МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ І СПОРТУ УКРІЇНИ

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА

ФАКУЛЬТЕТ ПСИХОЛОГІЇ

Реферат на тему:

«Сучасні теорії демократії»

Підготувала студентка групи ДС 16с-2 Руденко Вікторія

м. Дніпро

2017 рік

Зміст

Вступ…………………………………………………………………………….....3

1. Теорія елітарної демократії………………………………………………….…4

2. Теорія консоціальної демократії……………………………………………….5

3. Економічна теорія демократії…………………………………………………..7

4. Партисипаторна теорія демократії………………………………………...…..8

5. Плюралістична теорія демократії………………………………………….…..9

6. Ліберальна теорія демократії……………………………………………...….12

7. Індентитарна теорія демократії……………………………………………….13

8. Плебісцитарна теорія демократії…………………………………………..…14

9.Теорія інформаційної демократії ……………………………………………..15

Висновки ……………………………………………………………………...….17

Список використаної літератури…………………………………………..……18

Вступ

У найширшому значенні демократію розглядають як систему функціонування й розвитку суспільства загалом, як спосіб ведення суспільних справ і критерій оцінки процесів, котрі відбуваються в ньому.

Водночас демократію розглядають як ідеал суспільного устрою, що базується на певній системі цінностей (свободи, політичної рівності, народного суверенітету, поваги до прав людини тощо). Термін "демократія" застосовують також для означення типу будь-якого об'єднання, що функціонує на засадах рівності своїх членів, періодичної виборності керівних органів та прийняття рішень більшістю.

І нарешті, демократію розглядають як певний спосіб організації та функціонування державно-владної сфери, як форму державного ладу, засновану на участі громадян у процесі прийняття рішень через пряме народовладдя і делегування свого суверенітету представницьким органам, за якої гарантуються права й свободи особистості та меншин.

Сформульовані французькими просвітителями XVIII ст. концепції суспільного договору та народного суверенітету започаткували сучасні уявлення про демократію як форму правління, за якої владний суверенітет народу реалізується як через пряме народовладдя, так і через делегування владних повноважень представницьким органам.

Зі змінами розмірів і структури об'єкта демократії (поява сучасних держав) відбуваються глобальні зміни в її інститутах та практиці. Сутнісним елементом сучасної демократії стало представництво. Народ не обов'язково сам має ухвалювати рішення. Він делегує свою волю виборним уповноваженим представникам, які відстоюють його інтереси на державному рівні.

Протягом XIX—XX ст. розвиток демократичної теорії призвів до формування трьох основних концепцій демократії: теорії учасницької (партисипаторної) демократії, теорії елітарної демократії та теорії плюралістичної демократії.

Теорія елітарної демократії

Прибічники елітарної демократії наголошують на необхідності обмеження участі мас в управлінні суспільством. Вони стверджують, що в будь-якому суспільстві реальна влада має належати політичній еліті, яка розглядається не лише як верства, котрій притаманні необхідні для управління якості, а й як захисниця демократичних цінностей, здатна стримувати властиві для мас ірраціоналізм, емоційну неврівноваженість і радикалізм.

Демократію елітаристи розглядають як конкуренцію потенційних керівників за довіру виборців; народові ж має належати лише право періодичного, здебільшого електорального, контролю за складом еліти. Саме такий тип правління, стверджують вони, реальністю в сучасних суспільствах. А тому треба не боротися з ним, а запроваджувати в політичну практику такі механізми й інститути, які б забезпечили максимальну суспільну ефективність діяльності політичної еліти, її підконтрольність суспільству; сприяли б подоланню тенденції до її замкненості, олігархізації, відчуження від мас, формували б відкритість доступу і вступу до еліти представників усіх соціальних верств, можливість своєчасного й якісного її оновлення. Без цього неминуча поява в суспільстві таких негативних явищ як бюрократизація влади, переважний вплив на політику найпотужніших груп інтересів, наростання авторитарних тенденцій, послаблення легітимності влади внаслідок її відриву від громадян.

