4. Докази у цивільному процесі сша
Система доказів у США великою мірою сприйняла англійську систему. Законодавство США, розглядаючи питання доказів, розрізняє зміст доказів, тобто відомості про ті чи інші факти, і самі джерела доказів, з яких дізнаються про ці відомості. У зв'язку з цим вживається два терміни, які морфологічно означають одне і те ж — «докази»: evidence і proof. Evidence — це засоби (джерела), за допомогою яких встановлюються фактичні обставини. Термін proof означає той результат, який досягається при застосуванні тих чи інших доказів (evidence). Таким чином, наприклад, показання свідків є судовими доказами в тому значенні, що вони є джерелами одержання відомостей про фактичні обставини, тоді як відомості, одержані при допиті свідків, складають зміст судових доказів. При цьому треба відзначити своєрідний підхід законодавства США до таких понять, як належність і допустимість доказів. Якщо за законодавством України правило належності стосується фактичних даних, а правило допустимості — засобів доказування, то в США ці обидва правила належать до змісту доказів, тобто до фактичних даних. Наприклад, показання свідка, який заслуговує на довіру, можуть бути судом не прийняті, бо не стосуються предмета спору. Можливо і навпаки, коли те, що говорить свідок, має безпосереднє відношення до справи, але сам свідок не викликає довіри, і тому відомості про фактичні обставини, повідомлені цим свідком, не будуть судом взяті до уваги.
При встановленні предмета доказування необхідно визначити обсяг та межі судового дослідження, тобто визначити, які фактичні обставини підлягають перевірці за допомогою судових доказів І тим самим які судові докази належать до справи.
Розрізняються дві групи фактів, які підлягають доказуванню. По-перше, це — факти, що визначають суть спору між сторонами і мають бути доведені позивачем для обґрунтування своїх позовних вимог і відповідачем — для обґрунтування своїх заперечень проти позову. Вони визначаються, з одного боку, нормами матеріального права, а з іншого — змістом процесуальних паперів, якими сторони обмінювалися в підготовчій стадії процесу. По-друге, буває так, що треба встановлювати і доказувати факти, які безпосереднього відношення до справи не мають, але основні факти є наслідком цих фактів або тісно пов'язані з сукупністю цих фактів.
Законодавство США розрізняє також факти, які мають значення для вирішення справи і стосуються суті спору, але не входять до предмета доказування. По-перше, це — загальновідомі факти, тобто відомі великому колу людей, у тому числі суддям. До них законодавство і практика відносять різноманітні факти, загальновідомість яких обумовлюється елементарними пізнаннями явищ природи, навколишнього життя, побуту, умов суспільного та державного устрою країни, подій, що мають історичне значення, різні факти з галузей фізики, хімії, медицини, географії тощо.
Суд не вимагає доказування фактів, йому відомих, і питання полягає лише в тому, які факти вважати такими, що належать до судової обізнаності.
Визнання фактів загальновідомими в одних випадках є обов'язковим, оскільки це передбачено відповідними законами, а в інших — залежить від розсуду суду. До судової обізнаності належать закони, звичаї, які мають загальне значення, правила судочинства, існування інших держав, звичайні явища природи тощо. Норми іноземного права до загальновідомих фактів не належать. Не є загальновідомими і ті факти, які стали відомими приватним чином.
Не входять до предмета доказування безспірні факти, тобто ті, що визнані обома сторонами. Судові органи в СІІІЛ зацікавлені в максимальному звуженні спірних питані. між сторонами. Виявленню безспірних фактів присвячена окрема частина підготовчої стадії цивільного процесу — вимога про визнання, коли сторона може вимагати під другої сторони або від інших учасників процесу визнання деяких фактів.
Американська практика розглядає визнання судове, яке може бути формальним і неформальним, а також позасудове. Судовим формальним визнанням є визнання, зроблене в процесі сторонами або їх адвокатами в судових паперах або усно в судовому засіданні. В силу такого визнання відповідні фактичні обставини вважаються незаперечно визнаними. Якщо визнання мало місце в суді, але при розгляді іншої справи, то воно вважається судовим, але не формальним. Кожне визнання фактів, зроблене поза судом, розглядається як позасудове.
Американська теорія і практика не вважають визнання доказом, а розглядають його як процесуальну дію, спрямовану на те, щоб зробити непотрібним доказування тих чи інших фактів. Незалежно від того, що визнається стороною — позов, правовідношення чи якийсь окремий факт, суд не ставить під сумнів правомірність такого визнання.
Дуже поширеними в судовій практиці США є презумпції. Презумпції — це припущення про існування деяких фактів, від доказування яких сторони звільняються. У питаннях про презумпції США слідує англійській практиці.
