Робота з поняттями і термінами
Пацифікація - (лат. pacificatio — умиротворення, замирення, успокоєння) — урядова політика, спрямована на утихомирення, замирення локалізованих етносів (національних меншин).
Але починаючи від 1937 р. польські правлячі кола знову змінюють курс. Перед загрозою Другої світової війни вони боялися, що українське питання стане «розмінною картою» у великій грі, а будь-які поступки українцям — сприятливим ґрунтом для зростання сепаратизму; прокотилась нова хвиля репресій. У 1938—1939 рр. у прикордонній смузі із СРСР були проведені акції з виселення українців.
2. Українські політичні партії та організації.
Незважаючи на антиукраїнську політику правлячих кіл Польщі, існуючий політичний режим допускав певну політичну діяльність. Використовуючи цю можливість, українці створили політичні партії, покликані захищати їхні інтереси. Так, у Польщі на 1925 р. існувало 12 українських політичних партій, що представляли широкий політичний спектр.
Найбільшою й наймогутнішою серед українських політичних партій було Українське народно-демократичне об’єднання (УНДО), яке утворилося в 1925 р. і було ліберальною партією інтелектуальної еліти краю. Лідерами об’єднання були Д. Левицький, В. Мудрий, С. Баран, О. Луцький. УНДО виступало за конституційну демократію та незалежність України. Головним практичним завданням УНДО вважала захист економічних, політичних, національно-культурних прав українців. Під впливом УНДО перебувала значна частина українських фінансових, кооперативних та культурних закладів краю, товариств, у тому числі й найпливовіша газета «Діло», яка, по суті, стала його неофіційним органом.
Соціалістичний спектр українського руху був представлений Українською соціал-радикальною партією (УСРП), що утворилася після об’єднання в 1926 р. найстарішої західноукраїнської партії Русько-української радикальної партії з Українською партією соціалістів-революціонерів, що діяла на Волині. Її підтримували селяни, сільська інтелігенція. Радикали прагнули поєднати принцип демократичного соціалізму з ідеєю незалежності України. Розв’язання найважливіших соціально-економічних проблем пов’язувалося із завоюванням незалежності. Її лідерами були Л. Бачинський і І. Макух. Ще однією соціалістичною партією була Українська соціал-демократична партія. У своїй діяльності вона
спиралася на нечисленне українське робітництво. У 1924 р. УСДП була примусово розпущена польською владою на підставі звинувачення в поширенні ідей комунізму; у 1929 р. вона відновила свою діяльність. Лідером партії став М. Ганкевич. Решта українських партій були нечисленними та маловпливовими (Українська католицька партія, Волинське українське об’єднання, москвофіли тощо). Майже всі українські партії виступали за об’єднання українських земель у єдиній державі. Ситуацію в УСРР у 1920-ті рр. висвітлив Д. Левицький у 1925 р. в газеті «Діло»: «На радянській Україні росте, міцнішає і розвивається українська національна ідея, і разом зі зростом цієї ідеї чужі рамці фіктивної української державності наповнюються рідним змістом справжньої державності». Але в 1930-ті рр. думка щодо УСРР і СРСР докоріннно змінюється.
Ще однією впливовою політичною силою була Комуністична партія Східної Галичини, яка в 1923 р. перетворилася на Комуністичну партію Західної України (КПЗУ) й увійшла до Компартії Польщі. КПЗУ діяла підпільно; прагнула поєднати національні ідеї з ідеями комунізму, підтримувала ідейну течію націонал-комунізму. Вона спиралася переважно на найбідніші прошарки суспільства. На чолі КПЗУ стояли Й. Клірик, Р. Кузьма. Політика українізації та непу, що проводилися в УСРР, сприяли зростанню впливу КПЗУ й узагалі прорадянських настроїв у Західній Україні. Але наступна політика радянського керівництва (колективізація, голодомор, репресії) викликала критику з боку членів КПЗУ. Під час перебування в СРСР чимало за- хідноукраїнських комуністів було репресовано, а Компартію Польщі, до складу якої входила КПЗУ, за рішенням Комінтерну в 1938 р. було розпущено.
Українські партії максимально намагалися використати легальні можливості впливу на формування державної внутрішньої політики. Із цією метою вони боролися за місця в польському парламенті: якщо в листопаді 1927 р. представництво українців у сеймі складалося з 25 послів і шести сенаторів, то в липні 1930 р. — із 50 послів і 14 сенаторів.
Поряд із легальними українськими партіями і підпільною діяльністю комуністів зростала ще одна сила, якій судилося стати провідником українського руху в 1930—1950-ті рр., — націоналістичний рух, що неухильно розвивався. Організаційні витоки були пов’яані з діяльністю Української військової організації (УВО), створеної у Празі в 1920 р. групою старшин УСС та УГА на чолі з Є. Коновальцем. Головною метою УВО була Українська самостійна соборна держава, становлення якої мало здійснитися загальнонаціональним повстанням українського народу проти окупантів. Основним методом боротьби вважався терор проти представників окупаційної влади, установ тощо. Терористичні акти УВО мали й пропагандистську мету: привернути увагу світової громадськості до тієї несправедливості, яка після Першої світової війни була вчинена щодо українців. Найвідоміші акції УВО:
невдалий замах колишнього старшини УГА С. Федака на Ю. Пілсудського (1921 р.), кампанія саботажу та терористичні акти проти українських угодовців (1922 р.), експропріаційні акції (1924—1926 рр.) тощо.
Ідеологічною основою націоналістичного руху стала ідеологія інтегрального націоналізму Д. Донцова. Діяльність УВО та Д. Донцова сприяли консолідації націоналістичних сил. У 1929 р. постала Організація українських націоналістів (ОУН).