Тема 5.2. Міжнародно-правові засоби врегулювання спорів в міжнародній економічній системі

1. Міжнародні публічні арбітражі (мпа)

Арбітраж створюється в кожному окремому випадку спору.

Арбітражі можуть бути постійними або створюватись для конкретного випадку (ad hoc). Постійні арбітражні суди існують при деяких регіональних міжнародних організаціях (наприклад, при Організації африканської єдності).

Відповідно до ст. 33 Статуту ООН сторони, що беруть участь у будь-якому спорі, продовження якого може загрожувати миру і безпеці, повинні розв’язати його мирним шляхом. Ця норма Статуту ООН є підставою для розв’язання спорів, зокрема, з використанням процедури міжнародного арбітражного суду.

Міжнародний арбітражний суд як один із засобів розв’язання спорів передбачений Декларацією про принципи міжнародного права, прийнятою в 1970 р., та Манільською декларацією про мирне розв’язання міжнародних спорів. Міжнародний арбітраж передбачають Пакт Ліги арабських держав, Статут Організації американських держав та ін.

Першим кодифікованим актом у сфері міжнародного арбітражу є Кодекс арбітражної процедури 1875 року, прийнятий Інститутом міжнародного права. Він містив рекомендовані для застосування положення про порядок створення арбітражних судів, укладання та тлумачення компромісів, стадії арбітражного судочинства, винесення арбітражних рішень та визнання їх недійсними. Гаазькі конвенції 1899 і 1907 років систематизували норми міжнародної арбітражної процедури та розвинули її. Зокрема, було зафіксовано положення, відповідно до якого у юридичних питаннях і переважно в питаннях тлумачення та застосування міжнародних договорів третейський суд є найбільш дієвим і, разом з тим, справедливим засобом вирішення спорів недипломатичним шляхом.

Гаазькі конвенції про мирне вирішення міжнародних спорів 1899 і 1907 років містили лише основні положення про арбітражні суди та арбітражний процес. Так, не було передбачено врегулювання наступних ситуацій: відмови однієї з сторін від призначення арбітрів при створенні арбітражного суду, неявка однієї з сторін чи її неучасть у розгляді справи арбітражним судом тощо. Істотним недоліком арбітражних положень Гаазьких конвенцій також є відсутність вказівки на право, яке застосовується при вирішенні спорів, а також неможливість вирішувати спір на основі принципу ex aequo et bono у випадку згоди на те сторін.

Наступним кроком на шляху прийняття норм арбітражного процесу став Загальний акт про мирне вирішення міжнародних спорів від 28 вересня 1928 року. З його прийняттям пов’язане впровадження в міжнародну договірну практику обов’язкового арбітражу.

Наступним кроком у правовому регулюванні МПА стали Зразкові правила арбітражного процесу 1958 року, прийняті Генеральною Асамблеєю ООН. Їх позитивними моментами є врегулювання можливості перегляду арбітражного рішення, визнання обов’язкової юрисдикції арбітражного суду, яка поширюється на усі похідні вимоги, невіддільні від предмету спору, а головним недоліком є обмеження права держав у створенні арбітражного суду, у визначенні його компетенції та порядку дій.

Для передачі спору на розгляд арбітражу країнам, що спорять, необхідно взяти зобов’язання щодо виконання рішення арбітражу та досягнення домовленості про процедуру розгляду спору. Зазначений Загальний акт 1949 р. передбачає залучення п’яти арбітрів, якщо сторони не домовились про інше.

Резолюція Генеральної Асамблеї ООН від 14 листопада 1958 р. рекомендувала країнам-членам у процесі міжнародного арбітражного розгляду спорів користуватися Зразковими правилами арбітражного розгляду, що були розроблені Комісією міжнародного права ООН і прийняті на 10-й сесії в 1958 р.

Угодою між Урядами України і США про сприяння інвестиціям від 6 травня 1992 р. передбачається, що можливі між ними спори можуть передаватися з ініціативи будь-якого з двох урядів до арбітражного суду. При цьому кожний з урядів призначає одного арбітра. За взаємною згодою вони обирають голову арбітражного суду, який має бути громадянином третьої держави. Його призначення має бути схвалене обома урядами.

