4. Процесуальний порядок судового розгляду справи у цивільному процесі сша

Незважаючи на те, що судовий розгляд — це стадія, в якій дійсно реалізується судовий захист, в СІІІА тільки невелика кількість цивільних справ доходить до судового розгляду, у федеральних судах і судах штатів приблизно 85-90 відсотків зареєстрованих справ закінчується до судового розгляду.

У США найбільшого мірою зберігся інститут присяжних засідателів або журі. Але в останні роки дедалі більше дискутується питання про доцільність участі журі при розгляді складних справ, які пов'язані з застосуванням антитрестовського чи страхового законодавства, і розгляд яких тягнеться кілька місяців. Дедалі більшого сенсу набуває думка, що для будь-якої галузі потрібні кваліфіковані спеціалісти, а не дилетанти, яких легко ввести в оману. Тим більше, що використання інституту присяжних збільшує обсяг роботи судів, уповільнює загальний рух справи і різко збільшує тривалість судових засідань порівняно з процесами, які ведуть тільки судді.

У цивільному судочинстві США немає єдиного типу процедури судового засідання. Але можна дати його типову схему з участю присяжних засідателів, яка складається з таких частин: 1) відкриття засідання і формування лави присяжних засідателів; 2) вступні заяви сторін (адвокатів); 3) подання і дослідження доказів; 4) дебати сторін; 5) напутнє слово судді присяжним засідателям; 6) винесення присяжними вердикту; 7) винесення судового рішення; 8) клопотання сторін щодо вердикту та рішення.

Федеральне законодавство передбачає, що для конкретних справ членів журі треба відбирати наздогад з різних прошарків населення району, де відбувається процес. Усі американські громадяни, яким минуло 18 років і які не менше року проживають на території даного району, вміють читати, писати і розуміють англійську мову, не мають психічних чи фізичних вад, не були під слідством або не були засуджені за злочин на строк більше одного року, не належать до осіб, які можуть розголосити секрети правосуддя або внести розкол у міркування при винесенні вердиктів, можуть взяти участь у відправленні правосуддя. Не можна включати до списків присяжних військовослужбовців, пожежників, посадових осіб законодавчих, виконавчих та судових органів. В окремих штатах членами журі не можуть бути або підлягають відводу юристи, лікарі, медсестри, аптекарі, викладачі, священики, журналісти, хіроманти, працівники транспорту, зв'язку, тюрем тощо.

Кожний федеральний районний суд має свій порядок залучення присяжних. Основою для набору кандидатів слугують списки виборців даного району, інформація з довідників про жителів міста, телефонні довідники, дані перепису населення. Кількість кандидатів не може нараховувати менше тисячі, а строк повної їх заміни наступною групою — перевищувати чотирьох років. За відмову без поважних причин з'явитися до суду, а також за повідомлення неправдивих відомостей з метою ухилення від участі в журі винному загрожує штраф або тюремне ув'язнення на строк до трьох днів або те і друге разом.

Із сформованої таким чином групи клерк для слухання конкретної справи відбирає методом жеребкування відповідну кількість кандидатів, включаючи й запасних, бо можливі відводи і самовідводи.

Остаточне комплектування лави присяжних засідателів здійснюється під час процедури, змістом якої є допит під присягою присяжних суддями, адвокатами і сторонами. Мета такого допиту — виявити обставини, які могли б стати підставою для відводу.

Відібрані для розгляду конкретної справи присяжні дають присягу, зміст і форма якої встановлена законодавством. Вони беруть на себе обов'язок діяти справедливо, не розголошувати таємницю нарадчої кімнати і винести справедливе рішення.

Розгляд справи по суті починається промовами сторін, але, як свідчить практика, промовами адвокатів сторін. Спочатку виступає сторона, на якій лежить обов'язок доказування до моменту початку судового засідання. Найчастіше— це позивач. Виступаючи першим, адвокат позивача дає інформацію про те, які обставини формують підстави позову, котрі з них є спірні і якими доказами вони підтверджуватимуться. Після виступу адвоката позивача друга сторона має вибір: вона може виступити з заявою про те, що нею було зроблено для спростування заявленої вимоги або може відкласти свій виступ до завершення дослідження поданих позивачем доказів.

Найголовнішим джерелом інформації є показання свідків. Спочатку свідок у встановленій законодавством формі дає клятву або урочисту обіцянку говорити правду. Порушення цього обов'язку може призвести до кримінальної відповідальності за лжесвідоцтво.

