3. Докази у цивільному процесі Англії
Своєрідністю відзначається англійська система доказів, яка розвивалася в практиці англійського суду в основному в напрямі пристосування сприймання доказів присяжними засідателями. У результаті цього англійський суд став застосовувати породжені практикою правила, відповідно до яких повинно мати місце сприймання присяжними засідателями судових доказів. Тому в розвитку англійської системи доказів роль законодавства як джерела права дуже скромна. Великого значення надається технікоправовим положенням з питань судових доказів. Є три положення, які визначають особливість судових доказів в Англії. По-перше, подання доказів має провадитися відповідно до принципу належності й обмежуватися тільки тими питаннями, які становлять суть спору між сторонами. По-друге, не допускається як доказ передача чуток або відомостей, одержаних від інших осіб. По-третє, в усіх випадках повинні бути подані найкращі докази.
Визначення поняття доказів англійськими вченими-процесуалістами надто широкі, неконкретні і відзначаються великою мірою суб'єктивністю оцінок, у них немає чіткого розмежування фактичних даних і їх засобів установлення.
В англійській судовій практиці використовуються два терміни поняття доказів. Більш широке поняття доказів (evidence) означає самі фактичні обставини, які мають бути доведені. У це поняття включаються також побічні докази (доказові факти), тобто такі факти, які можуть бути доказом існування інших фактів. Отже, можна сказати, що йдеться про предмет доказування. Другий термін (proof) означає засоби доказування, які використовуються для доказування тієї чи іншої фактичної обставини.
Предметом доказування є фактичні обставини, які мають юридичне значення, тобто факти, які становлять підстави позову і суть заперечень проти позову. Ці факти ще називаються «основними». При цьому треба мати на увазі, що основні факти тільки тоді включаються до предмета доказування, якщо вони не визнаються другою стороною, тобто спірні факти.
Підлягають доказуванню і так звані негативні факти, тобто факти, які встановлюють невиконання якої-небудь дії чи ненастання якої-небудь обставини.
Особливе місце в процесі займає визнання. Коли факти, подані однією стороною, визнаються другою, то вони стають безспірними і доказуванню не підлягають. Визнання може бути формальним (судовим), неформальним (позасудовим).
При неформальному визнанні має місце визнання фактів чи правовідносин поза судом, без зв'язку з процесом і дуже часто до пред'явлення позову. Неформальне визнання не позбавляє особу можливості потім у судовому процесі відмовитися від своєї заяви і навести докази, які спростовують достовірність визнання. Тобто неформальне визнання не є неспростованим. Його юридична сила визначається судом у кожному конкретному випадку.
Формальне, або судове, визнання може мати місце стосовно позову в цілому, окремих правовідносин чи факту. Воно може бути зроблене при обміні змагальними паперами, письмовому опитуванні сторін чи при розкритті документів у стадії підготовки справи до розгляду. Існує загальне правило: якщо одна сторона вказала на якісь факти, то вони будуть вважатися визнаними, коли друга сторона на них не прореагувала у своїх письмових поясненнях і своїх заперечень не висунула.
Формальне визнання фактичних обставин або документів особливо часто має місце в тому разі, коли одна із сторін звертається до другої з пропозицією визнати ті чи інші факти або документи. Якщо ж вона не здійснить цієї дії щодо документів, то вона буде нести всі витрати, які можуть виникнути в результаті необхідності подавати докази на, підтвердження змісту цих документів. У свою чергу, при необґрунтованій відмові другої сторони визнати відповідні документи чи фактичні обставини на неї можуть бути покладені всі витрати щодо подання доказів, незалежно від результату вирішення справи. Формальне визнання може бути зроблене на будь-якій стадії цивільного процесу.
Другим видом фактів, які не потребують доказування, є відомі суду факти. Про такі факти говорять, що вони знаходяться в межах судової обізнаності. Визнання тих чи інших фактів загальновідомими в одних випадках для суду обов'язкове, оскільки це випливає з відповідних законів, а в інших — залежить від розсуду суду.