Арбітри мають бути призначені протягом трьох (двох) місяців, а голова – шести місяців з дня одержання прохання від будь-якого з урядів про проведення арбітражу. Якщо ж такі призначення не будуть здійснені в зазначені терміни, то будь-який з урядів може за умови відсутності іншої домовленості просити Генерального секретаря постійного арбітражного суду (Голову Міжнародного суду в Гаазі) виконати необхідне (або необхідні) призначення, і уряди, що спорять, мають погодитися з таким (або такими) призначенням (призначеннями).

Кожний з урядів бере на себе утримання обраного ним арбітра та витрати з представництва в арбітражному суді. Витрати, пов’язані з діяльністю голови, та інші витрати у справі сплачуються рівними частками обома урядами. Арбітражний суд може на власний розсуд встановити частку витрат обох урядів. З інших питань арбітражний суд, передбачений цією угодою, встановлює власні правила процедури.

Арбітраж приймає рішення більшістю голосів на підставі наявних угод між сторонами і відповідних принципів міжнародного права. Його рішення є остаточним і оскарженю не підлягає, якщо сторони заздалегідь не домовляться про процедуру оскарження. На прохання сторін арбітраж може сформулювати рекомендації, які забезпечать основу для розгляду питання, о викликало спір.

Міжнародний арбітраж слід відрізняти від міжнародного комерційного арбітражу.

В обох цих випадках йдеться про недержавні органи, які формуються з осіб, що або призначаються згідно з порядком, узгодженим сторонами, або за порядком, встановленим відповідними нормативно-правовими актами. Проте, міжнародний арбітраж, як передбачений міжнародним правом засіб мирного вирішення спорів, розглядає спори між суб’єктами міжнародного права, які виникають із міжнародних публічно-правових відносин владного характеру, в той час як міжнародний комерційних арбітраж вирішує спори, що виникають між суб’єктами міжнародного приватного права у сфері міжнародного комерційного обороту. Однак міжнародний комерційний арбітраж не слід плутати і з державними спеціалізованими судами, що створюються для розгляду господарських спорів.

Окремі аспекти співвідношення міжнародного публічного і міжнародного комерційного арбітражі. Можливість використання загальних принципів міжнародного права при здійсненні арбітражного розгляду спорів, а також правова природа змішаного міжнародного арбітражу. Особливості дії загальновизнаних принципів міжнародного права (суверенної рівності, заборони застосування сили, невтручання у внутрішні справи, поваги до прав і свобод людини, рівність народів та їх право на самовизначення та інші) у МПА і МКА.

Принцип суверенітету держав має безпосереднє відношення до інституту МКА, оскільки держава, яка уклала зовнішньоекономічний договір з іноземним партнером та обумовила можливість арбітражного розгляду справи, не може використовувати імунітет при розгляді справи арбітражем.

Принцип заборони застосування сили набуває певних особливих рис у міжнародному приватному праві, оскільки його дія розповсюджується на відносини в основному юридичних і фізичних осіб. Особливого значення набуває заборона використовувати економічний тиск щодо суб’єктів права. Якщо у міжнародному публічному праві заходами економічного тиску є економічна блокада, ембарго, затримання (арешт) морських судів, то у міжнародному приватному праві це будь-який примус (до укладення угоди, партнерства, вступу у шлюб, вирішення спору шляхом арбітражу тощо).

Розкриваючи принцип добросовісного виконання міжнародних зобов’язань – мова йде лише про добросовісне дотримання правомірних міжнародних зобов’язань, тобто таких, які відповідають загальновизнаним принципам міжнародного права, мають імперативний характер.

Слід підтримати висловлену у літературі думку про пріоритетність принципу міжнародної співпраці у діяльності міжнародного арбітражу.

Загальні і відмінні риси третейського розгляду в міжнародному публічному і комерційному арбітражах. Основні характеристики міжнародного арбітражного розгляду: арбітражна угода, предмет спору, формування складу арбітражу, правила процедури та видатки, апеляція та виконання арбітражних рішеньНа підставі співвідношення основних положень МПА і МКА можна зробити висновок, що основна відмінність між ними полягає у відсутності в МПА процедури оскарження третейських рішень та їх примусового виконання. У той же час необхідність оскарження арбітражного рішення з причин недійсності арбітражної угоди, перевищення судом своїх повноважень, корупції третейського судді та неправильного формування складу суду не викликає сумнівів.