Законодавство (параграф 607 Федеральних правил про докази 1975 р.) чітко регулює положення про те, що підривати довір'я до свідка дозволено кожній стороні, в тому числі і тій, яка його викликала. Методи, які допускаються при цьому, різноманітні. Адвокати можуть з метою кинути тінь на особу свідка безцеремонно піддати критиці раціональність його мислення, якість пам'яті, здатність висловити свої думки тощо. Допускається доказування того, що свідок може дати неправдиві показання за своєю натурою

Допит свідка складається з декількох частин, які послідовно змінюють одна одну: прямий допит, перехресний, повторний прямий і повторний перехресний. Прямий допит свідка веде сторона (адвокат), яка його запросила. Предмет допиту обмежений змістом змагальних паперів. Забороняється задавати навідні запитання. Перехресний допит здійснюється адвокатом протилежної сторони. Значення перехресного допиту важко переоцінити. По-перше, це є яскравою ілюстрацією реалізації принципу змагальності; по-друге, на практиці від його невдачі чи успіху великою мірою залежить вирішення справи. Завданням адвоката при цьому є одержання сприятливих для свого клієнта повідомлень від чужого свідка і взяття під сумнів невигідних для нього показань шляхом підриву довір'я до цього свідка. Адвокати прагнуть піймати свідка на непослідовності, суперечностях, приховуванні деяких фактів, намагаються примусити його відмовитися від частини показань або дати інше їх тлумачення тощо. У цій частині допиту широко застосовуються навідні запитання.

За двома головними частинами показань свідків може бути застосований повторний прямий та повторний перехресний допити, які ведуть відповідно учасник процесу, котрий викликав свідка, а потім його противник.

Поширення процесуального статусу свідків на сторони та експертів не означає механічного ототожнювання тих і інших. Якісні характеристики, порядок дослідження, критерії оцінки інформації цих осіб не можуть збігатися за самою їхньою природою. При одержанні пояснень сторін і висновків експертів має місце переплетіння елементів пря- мого та перехресного допитів. Подібно свідку експерт може бути атакований з різних позицій. Існують особливості допиту сторін, безпосередньо заінтересованих у справі. Відмова відповідати на запитання протилежної сторони є підставою беззастережного виключення із справи даних раніше цією стороною пояснень.

При допиті свідків суддя веде себе пасивно. За своєю ініціативою він у кращому випадку може відводити ті запитання, які, на його думку, занадто одіозні, виходять за межі порядності, грубо ображають свідка, дублюють одне одного тощо. Але і тут суддя не зобов'язаний проявляти ініціативу, а повинен, як правило, реагувати тільки на заперечення адвоката проти запитань другої сторони. Суддя має право допитувати свідків, але вищестоящий суд ніколи не скасує рішення за мотивами некваліфіковано проведеного суддею допиту свідка; навпаки, скасування рішення не виключено, якщо суддя занадто завзято втручатиметься в допит.

Присяжні засідателі теж ведуть себе пасивно. Це ніби мовчазна група спостерігачів, які навіть не вправі безпосередньо задавати запитання свідкам, сторонам, експертам, а тільки через суддю можуть просити поставити ті чи інші запитання.

Після допиту свідків досліджуються письмові та речові докази. Завершивши дослідження доказів, суд переходить до судових дебатів. Спочатку виступає той, хто першим «відкрив справу», далі — його противник, а потім — знову адвокат, який розпочав дебати. Таким чином, у дебатах одна із сторін виступає двічі. Істотним елементом дебатів є правова аргументація, тобто юридична оцінка фактичних обставин, і на цій підставі висновок щодо резолютивної частини майбутнього судового рішення.

Після дебатів суд переходить до дуже важливої процесуальної дії — дачі напутньої поради присяжним засідателям. Мета напуття — надати людям, які не мають юридичної освіти і практики, конкретну допомогу; викласти і розтлумачити законодавство, яким треба керуватися при вирішенні даної справи.

Напуття може бути складене суддею письмово, але домінує усна форма. Нині для полегшення роботи судді і, головне, для уніфікації практики видаються типові інструкції присяжним засідателям з найпоширеніших категорій цивільних справ. Основну роль у підготовці напуття відіграє суддя, але можуть брати участь і сторони, вірніше, адвокати, передаючи судді тексти своїх рекомендацій до напуття. У деяких штатах заключне слово судді присяжним засідателям може не проголошуватися, якщо сторони на цьому не наполягають.