Перелік загальновідомих фактів не може бути вичерпним, але англійські процесуалісти зробили спробу їх кваліфікувати. До першої групи включені факти юридичного характеру: закони, звичаї, судові рішення, різні процесуальні положення та ін. Другу групу складають факти, які мають конституційне значення: державний устрій Англії, діяльність парламенту Англії тощо. До третьої групи належать. факти, які судді визнають загальновідомими на свій розсуд. Але в деяких випадках, щоб переконатися в своїй думці, суддя має право користуватися різними довідковими виданнями, книгами тощо. Це, як правило, робиться для посилання, а не для доказування даного факту.
До фактів, що не підлягають доказуванню, належать презумпції, які в Англії використовуються досить широко. У відповідних випадках суд припускає наявність якого-небудь факту на користь сторони, яка таким чином звільняється від його доказування. Можливо виділити три групи цих фактів. Це — правові презумпції, які не підлягають спростуванню, правові презумпції, котрі можна спростувати, і фактичні, які також підлягають спростуванню.
Правові презумпції, які не можна спростувати, ще називають остаточними. По суті вони ніякого відношення до доказування не мають, а є нормами матеріального права, сформульованими в презумптивній формі.
Правові презумпції, які можна спростувати, досить багаточисленні. їхня суть полягає в тому, що закон допускає їхнє існування, доки не буде доведено протилежне. Це — норми права, відповідно до яких суду необхідно зробити висновок про існування факту, стосовно якого є припущення, що він існує. Більшість презумпцій, які можна спростувати, залежать від доказування основного факту. Наприклад, припускається, що людина вмерла, якщо протягом семи років про неї немає ніяких відомостей; кожна людина розглядається як особа, що знаходиться при своєму розумі, тощо.
Фактичні презумпції суд може прийняти до уваги, якщо буде вважати це за потрібне. Вони не передбачені нормами права, а є логічними висновками, які випливають з життєвого досвіду про нормальний хід речей. Наприклад, якщо встановлено, що людина управляла автомашиною безпосередньо після наїзду, то можна зробити висновок, що саме вона знаходилася за кермом у момент наїзду.
В Англії існує своєрідний інститут, який зв'язаний зі звільненням від доказування деяких фактичних обставин. Він полягає в тому, що сторонам забороняється стверджувати і доводити, що сформоване уявлення про який-небудь факт не відповідає дійсності. Якщо хто-небудь словами чи поведінкою навмисно примушує людину повірити в існування відповідного факту і спонукає її діяти відповідно, то він позбавляється надалі можливості доводити, що ситуація була іншою.
Цей інститут застосовується також і в тому разі, коли йдеться про преюдиціальні факти. Виходячи з цього, забороняється оспорювати в цивільному процесі висновки, зроблені судом у рішенні за позовом, розглянутим раніше і рішення за яким не було скасоване.
Цікавим є підхід у цивільному судочинстві Англії до питання про преюдиціальне значення вироку суду в кримінальній справі для цивільної справи. До 1968 р. вирок суду не мав преюдиціального значення для цивільної справи. Закон 1968 р. вказав, що вирок суду допускається в цивільному процесі як доказ вчинення особою злочину й особа вважатиметься такою, що вчинила злочин, поки заінтересована сторона не доведе протилежне.
Процес доказування в, Англії підкоряється цілому ряду правил. Особливе значення має правило належності доказів, згідно з яким судом до уваги беруться тільки ті докази, за допомогою яких можна доказувати саме ті фактичні обставини, які мають значення для вирішення справи. Таким чином, належними доказами є ті, котрі доводять основні факти, а також факти, з яких можна зробити висновок про існування основних. Щодо основних фактів проблем їхньої належності, як правило, не виникає, оскільки очевидним є їхнє значення для вирішення справи. Проблеми належності доказів виникають стосовно так званих доказових фактів.
Практичне значення встановлення доказових фактів полягає в тому, що доводяться факти, які самі по собі не торкаються суті спору між сторонами, але встановлення яких є вельми важливим для основних фактів. Оцінюючи належність до справи доказових фактів, суд вважає, що якщо їх доказування ускладнює спірність питань між сторонами або викликає упередження проти однієї із сторін чи призводить до зволікання, то, як загальне правило, вони до уваги судом не беруться і не приймаються також докази, які підтверджують ці факти.