Визнаються презумпції як юридичні, так і фактичні. Юридичні презумпції — це припущення, передбачені законом, в силу чого за наявності певних умов ті чи інші факти визнаються встановленими. Вони можуть бути такими, які можна спростувати та які спростуванню не підлягають. Підкреслюється, що неспростовність юридичних презумпцій виявляється в тому, що забороняється перевіряти фактичні обставини з метою оспорювання презумпцій.
Фактичні презумпції характеризуються тим, що вони представляють собою висновки з фактів, які підлягають встановленню. Законом вони не передбачені і не є обов'язковими для суду. Суд застосовує їх на свій розсуд, коли вважає їх правильними і такими, що випливають із суті справи.
Мають застосування в судовій практиці США і преюдиціальні факти, які не підлягають доказуванню. Як і в Англії, в США застосовується конструкція, відповідно до якої, якщо хтось своєю поведінкою створить у другої особи уявлення про існування фактів і та буде діяти відповідно до них, то винна особа не має права спростовувати ці факти незалежно від їх реальності.
Процес доказування в США підпорядкований відповідним правилам, які діють і в Англії, але не потребують такого суворого їх дотримання. Ці правила можна звести до чотирьох моментів. По-перше, подання доказів проходить у відповідності з принципом належності їх і обмежується тільки питаннями, які становлять суть справи. Разом з тим можливі випадки, коли належність доказу не буде встановлена зразу, і тоді можливе його умовне визнання. При цьому адвокат зобов'язується пізніше довести належність доказу до справи, тому що коли він цього не зробить, то умовно допущений доказ виключається із судового провадження за заявою протилежної сторони.
По-друге, судові докази повинні задовольняти також вимоги, які випливають з дії принципу допустимості доказів. У силу цього правила обмежується застосування деяких засобів доказування за певних обставин.
По-третє, не допускаються, за цілим рядом винятків, встановлення будь-яких фактів із повідомлених суду чуток чи відомостей, одержаних від інших осіб, тобто «свідчень за чутками».
Винятки з цього правила можливі тоді, коли особа, від якої свідок одержав відомості, не може бути викликана до суду внаслідок смерті або знаходження її поза юрисдикцією судових установ США, а також коли є мінімальний ризик недостовірності таких відомостей.
Четверте правило доказування в США полягає в тому, що докази, які подаються до суду, мають бути найкращими. Якщо сторона подала копію договору замість оригіналу, то виникає припущення, що в оригіналі є якісь дані, невигідні стороні, бо інакше було б подано оригінал документа, який є найкращим доказом, якщо не будуть приведені поважні причини його відсутності. Але сторона звільняється від подання оригіналу документа, якщо вона неспроможна його подати внаслідок того, що документ було знищено або він знаходиться у інших осіб, які відмовляються його видати.
Існують певні правила щодо доказування і так званих негативних фактів, тобто таких фактів, які встановлюють невчинення якої-небудь дії, ненастання якоїсь обставини тощо. Зокрема, шляхом показань свідків може бути встановлено, що спірна фактична обставина не мала місця, якщо свідок знаходився в такому стані, при якому вона не могла бути ним не поміченою.
Велика увага в США приділяється розподілу обов'язку доказування між сторонами. Загальним правилом є те, що позивач доказує ті факти, якими він обґрунтовує свої позовні вимоги, а відповідач — на які він посилається, заперечуючи вимоги позивача. Зокрема, в США істотне значення, як і в Англії, має питання переміщення в процесі обов'язку доказування від однієї сторони до другої. Після подання стороною достатньо переконливих доказів про існування факту, який підлягає встановленню, тягар подальшого доказування переноситься на другу сторону, яка програє процес, якщо не подасть інших доказів своєї правоти. Цей процес триває протягом всього подальшого руху справи, поки не будуть розглянуті судом всі істотні питання.
У США передбачається широка можливість забезпечення доказів для майбутнього процесу шляхом допиту евентуальних свідків. Передбачається законодавством і можливість забезпечення доказів після винесення рішення, якщо воно оскаржене або ще не закінчився строк на подачу апеляції. Мета такого забезпечення — закріпити інформацію, яка потім може стати потрібною після скасування рішення і направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Класифікація доказів у США провадиться за різними підставами. Щодо фактів, які підлягають доказуванню, розглядаються докази прямі і побічні. За джерелами одержання відомостей розрізняють первісні і похідні докази. Залежно від способу чи засобу одержання відомостей мож- на класифікувати докази на показання свідків, письмові та речові докази. За цими ж підставами розрізняють докази особисті (показання свідків) і речові (суто речові та письмові).
У цивільному процесі США показання свідків належать до числа засобів доказування, які найбільше використовуються. За загальним правилом свідком може бути будь-яка особа. Тільки малолітні і хворі не можуть бути свідками, якщо вони, на думку суду, не мають пам'яті, достатньої для дачі показань, не в змозі сприймати поставлені їм запитання і розумно та правдиво на них відповідати. Свідками також не можуть бути судді і присяжні засідателі в справах, які вони вирішують. У деяких штатах свідками не можуть бути особи, засуджені за особливо тяжкі злочини.