Після завершення всіх дій у судовому засіданні члени журі йдуть до нарадчої кімнати під наглядом судового пристава. Інколи, коли справа нескладна, а результати дослідження доказів свідчать про безумовну перевагу якоїсь із сторін, допускається нарада журі на місці з негайним винесенням вердикту. Тривалість засідань журі законодавством не регламентована. На практиці вона буває від декількох хвилин до кількох днів.

У нарадчій кімнаті вирішення справи відбувається під керівництвом старшини присяжних. При винесенні вердикту журі виходить з того, що він має ґрунтуватися виключно на тій інформації, яка була одержана в ході судового розгляду. Дозволяється доставляти журі письмові та речові докази.

Принцип одностайності при постановленні вердикту застосовується тільки в деяких штатах, але не так категорично: сторони можуть між собою домовитися про прийняття вердикту більшістю голосів. Ця більшість може бути в 2/3, 3/4, 4/5, 5/6 присяжних. Якщо цієї більшості немає, то і неможливий вердикт. Результатом буде розпуск даного складу журі, призначення повторного розгляду справи з іншим складом присяжних. Коли ж згода більшості членів журі досягнута, старшина присяжних її письмово фіксує.

Після оголошення вердикту можливі клопотання сторін про проведення спеціального опитування присяжних, яке полягає в тому, що кожний з них має підтвердити, чи виражає вердикт їхню особисту думку. Якщо при опитуванні присяжні підтвердили погоджені висновки і вердикт не містить явних суперечностей, він підлягає реєстрації. На цьому місія журі закінчується.

Коли цивільна справа розглядалася без участі присяжних, то рішення виносить суддя одноособово або суд, якщо він діє в колегіальному складі. Характерна риса американського цивільного судочинства — відсутність нарадчої кімнати. Рішення може бути винесено одразу після заключних промов сторін, а в більш складних справах суддя, як правило, резервує час (до декількох тижнів) для обдумування свого рішення. В американського судді не має обов'язку складати рішення у письмовому вигляді. Він може проголосити його усно у формі промови, керуючись нотатками і тезами. Але ця промова стенографується, а потім стенограма розшифровується повністю або частково.

Законодавством США передбачено і спрощене провадження. Клопотання про винесення рішення в такому порядку вправі заявити як позивач, так і відповідач. Для цього необхідно, щоб суд установив, що між сторонами немає істотного спору про фактичні обставини, а в правовому відношенні судове рішення виноситься на користь сторони, яка заявила про проведення спрощеного провадження. Таким чином, суду в принципі треба обмежитися тільки розглядом правових питань, а саме: чи буде правомірним за даних фактичних обставин винести рішення про задоволення позову.

Досить широке застосування має розгляд справ у порядку заочного провадження, що передбачено ст. 55 ФПЦП. Відповідно до цієї статті заочне рішення виноситься, якщо відповідач ухиляється від участі в процесі, причому ця обставина має бути належним чином установлена шляхом подання до суду письмової заяви. Як «ухилення від участі в процесі» тлумачиться відмова відповідача дати відповіді на поставлені запитання або подати документи чи речові докази, а також відмова з'явитися до відповідної посадової особи для дачі показань чи пряма відмова дати показання тощо.

Винесення заочного рішення дозволяється тільки з приводу позовів про присудження. Позови, в яких вимагається присудження певного розміру грошової суми чи суми, розмір якої може бути визначений, розглядаються і задовольняються клерком суду без проведення судового розгляду при пред'явленні позивачем письмової заяви про те, що суми, які він вимагає, дійсно йому належать.

Таким чином, ухилення відповідача від участі в процесі розцінюється як визнання ним позову. Це можливо не тільки в позовах, де уже визначений розмір стягнення, а й тоді, коли суму стягнення можна визначити, або в позовах, в яких не міститься вимоги присудження певного розміру грошової суми.

Заочне рішення може бути оскаржене відповідачем, але для цього він мусить представити переконливі докази. Це можуть бути процесуальні порушення, допущені при винесенні заочного рішення. Крім того, рішення можна скасувати, якщо суд визнає, що воно виносилося в результаті допущеної відповідачем помилки або недбальства, які не можуть бути поставлені в вину йому, а також в результаті його необачності чи створеної обставинами якоїсь для нього несподіванки.