Судові докази в цивільному процесі повинні задовольняти і ті вимоги, які випливають із дії принципу допустимості. Не допускаються показання свідків, наприклад, для оспорювання змісту договорів, які потребують обов'язкової письмової форми.
Наступне правило доказування — це правило hearsay, тобто «свідчення за чуткою», яке полягає в тому, що не допускаються свідчення чи письмові докази, які містять чутки чи відомості, одержані свідками і складачами письмових доказів від інших осіб.
З правила про виключення «свідчення за чуткою» є ряд винятків, викликаних доцільністю або наявністю особливих обставин. По-перше, це — випадки, коли подання інших доказів є ускладненим; по-друге, коли відомості, які були передані, не відповідають інтересам тих осіб, від яких вони були одержані; по-третє, коли відповідні твердження мали місце до виникнення спору між сторонами; по-четверте, коли особа, від якої були одержані свідчення, мала у своєму розпорядженні особливі джерела одержання цих свідчень.
Так, наприклад, винятком є неформальне визнання фактів. Заява сторони, яка зроблена нею у своїх інтересах щодо якої-небудь передуючої події, як правило, не є допустимим доказом. Але допустиме доказування зроблених раніше заяв, якщо вони суперечать інтересам заявника. Оскільки так зроблена раніше заява, як правило, доводиться не самим автором, а іншою особою, то така заява є «свідченням за чуткою», але допускається як виняток з цього правила. Деякі заяви з міркувань доцільності вважаються допустимими доказами, якщо підтверджено, що їх автор помер (наприклад, якщо заява померлого суперечить грошовим чи майновим інтересам його самого). Доцільність допуску такої заяви полягає в тому, що особа навряд чи вчинила б таку заяву на шкоду собі, якби ця заява не була правдивою.
Винятками з правила недопустимості «свідчень за чуткою» є твердження, які містяться в публічно-правових документах. Це — документи, в яких повідомляється про нещасні випадки, медичні звіти, записні книжки поліцейського, накладні, рахунки, виробничі записи виготовлювача. До них належить і висновок експерта, який не викликає сумніву, а тому немає необхідності викликати самого експерта. Можуть бути включені також документи, виготовлені комп'ютерами.
Одним із правил англійського цивільного судочинства є правило «про найкращий доказ», яке полягає в тому, що будь-який факт повинен бути доведений за допомогою найкращого, найпереконливішого доказу, які є в розпорядженні. Сьогодні це правило втрачає своє значення. Воно більше не є перешкодою для прийняття побічних доказів і в основному застосовується для підтвердження змісту документів особистого характеру. До речових доказів це правило взагалі не застосовується. Відповідно до цього правила зміст документа може доказуватися тільки шляхом подання його оригіналу, але ряд винятків з цього правила часто зводить нанівець його дію.
Як правило доказування можна розглядати і таке положення, в силу якого неможливо доказувати факти на підставі особистих міркувань.
На практиці треба відрізняти міркування як засіб доказування від міркування, яке само по собі є фактом. У цьому випадку правило про неможливість міркування як доказу не застосовується. Таким чином, міркування не виключається як доказ, якщо воно само по собі є основним фактом, який підлягає встановленню.
Розглядаються міркування звичайних свідків і міркування експерта. Часто на практиці буває нелегко відрізнити міркування свідка від його показань. Труднощі виникають тоді, коли свідок вказує на факт, який він сам сприйняв. Наприклад, якщо свідок говорить, що машина в якийсь конкретний момент рухалася, а не стояла на місці, то ні у кого не виникає сумніву, що свідок має на увазі факт, сприйнятий ним безпосередньо. Коли ж свідок говорить, з якою швидкістю рухалась машина, то це вже розцінюється як його міркування. Таким чином, упевненість на тлі вражень чи висновків є міркування; упевненість на підставі безпосереднього сприйняття факту — це заява свідка, яка належить до фактів.
Головна відмінність між міркуванням свідка й експерта полягає в тому, що звичайний свідок може висловити думку на підставі враження, тоді як експерт висловлює свою думку на підставі враження і висновків. Експерту дозволяється робити висновок з факту, а свідку це не дозволяється.