Сьогодні за загальним правилом будь-яка заінтересованість свідка в результатах вирішення справи не є підставою для заявлення йому відводу. Навіть сторони, які мають суб'єктивну заінтересованість у справі, можуть бути допитані в судовому засіданні, і їхні показання прирівнюються до показань свідків. Але в цьому випадку судді мусять належним чином інструктувати присяжних і самі приймати до уваги цю особливість показань сторін. До показань свідків належать також висновки експертів, які в американському суді значення самостійного виду доказів не мають.
При порушенні справи будь-яка сторона має право заявити клопотання про передачу тих чи інших питань на експертизу. Призначення експертизи, як і виклик свідка, за ініціативою суду зустрічається дуже рідко в практиці, хоча законодавство формально це допускає. Правовий режим експерта поширюється і на судового перекладача (§ 604 ФПД).
І в Англії, і в США адвокатам дозволяється до судового засідання вести бесіди із свідками й експертами, щоб перевірити їхню готовність відповідати на запитання, ознайомити з формальностями процедури, попередити про можливі напрями перехресного допиту, зняти психологічний стрес.
Допит свідків провадиться у відкритому судовому засіданні. У випадку неявки без поважних причин може бути притягнутий до відповідальності за неповагу до суду.
В цивільному процесі США великого значення надається перехресному допиту свідка. Позбавлення сторони можливості піддати свідка перехресному допиту може бути підставою для скасування рішення. Якщо після первісного допиту немає можливості піддати свідка перехресному допиту (смерть, хвороба тощо), то показання його виключаються з матеріалів справи.
Як загальне правило, в цивільному процесі США не визнаються судовими доказами міркування свідків про ті чи інші факти. Найчастіше свідки викладають міркування щодо ідентифікації людей або речей, психічного, фізичного й емоційного стану осіб, властивостей і характеристики речей тощо. Але сьогодні федеральні Правила про докази 1975 року допускають вислуховування висновків, які ґрунтуються на особистому сприйнятті свідком і які є корисними для встановлення спірного факту.
Письмові докази в цивільному процесі США відіграють у багатьох випадках другорядну роль. У Правилах про докази 1975 р. вказано, що письмові докази складаються з букв, слів, цифр чи їхніх еквівалентів, зафіксованих від руки, на друкарській машинці, друкарським способом, шляхом фотографування, за допомогою магнітних імпульсів, на патефонних платівках і магнітофонних стрічках чи з використанням інших форм збереження інформації.
Можна виділити три групи письмових доказів: публічноправові, документи, які мають місце в ході ділового життя, і приватні документи. Публічноправові документи та їх копії допускаються до дослідження без виклику їхніх авторів. Документи, які складаються в процесі ділового життя, фіксуються в торговельних книгах, реєстрах, журналах. Вони мають бути зроблені в момент здійснення дії чи в розумний після,цього час, внесені у відповідні книги, їх бажано пред'являти в оригіналі і по них не виключається виклик їхніх авторів для допиту.
Щодо приватних документів діє загальне правило, згідно з яким для пред'явлення в суд потрібен оригінал документа з викликом їх авторів для дачі показань (але є і винятки). їх справжність встановлюється шляхом ідентифікації почерку, визнанням другою стороною чи свідченням очевидця, який спостерігав за виготовленням документа чи його копії, у цьому вбачається прояв концепцій про найкращий доказ і заборону похідної інформації. Доказова сила приватних документів менша, ніж документів інших груп.
Речові докази — це третя різновидність засобів доказування в американському цивільному процесі, яка майже не врегульована законодавством, але на практиці вважається найбільш переконливим доказом.
Практика знає досить своєрідні різновидності речових доказів (наприклад, спотворене обличчя, схожість дитини з можливим її батьком). Сюди практика іноді відносить також невловимі явища, які не піддаються закріпленню судовим протоколом, зокрема поведінка свідка в ході допиту (його зовнішній вигляд, манера триматися, тон голосу, впевненість чи вагання при відповідях тощо). Але це чисто суб'єктивний підхід і ніяким законом США не передбачений.
Пред'явлення суду речових доказів здійснюється за ініціативою сторін. Суд тільки може направити повістку, яка зобов'язує тих осіб, у яких знаходяться речові докази, передати їх заінтересованим особам або безпосередньо суду. Присяжні і судді знайомляться з речовими доказами шляхом їх дослідження в судовому засіданні. Якщо доставити в судове засідання їх неможливо, то допускається їх огляд на місці.
За загальним правилом, речі набувають значення доказів, якщо вони супроводжуються показаннями свідків, які засвідчують ідентичність предметів, подробиці їх виявлення та ін. Це тим більш необхідно, коли йдеться про похідні речові докази, наприклад фотографії людей, механізмів, будівель тощо.