Строк подачі відклику на заочне рішення законом не передбачено. Він має бути розумним, але не більшим шести місяців з дня винесення рішення. Відклик на заочне рішення розглядається тим судом, який виніс рішення.

Існування в США суду присяжних обумовлює постановлення в справі двох процесуальних документів: вердикту присяжних засідателів і рішення суду. Вердикти бувають загальні, спеціальні та змішані.

Загальний вердикт найпоширеніший у судовій практиці. Він використовується у всіх категоріях цивільних справ, незалежно від тривалості судового розгляду, складності юридичної кваліфікації та ін. Ґрунтується цей вид вердикту на презумпції чіткого розмежування функцій між суддями та присяжними засідателями. Присяжні заявляють, що вони вирішують спір на користь позивача, вказуючи розмір стягнення, або на користь відповідача. Але із змісту загального вердикту важко уяснити фактичні та правові мотиви, якими керувалися присяжні засідателі.

Спеціальний вердикт дає відповідь на поставлені запитання щодо доведеності чи недоведеності спірних фактичних обставин. Суд повинен формулювати запитання таким чином, щоб на них можна було коротко відповісти «так» чи «ні». Всякі додаткові міркування присяжних до уваги судом не беруться. Але при постановці запитань можливі зловживання з боку суддів, які можуть використати у своїх інтересах юридичну необізнаність присяжних. Тому спеціальні вердикти нерідко оцінюються критично, бо вони якоюсь мірою применшують конституційні повноваження присяжних і надають професійним суддям можливість вирішувати справу на свій розсуд.

Змішаний вердикт складається з двох частин. Одна частина - це повністю загальний вердикт, друга — нагадує спеціальний вердикт і містить відповіді на запитання щодо існування конкретних фактів. Американські вчені вважають, що за допомогою цих відповідей можна проконтролювати, чи уяснили присяжні засідателі суть конфлікту.

Застосування змішаного вердикту залежить від розсуду суду. Якщо виникає колізія між загальним вердиктом про задоволення позову і визнанням недоведеності якоїсь істотної для справи обставини, то перевага надається спеціальному вердикту. У американському законодавстві та в науці цивільного процесуального права немає чіткого поняття судове рішення. Так, відповідно до ст. 54 ФПЦП — це будь-яке рішення чи наказ, на які може бути подана апеляція. Точнішим є визначення рішення як акту, яким остаточно встановлюються права та обов'язки сторін у справі.

Крім остаточних рішень, американське законодавство виділяє також часткові та проміжні. Часткові рішення мають місце, якщо у провадженні в цивільній справі є декілька вимог (об'єктивне об'єднання позовів, зустрічний чи перехресний позови тощо) або настає співучасть. У таких випадках суд може постановити рішення тільки щодо деяких вимог або окремих співпозивачів чи співвідповідачів, а потім продовжити розгляд справи щодо решти вимог чи співучасників. При цьому суд зобов'язаний вказати, що виноситься часткове рішення, яке має таку ж юридичну силу, що й звичайне.

Проміжні рішення постановляються у тому випадку, коли суд вирішує задовольнити позов у принципі, але не вказує точного розміру стягнення. Цей розмір визначається у ході подальшого провадження, де будуть вирішуватись тільки питання розрахунків. У теорії цивільного процесу США можливість постановлення проміжних рішень критикується, бо потребує двох складів журі, а також є небезпека стороннього впливу на присяжних у проміжку часу між двома засіданнями та ін.

Зміст судових рішень залежить від ряду факторів. Найвищі вимоги щодо змісту рішення ставляться до рішень федеральних районних судів, коли вони діють без участі присяжних. їхні рішення повинні включати висновки про факти, які вони вважають встановленими, а також правову кваліфікацію правовідносин.

Американське законодавство не вимагає, щоб суддя публічно роз'яснював, чому він віддає перевагу тим чи іншим доказам. Не вимагають цього й апеляційні суди, а також і правова доктрина.

Ст. 52 ФПЦП вимагає давати у рішенні юридичну кваліфікацію правовідносинам між сторонами. Це положення вважається виконаним, якщо суддя просто вкаже норму матеріального права без пояснень мотивів її вибору. Свої міркування щодо вибору конкретної норми права суддя може викласти у рішенні за власним розсудом.

