Зміст

ВСТУП

1. Остання облава, останнє вивезення в Сибір

2. Історичний музей “Тюрма Добромиль”

3. Український прапор над Радянським штабом

4. Історія с.Солянуватка

5. Найосвіченіша людина с.Солянуватка

6. Футбол с. Солянуватка в 50-ті роки

7. Великдень в с.Солянуватка в 50-ті роки

8. Комсомольська учнівська бригада

9. Вмирали за Україну, але не здавалися!

10. Каплицю “Спасіння” в урочищі Саліна відновлює Йосиф Швець

11. Криївку-музей, присвячену 70-літтю УПА, будує Йосиф Швець в урочищі “Саліна”

12. Велика аварія на буровій

ВСТУП

«Хто не шанує свого минулого,

той немає майбутнього»

Пам’ятки історії та культури належать до тих надбань, які впливають на почуття, етику і мораль людини фактом існування. Вони поєднують наукові й популяризаторські функції. Різні люди, залежно від освіти, загальної культури, фахової підготовки, напряму мислення, в одній і тій самій пам'ятці вбачають різні грані, особливості. В цілому нерухомі пам’ятки історії та культури є важливою частиною наступності та спадковості в розвитку культури, сприяють формуванню особливості, значною мірою визначають духовний потенціал нації.

За кількістю пам’яток, наявністю шедеврів Україну можна без перебільшення віднести до країн з багатою історико-культурною спадщиною. На державному обліку перебуває понад 147 тисяч пам’яток археології, архітектури та містобудування, монументального мистецтва.

На тривалий час занедбано вивчення теорії та історії культури, мало приділялося уваги дослідженням, охороні та використанню нерухомих пам’яток, що нерідко розцінювались як відхід від вивчення актуальних проблем сучасності. Останніми роками пам’ятки страждають від недостатньої до них уваги, внаслідок виділення на їхнє збереження вкрай мізерних коштів.

Йосиф Швець – житель м.Добромиль, займається відновленням, реставрацією пам’яток історії та культури м.Добромиля та навколишніх сіл.

Народився 23 квітня 1942 року в с.Квасенина Добромильського району Дрогобицької області. По операції «Вісла» був переселений і проживав у с.Солянуватка того ж Добромильського району, закінчив у 1957 році сім класів і пішов вчитися у вечірню школу робітничої молоді м.Добромиль, яку закінчив у 1959 році. Вдень працював, а ввечері вчився. По закінченню одержав атестат зрілості і трудову книжку, де було записано вже три роки стажу. Пізніше вчився в Миколаївському училищі Львівської області нафто розвідки і по закінченню працював у Харківській області в районному центрі Кигичівка.

Пізніше Швець Й. призвали в армію. Служив у секретних військах, як демобілізувався – дав розписку на 30 років, що не буде розголошувати військову таємницю. Після армії одружився, побудував хату, має двох синів. Закінчив Львівський Ордена Леніна політехнічний інститут імені Ленінського комсомолу. З 1978 року працював в училищі до 2006 року. З 1980 року по 1990 роки – старший майстер в ССПТУ-22, а пізніше СПТУ-73. Працював майстром в/н аж до пенсії.

1 вересня 1987 року на училищній лінійці було вручено медаль «Ветеран праці». І в армії теж було нагороджено медаллю.

Швець Й. в молодому і похилому віці.

1.Остання облава, останнє вивезення в Сибір

В час війни на соляному заводі у Добромилі, який ввійшов пізніше в історію як “Саліна”, була німецька військова майстерня. На дуже високій горі стояла радіостанція для зв'язку, її обслуговувало 7 військових чоловік. Начальником розвідки був капітан Петров.

Після війни до 1945 року там розташувалась військова застава. Була побудована конюшня, тому що військові переважно їздили на конях. Штаб цієї застави знаходився у одному з приміщень з штилем на даху, по вулиці Салінарній. Тепер там житловий будинок.

Навесні 1951 року, десь під кінець березня, над ранком була піднята застава по тривозі. Їхали солдати й офіцери на конях, машинами, а більшість бігли пішки з автоматами, в чоботях і кальсонах. Як пізніше виявилося, в селі Солянуватка, недалеко від “Саліни”, біля школи, ніби був схрон, як тоді казали бандерівці.

Одна легкова професійна машина, виїжджаючи на повороті із “Саліни” в Солянуватку, з'їхала під міст, при хаті мого батька Швеця Григорія. Огорожа цієї хати була із живоплоту — глоду. Офіцери об гілля подряпали собі голови і обличчя, адже брезенд із машини зірвало. Добре, що не заїхали в товсту липу, якій близько 300 років, могли б повбиватися. Пізніше виявилось, що тривога була фальшивою.

Це була остання тривога (облава) в Солянуватці. Ніхто з жителів тоді не знав, що настав час спокою і більше вже не буде облави.

Ця липа зі сторони подвір'я колись мала тріщину по всьому стовбурі, шириною до 50 см. Очевидно, її блискавкою розкололо. В середині вона зігнила і утворилось велике дупло, в якому легко могла стояти людина.