Треба підкреслити ще одне положення, яке стосується процесу доказування в англійському судочинстві — це підкріплення доказів. Англійське право, в принципі, не вимагає додаткового чи підтверджувального доказу. Але є обставини, коли підкріплення доказів вимагається практикою, яка встановилася, або законом. Якщо подання додаткового доказу передбачено законом, то суд не може керуватися непідкріпленим доказом; водночас якщо додатковий доказ потрібен згідно з практикою, то суд може обійтися без нього, але за умови попередження присяжних засідателів про це.
Наприклад, у справах про встановлення батьківства не можна виносити рішення на підставі показань матері дитини, якщо вони не підкріплені іншими доказами. Відсутність підкріплювального доказу веде до відмови в позові.
Великого значення надається в англійському цивільному судочинстві розподілу обов'язку доказування. У цивільних справах тягар доказування лежить на тій стороні яка ризикує програти справу, якщо не подасть доказів У принципі на позивачеві лежить обов'язок доказувати факти, які він висуває. Крім того, він повинен довести будь-яке твердження, яке він наводить для спростування поданих відповідачем заперечень.
На відповідачеві лежить обов'язок доказування всіх доводів, які він наводить у своїх запереченнях на позов.
Істотне значення надається питанню про переміщення обов'язку доказування від однієї сторони до другої. Після подання стороною переконливих доказів того чи іншого ї факту обов'язок подальшого доказування переноситься на іншу сторону, яка програє процес, якщо інших доказів не ; буде подано, і так далі протягом усього процесу, поки не ! будуть розглянуті судом усі істотні у справі питання.
В Англії провадиться класифікація доказів на прямі і побічні, на первісні і похідні. Первісні докази щодо документів вважаються найкращими. Ними є і показання свідків, які одночасно повинні бути і прямими, маючи при цьому на увазі те, що побічні докази, в яких міститься передача відомостей і чуток, одержаних від інших осіб, як правило, не допускається.
Розглядаються також докази неоспорювані, наприклад, офіційні повідомлення в газеті, і докази, які можна спростувати іншими доказами.
За способами і засобами доказування розрізняються докази усні (показання свідків), документальні (письмові) і речові.
В Англії показання свідків застосовуються досить широко і за загальним правилом з їх допомогою можна доказувати будь-які факти, крім оспорювання змісту договорів, укладення яких, потребує обов'язкової письмової форми.
У принципі кожна особа може бути свідком і давати показання в суді. Не можуть бути свідками малолітні і хворі, які не в змозі сприймати поставлені питання, розумно і правдиво на них відповідати. Існує правило, відповідно до якого дитина може давати показання під присягою, якщо суд вирішить, що вона може розуміти значення і наслідки присяги, а також усвідомлювати небезпеку і недостойність давати неправдиві показання.
Психічна хвороба людини не перешкоджає їй бути свідком. Умови допуску її як свідка ті ж, що і стосовно дітей.
Заінтересованість свідка в результатах вирішення справи не є підставою для його відводу. До показань свідків належать також висновки експертів, які в англійському цивільному судочинстві вважаються особливою категорією свідків, оскільки за експертизою значення окремого і самостійного виду доказів не визнається. Як свідки давати показання можуть і сторони.
Допит свідків, як правило, провадиться усно і у відкритому судовому засіданні. У закритому судовому засіданні це можливо, якщо зачіпаються питання, пов'язані з державною безпекою або стосуються дітей чи інтимних сторін життя подружжя. Передбачається можливість давати письмові показання в формі афідевіту, тобто їх письмового викладення в урочистій формі, які підписуються свідками. Але це не перешкоджає виклику свідків у суд для дачі усних показань.
Суд має право викликати і допитати свідків за своєю ініціативою, якщо він вважає це доцільним, тільки за згодою сторін.
Перед дачею показань свідок приводиться до присяги або дає обіцянку говорити правду. Його показання мусять бути обмежені тільки тими фактами, які він сприймав особисто.