Досить поширеною в США є практика, коли адвокати сторін, особливо тої сторони, яка виграла процес, за своєю ініціативою або за пропозицією судді подають проект рішення або найважливішої його частини.

Рішення набирає правової сили і починає діяти після виконання двох умов: по-перше, після закріплення рішення у формі окремого документа, по-друге, після занесення в реєстр цивільних справ належного запису.

Негайно після реєстрації судовий клерк сповіщає про це всіх заінтересованих осіб. З моменту реєстрації починається перебіг строків на подачу апеляційних та інших скарг, і рішення набуває таких ознак, як виключність і здійсненість, тобто остаточно забороняється пред'явлення тотожного позову і настає можливість примусового виконання рішення.

Своєрідна риса американського цивільного судочинства — широка можливість зміни і скасування вердиктів та рішень безпосередньо судом, який їх постановив. Після оголошення вердикту будь-якого виду суддею постановляється на його підставі рішення. Але надалі суддя має право скасувати вердикт і винести протилежне за змістом рішення або змінити його і своє рішення.

Підставою для таких дій є «нерозумність» висновку журі через недостатнє його обґрунтування доказами. Таким чином, американське законодавство встановлює контроль державного суду за діями присяжних, що дає можливість усувати несподівані відступи присяжних від судових настанов.

Відповідно до ст. 50 ФПЦП клопотання про винесення рішення всупереч вердикту можна заявити протягом десяти днів з моменту реєстрації рішення, яке було постановлено на його підставі. Отже, при задоволенні клопотання суддя скасовує не тільки вердикт, а й своє рішення, замінюючи його протилежним за змістом. Цією ж статтею передбачається, що якщо вердикт взагалі не був постановлений тому, що присяжні не дійшли згоди і журі було розпущено, то тоді протягом десяти днів заінтересована сторона вправі просити суд вирішити справу на її користь на тій підставі, що у протилежної сторони немає достатніх доказів. При задоволенні такого клопотання новий розгляд справи виключається.

Цією ж статтю передбачено, що клопотання про постановлення рішення всупереч вердикту може бути заявлено, якщо сторона після дослідження доказів уже зверталася до судді з клопотанням дати присяжним категоричні вказівки вирішити справу на її користь, але суддя це клопотання відхилив. Як свідчить практика, судді рідко задовольняють ці клопотання. Вони визнають за краще спочатку дати присяжним звичайне напуття і подивитися, яким буде їх вердикт: можливо, його не потрібно буде скасовувати і тим самим вступати в конфлікт з членами журі, а можливо, рішення, яке постановляється всупереч вердикту, має перевагу над постановленим вердиктом, ще й тому, що при незгоді з ним апеляційний суд просто поновить відхилені суддею висновки присяжних, не передаючи справу на новий розгляд по суті.

Поширенішим і ефективнішим є інший спосіб контролю за діяльністю присяжних засідателів. Це — право судді змінювати рішення та скасовувати вердикт і рішення з призначенням у справі (або якої-небудь її частини) нового судового розгляду.

Клопотання про новий розгляд справи часто подається паралельно з клопотанням про винесення рішення всупереч вердикту як альтернатива. Якщо суддя з цих двох задовольнив друге клопотання, то сторона, на користь якої був винесений вердикт, має право протягом десяти днів клопотати про скасування рішення і ще про один розгляд справи. Відповідно до прецеденту призначення повторного розгляду справи залежить від судді і має місце, як правило, тоді, коли треба дослідити не правові, а фактичні питання.

Клопотання про повторний судовий розгляд справи заявляється протягом десяти днів з моменту реєстрації або одночасно з клопотанням про внесення змін в судове рішення.

Федеральне законодавство не регулює підстав для повторного розгляду справи тим же судом. Законодавство ж окремих штатів, навпаки, дає конкретний перелік цих підстав. Це — неправомірність дій суддів, присяжних, протилежної сторони; зловживання вирішенням питань за власним розсудом; неправильна поведінка членів журі; ускладнення розвитку провадження непередбаченими випадковостями, несподіванками; виявлення нових істотних доказів, які не можна було, діючи розумно, знайти і подати; присудження відшкодування в надмірно великому чи малому розмірі; необґрунтованість вердикту чи рішення доказами тощо.