На цьому роздоріжжі часто вартував військовий патруль, а в липі могли бути вояки, ховаючись від дощу і негоди. Розвідували, що де робиться. Ніколи не було конфлікту між солдатами і бандерівцями. Очевидно, вони не зустрічались.

Почали машину витягувати, але густі кущі глоду мішали. Тоді офіцер взяв в мого батька сокири і солдати вирубали кущі. Машину витягували шнурами, пхали солдати. Нам, хлопчикам, було цікаво дивитись на цю подію. Ця липа ще й по сьогодні стоїть, але вже краї обросли і звузилися за цей час і залізти туди дуже важко.

Ще про цей міст. Він побудований із каміння. При розширенні дороги його наростили з двох боків бетонними кільцями і русло його звузилося. На ньому з обох сторін були дерев'яні поруччя із бруса, де вечорами збиралась молодь Голодна, спрацьована, вона годинами співала красиві задушевні пісні.

В одного господаря під дахом знаходився колгоспний льон (колгосп тоді ще не мав своїх приміщень). Одного разу закликали мого батька Швеця Григорія і ще декількох чоловіків. Батько побачив навколо цього стогу льону солдатів з автоматами і собак. Вояки пояснили, що треба робити — льон перенести і поскладати в іншому місці. Вони дали команду і солдати з собаками відступили на 10 метрів від стогу, який вони вартували цілу ніч. Люди працювали до обіду. Привезли солдатам обід. Батько оглянувся і побачив ще одне кільце, оточене вантажними автомобілями. Мешканців сусідніх хат повиганяли. Так працювали до вечора. А коли стіг став дуже малим, солдати пхали в нього металеві піки і давали нюхати собакам. Так і нічого не знайшли. Батько думав, якщо не вбили — то обов'язково вб'ють, а вдома троє малих дітей...

Ще був один такий випадок. Якось ми хлопчаки під осінь грали футбол на одному подвір'ї. М'ячем служило велике зимове яблуко. Зараз я таких величезних яблук не бачив. В хаті були озброєні бандери. Збоку до цієї хати йшли озброєні солдати. Вони підійшли до дверей, які були відкритими і почали реготати, навіть, попробували вдарити ногою по ньому і пішли далі. В цей час в хаті господиня клякла на коліна перед образом Ісуса Христа, підняла догори руки і молилася за себе і за всіх. Нас, хлопчаків, було десь до 10 чоловік. Що було б, якби почалася стрілянина? Але Бог відвів цю страшну трагедію. Про це вона розказала мені, коли я вже був дорослий. За дверима вхідних дверей стояли два бандери, які повинні були стріляти, коли солдати переступлять поріг, а інші, в цей час, через вікна мали втікати городом і садом. Вона говорила, що якщо бачить когось з нас, то ми для неї народилися вдруге.

Останнє вивезення в Сибір із села Солянуватка відбувалось навесні 1951 року. Вивозили дві родини: Старобрянського Миколи і Ханика Миколи, який жив на дорозі як їхати в Санаторію. Машина з сім'єю Старобрянських стояла біля сільмагу і чекала на родину Хаників. Вже була 9 година ранку, а цю родину ніяк не могли відправити. Діти вже сиділи на машині. Дуже перевіряли документи. Так пізно ще нікого не вивозили. Все робилося вночі, щоб менше бачило людей. Був похмурий день, трошки моросив дощ. Як пізніше виявилось, господиня Ханика Миколи — Марія “мати героїня” мала багато дітей і їх залишили. Очевидно, з'ясовували, чи можна таку родину вивозити і тому так довго затягнувся час.

Для того, щоб прогодувати родину, Сімашник Анна назбирала колосків пшениці. Її зловили і зразу засудили до 1,5 року тюрми. В неї була велика сім'я.

Стефанишина Михайла примусили взяти до пари чужого хворого коня. Незадовго цей кінь здох. За це Стефанишину дали 2 роки тюрми.

В переселенця Швеця Григорія була велика стодола. Як почали організовувати колгосп, то в ній складали борони, плуги, віялки, культиватори, вози. А в окремій будівлі зробили першу колгоспну кузню, там колись стояли коні. За металом для кузні їздили фірами і збирали по полях, річках розбиті частини військової техніки. Цю стодолу підпалили. Ще були пожежі, згоріло дві стодоли із снопами пшениці недалеко від нас. Також згоріли дві хати — це все було біля сільмагу в селі.

А також був вбитий перший голова колгоспу Цицик.

Ось такі коротенькі факти запам'ятались мені і всім жителям села Солянуватка за 1951 рік.

Я знаю, недалеко від Добромиля, в долині, яка поросла вільхами на схилі, є криївка (схрон). Правда, вона засипалась. На ній колись росло дерево. Ми заготовляли дрова і цього дерева не рубали, не знаю чи росте воно зараз. Може, криївку відновлять, адже партизанські землянки відновлюють. Чому б не відновити першу в Львівській області криївку? Я старий, в будь-який час можу померти, і не буде кому показати де вона знаходиться.

Йосиф Швець

м.Добромиль

01.08.2008