Змішаний міжнародний арбітраж. Міжнародний Центр з врегулювання Інвестиційних Спорів (ICSID)» використовується для вирішення спорів між державами, з одного боку, і іноземними фізичними або юридичними особами, з іншого боку. Досліджуючи правову природу Міжнародного центру з врегулювання інвестиційних спорів (ICSID) можна дійти висновку, що він має всі ознаки міжнародної міжурядової організації з наступних підстав: Установчим актом ICSID є багатостороння конвенція 1965 року. Ця ознака визначає юридичну природу міжнародної організації. Суб’єктами міжнародної конвенції 1965 року є держави, це свідчить про міждержавний характер ICSID. Він має у своїй організаційній структурі постійно діючий орган – секретаріат, який забезпечує механізм співробітництва держав з вирішення спорів. Створення ICSID мало визначену мету, а саме вирішення за допомогою примирення та арбітражу інвестиційних спорів між державами та іноземними особами. ICSID має самостійні права та обов’язки, відмінні від прав і обов’язків держав-учасників Конвенції 1965 року.

Отже, Розвиток сучасного МПА пов’язаний із розвитком англо-американських відносин, зокрема, з укладенням «Договору Джея» 1794 року, яким було запроваджено досить прогресивну систему вирішення спорів і який дозволив оцінити переваги та ефективність арбітражного способу вирішення міжнародних спорів порівняно з іншими формами вирішення.

МПА – це процедура третейського судового врегулювання спорів за участю держав, міжнародних організацій та, у визначених випадках, за участю фізичних чи юридичних осіб, яка завершується остаточним та обов’язковим рішенням по справі, а також орган (арбітражний суд), який створюється договірними сторонами для вирішення конкретного спору (ad hoc), спорів визначеної категорії або будь-яких спорів, що виникають між ними (інституційний арбітраж).

Міжнародний арбітраж є інститутом міжнародного публічного права, який займає самостійне місце поруч з іншими формами мирного вирішення міжнародних спорів. Він має низку беззаперечних переваг порівняно з дипломатичними заходами та міжнародною судовою і примирювальною процедурами, а тому є одним з найбільш дієвих способів врегулювання міжнародних конфліктів.

Враховуючи сучасні тенденції розвитку МПА можна виділити три його види: загальний арбітраж (охоплює спори з політичною складовою), спеціальний арбітраж (призначений для вирішення спорів у спеціальних і технічних сферах відносин між державами) та спеціалізований (направлений на вирішення спорів щодо конкретних сфер співробітництва держав).

Поділ спорів на юридичні та політичні, визначений у Загальному акті про мирне вирішення міжнародних спорів 1928 року та низці інших міжнародно-правових документах, слід визнати штучним, оскільки у доктрині міжнародного права є відсутніми чіткі критерії для проведення такого розмежування. Окрім цього у будь-якому міждержавному спорі присутні як правові, так і політичні аспекти. Вважаємо, такий підхід дозволить використовувати принцип ex aequo et bono, який є частиною міжнародного права, при вирішенні будь-яких міжнародно-правових спорів.

Є необхідним на рівні міжнародних актів закріпити положення, згідно з яким МПА буде наділений правом у випадках ескалації спору між сторонами та з метою попередження негативних наслідків такої ескалації застосовувати охоронні заходи на вимогу однієї із сторін спору. Це дозволить не лише призупинити процес поглиблення конфліктних відносин між державами, але й відновити, на скільки це можливо, стан, що існував до виникнення спору.

Необхідно розробити новий багатосторонній міжнародно-правовий документ під егідою ООН, положення якого усунуть існуючі недоліки МПА. Таким міжнародно-правовим документом повинен бути договір (конвенція) про мирне вирішення міжнародних спорів. Необхідність прийняття подібного договору неодноразово підкреслювалась вченими юристами-міжнародниками та різними науковими організаціями з питань міжнародного права. Основою для нового багатостороннього документу з мирного вирішення міжнародних спорів може стати проект Конвенції з арбітражної процедури, що був підготовлений Комісією міжнародного права у 1953 році.