По-різному вирішується в штатах і питання про те, чи повинен бути цей перелік вичерпним чи тільки приблизним. Наприклад, верховний суд штату Міннесота висловив думку, що встановлений перелік підстав поновлення процесу надто великий, практично охоплює будь-які раціонально можливі ситуації, наділяє суддів великими дискреційними повноваженнями, подальше розширення яких означало б повну ліквідацію апеляційного нагляду. У принципі підстави для клопотання про скасування вердикту та рішення для повторного розгляду тим же судом і для апеляційної скарги однакові. Але клопотання про новий розгляд юристи вважають коректнішим щодо суддів тому, що дає їм шанс виправити допущені в ході процесу помилки і порушення закону. Крім того, відмова в задоволенні клопотання дає можливість стороні дізнатися про думку судді і врахувати її при подачі апеляції.

На практиці досить складно розмежовувати наслідки скасування вердиктів і рішень у порядку постановлення рішення всупереч вердикту і в порядку скасування рішення для повторного розгляду справи. Для прикладу можна взяти постановлення вердикту, який суперечить доказам, поданим сторонами. Якщо це сталося в результаті явної недостатності доказів, то суддя може винести рішення всупереч вердикту, а якщо присяжні віддали перевагу менш переконливим доказам, ігноруючи переконливіші, то суддя призначає новий розгляд.

Якщо при новому розгляді справи і дослідженні тих же матеріалів другий склад присяжних постановить вердикт; що буде тотожним першому, то на практиці, як правило, другий вердикт не скасовується, хоча закон не встановлює, скільки разів суддя може на підставі суперечливих висновків журі призначати повторний розгляд справи.

Американське законодавство передбачає можливість переглядати рішення тим же судом, що його постановив, не тільки протягом порівняно невеликого часу (10—15 днів) після його реєстрації, а й протягом значно тривалого часу і навіть незалежно від нього.

Підстави для такого виправлення недоліків рішення різноманітні. Відповідно до ст. 60 ФПЦП суд вправі виправити так звані канцелярські помилки (описки) та помилки, що виникли внаслідок недогляду суду в тексті рішення. У цій же статті розглядаються мотиви, щоправда не дуже чітко сформульовані, які можуть бути підставами для клопотання заінтересованими особами про їхнє звільнення від підкорення постановленим рішенням.

Умовно можна назвати дві групи цих підстав. За підставами першої групи заявити клопотання можна протягом року з моменту реєстрації рішення, а за підставами другої — протягом «розумних» строків.

До першої групи належать помилки, недогляд, будь-яка несподіванка, вибачена недбалість, поява нових доказів,' які не були виявлені своєчасно, щоб заявити клопотання про новий розгляд справи відповідно до ст. 59 ФПЦП, а також обманні дії учасників. Наприклад, досить часто зустрічається клопотання про скасування заочних рішень з посиланням заявника на вибачену недбалість (хвороба, відсутність за місцем проживання тощо), яка виправдує невиконання ним необхідних процесуальних дій.

«Обманні дії» учасників процесу розглядаються як з зовнішнього, так і з внутрішнього боку. До зовнішнього боку обману належать дії, здійснені за межами провадження: фальшива обіцянка боржника кредитору задовольнити його вимоги, яка була дана з метою затримати пред'явлення позову до закінчення строку давності. Обман внутрішнього характеру зводиться до дій уже в самому процесі. Найбільш типовий приклад — неправдиві показання свідка, але суд може прийняти це до уваги тільки в тому разі, якщо навіть за умілого і правильного ведення перехресного допиту це не було виявлено.

Для перегляду рішення на підставі нових доказів необхідно, щоб ці докази були виявлені після судового розгляду; щоб була відсутня недбалість сторін, яка свого часу перешкодила знайти і подати докази в судове засідання; докази мають бути істотними, тобто такими, що можна з розумною впевненістю припустити, що вони змінять рішення у справі.

До другої групи належать такі підстави: недійсність рішення; скасування судового акту, на основі якого було винесено рішення; зміна обставин, що роблять існування рішення несправедливим, та інші причини, які можуть бути підставами для звільнення сторони від підкорення судовому рішенню.

Заявлене відповідно до ст. 60 ФПЦП клопотання не зупиняє дії рішення і його виконання. Якщо ж рішення змінене або скасоване, то настають ті ж наслідки, що і при аналогічних результатах апеляційного провадження, а саме: повний або частковий поворот виконання судового рішення.