдосконалення існуючої системи опіки над дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування, втілюючи у життя гарантоване державою право дитини на сімейне виховання, чинне сімейне законодавство передбачає такі форми влаштування зазначеної категорії дітей: патронат, прийомна сім’я, дитячий будинок сімейного типу.

Поняття патронату було відновлено в Сімейному кодексі України, прийнятому Верховною Радою України 10 січня 2002 року. Глава 20 Сімейного кодексу України так і називається “Патронат над дітьми”. Вона містить 5 статей (ст 252-256).

Патронатне виховання визначається як форма влаштування дитини на виховання в сім’ю патронатного вихователя, з обов’язковим розмежуванням прав і обов’язків щодо захисту законних інтересів цієї дитини між батьками, уповноваженою службою та патронатним вихователем.

В даний час сучасні, науковці схиляються до думки, що особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізич­ної особи, є головнішими відносно інших. Також ці права не мають об'єктивно встановлених законодавством кордонів, ця властивість свідчить про їх абсо­лютність. Абсолютність цих прав пояснюється тим, що ними володіють всі особи (невизначене коло осіб). Крім того, межі в даного виду прав усе ж таки є, адже можливості однієї особи закінчуються там, де вони перетинаються з пра­вами іншої особи, і заважають їх законному здійсненню.