Є три види допиту свідка в суді: первісний, перехресний і повторний. Два останніх види не обов'язкові, а повторний має місце тільки в тому випадку, якщо проводився перехресний допит.
Первісний допит свідків починає адвокат тієї сторони, за бажанням якої вони були викликані. На первісному допиті свідкам не можна ставити навідні запитання, а також запитання відносно наявних суперечностей, які були в його показаннях, що він давав раніше, до судового засідання. З цього правила є виняток, коли в суді виявляється «вороже» ставлення свідка до сторони, яка його викликала.
Великого значення надається перехресному допиту свідків, який полягає в тому, що свідка позивача допитує адвокат відповідача і навпаки. Перехресний допит не обмежується виясненням того кола питань, які з'ясовувалися при первісному допиті. Основна мета цього допиту — одержання інформації щодо основних обставин справи, які мають важливе значення для сторони, котра провадить допит. При перехресному допиті можна ставити навідні запитання. Дозволяється ставити свідкові запитання з єдиною метою дискредитувати його, щоб показати, що він є людиною, показанням якої вірити не можна. Але суд може відвести запитання такого роду або дозволити свідку на них не відповідати.
Після перехресного допиту свідка можна допитати повторно. Цей допит провадить сторона, яка його викликала. Мета його полягає в тому, щоб ще раз перевірити показання свідка, які він дав на перехресному допиті. Якщо ж при повторному допиті з дозволу суду зачіпалися також інші питання, то відносно них свідок може бути підданий знову перехресному допиту. При повторному допиті навідні запитання не допускаються. Крім того, сторони не мають права використовувати повторний допит для вияснення обставин, про які не йшла мова під час первісного допиту, якщо тільки форма перехресного допиту не примушує до цього.
У цивільному процесі свідок може відмовитися від дачі показань або від подання документа, посилаючись на передбачені законом привілеї, коли в результаті його показань йому або його подружжю може бути що-небудь інкриміновано.
Процесуальний порядок подання письмових документів у цивільному процесі Англії залежить від того, є вони публічно-правовими чи приватноправовими. Зміст публічно-правових документів може бути встановлений при допомозі як первісних, так і похідних доказів, а при встановленні змісту приватноправових документів допускаються тільки первісні, за деякими незначними винятками.
Документальні докази, особливо за позовами, які випливають з договорів, часто становлять основу всіх доказів. У таких випадках, коли документи знаходяться у протилежної сторони, їй вручається повідомлення про подання документів. Якщо ж вона відмовляється їх пред'явити, то не може і сама ним скористатися, а та сторона, яка вимагала їх подання, в такому разі має право скористатися похідними документами.
У відношенні до письмових доказів в англійському цивільному процесі є правило, згідно з яким документи, котрі мають особливу категорію відомостей, що користуються привілеями, не можуть бути використані як докази. Це правило стосується також показань свідків. Найбільшого значення має привілейованість відомостей, які встановлено в інтересах англійської держави. Вони дуже різнобічні, і для їх визначення є один критерій: їх розкриттям буде завдано шкоди державним інтересам. Привілейованими можуть бути також документи, які належать до листування між сторонами та їх адвокатами, а також будь-які документи, складені з метою ведення судового процесу.
Істотне значення в цивільному процесі Англії мають речові докази. Це — предмети, речі, за допомогою яких можуть бути доведені ті чи інші обставини в справі. Значення речових доказів пов'язано з властивостями, якістю предметів, з їх зовнішнім виглядом і навіть із самим фактом наявності предмета. Разом з тим речовими доказами можуть бути і документи, коли має значення сам факт їх наявності, їхні матеріальні властивості, особливості тощо. Відмінність їх від письмових Доказів полягає в тому також, що до речових доказів не застосовується правило про «найкращий доказ».
Як речові докази можна розглядати фізичні особливості свідка, зовнішні ознаки його поведінки, особливо при оцінці переконливості й достовірності його показань, коли фізичні особливості свідка є основним фактом, наприклад, спотворене обличчя свідка.
Як і письмові, речові докази мають супроводжуватися необхідними показаннями свідків. Вони можуть супроводжуватися і письмовими доказами, особливо документами приватного значення.