У розробленій австрійським і американським економістом і соціологом Иозефом Ллоізом Шумпетером (1883-1950) моделі еліти вимоги демократії зводяться до методу утворення влади: "Демократичний метод - це той порядок створення інституту для досягнення політичних рішень, при якому окремі (соціальні сили) отримують право на ухвалення рішень за допомогою конкретної боротьби за голоси народу". Згідно з цією моделлю соціально диференційовані співтовариства (як суб'єкти) не володіють постійним правом вирішального голосу у всіх питаннях, а здійснюють це право за допомогою свого роду "суспільного розподілу праці". При такому положенні пануюча еліта, вибрана на певний строк, сприймає функції політичного представництва більшості населення, позбавленого на цей же строк можливості діяти і словом, і вчинками. Таким чином, перевага демократії порівняно з формами панування меншини майже цілком полягає в способі утворення влади більшості. Ця влада, через свою природу, повинна щонайменше створити умови для гласності, політичної змінюваності і хоча б обмеженого контролю. Оцінюючи неухильне зростання ролі еліт як передумову демократії, вони розцінювали розширення дистанції між тими, хто управляє, і керованими як запоруку стабільності, а не порок цієї системи влади. На основі нормативних принципів оцінки викладена концепція не одержує в реальному житті всебічного підтвердження.

Теорія консоціальної демократії

Американський політолог Аренд Лейпхарт (народ. 1936) запропонував ідею консоціальної (співсуспільної) демократії, під якою він розумів "сегментарний плюралізм", що включає всі можливі в багатоскладному товаристві лінії розділення, та демократію згоди. Більшість сучасних суспільств є багатоскладними, характеризуються "сегментарними відмінностями", які можуть мати релігійну, ідеологічну, мовну, регіональну, расову або етнічну природу. Групи населення, що виділяються на основі вказаних відмінностей, американський політолог назвав сегментами багатоскладного суспільства. Для такого суспільства як найважливіша характеристика виступає політична стабільність, що включає такі поняття, як підтримка системи, громадський порядок, легітимність і ефективність. До найважливіших характеристик демократичного режиму належать висока вірогідність збереження якості демократичності і низький рівень насильства, що застосовується до суспільства.

Цю модель демократії А. Лейпхарт визначав через чотири характерні елементи:

- здійснення влади великою коаліцією політичних лідерів всіх значних сегментів багатоскладного суспільства, що передбачає, перш за все, створення коаліційного уряду за участю всіх партій, що представляють основні верстви суспільства;

- пропорційність як головний принцип політичного представництва, розподіл постів у державному апараті і засобів державного бюджету;

- взаємне вето або правило "більшості, що збігається", яка виступає як додаткова гарантія життєво важливих інтересів меншини і передбачає при ухваленні остаточного рішення не звичайну, а кваліфіковану більшість (у дві третини або три чверті голосів), що давало б представникам меншин додаткові шанси на захист своїх інтересів;

- високий ступінь автономності кожного сегменту в управлінні своїми внутрішніми справами.

Проте на практиці така модель демократичної співучасті у владі, спрямована проти відтиснення меншин на політичну периферію і в опозицію, застосовується лише в тому випадку, якщо групи мають свою політичну організацію і проводять відносно самостійну політику. При цьому характерно, що вирішальна роль тут також визнається за елітами, які повинні отримати велику свободу і незалежність від тиску рядових членів для укладання угод і компромісів, які можуть не цілком схвалювати їх прихильники. Це дає можливість уникнути загострення суперечностей, навіть якщо на низовому рівні існують нерозуміння між людьми, розбіжності, ато і ворожість. Проте і при такому підході передбачається наявність мінімального консенсусу щодо основних суспільних цінностей. Тому особливої важливості такий автономний елітизм набуває в глибоко розділених суспільствах (наприклад, у Північній Ірландії). Водночас особливе положення еліт провокує їх егоїзм, призводить до непідзвітності керівників членам групи. Внаслідок цього консоціація як практична модель демократії може застосовуватися в основному в країнах, де діє відповідальна еліта.