Колізійні прив’язки щодо регулювання аліментних зобов’язань у сфері міжнародного приватного права.

1. Прив’язка до особистого закону дитини (Угорщина),

2. прив’язка до національного закону дитини (Італія),

3. прив’язка до громадянства дитини (Чехія),

4. прив’язка до громадянства чи звичайного місцеперебування дитини (Японія);

5. прив’язка до громадянства боржника (Єгипет, Таїланд, Туреччина, Південна Корея),

6. прив’язка до особистого закону боржника (ОАЕ);

7. прив’язка до національного права того, хто вимагає отримання аліментів (Польща);

8. lex fori (Ємен, Латвія).

9. Ряд інших країн пропонують обирати найбільш сприятливий закон для того, хто отримує аліменти з-поміж законів громадянства, місцеперебування кредитора або боржника (Туніс); місцеперебування дитини або боржника (Франція).

10. Деякі країни пропонують кумулятивне застосування законів доміциля кредитора й боржника (Канада); громадянства, місця проживання сторін, lex fori (Іспанія, Німеччина, Грузія); закону наслідків шлюбу, особистого закону дитини, закону усиновлювача (Румунія).

В Україні взаємні обов’язки батьків та дітей встановлені в статті 67 Закону України „Про міжнародне приватне право”. Так, зобов'язання щодо утримання, які виникають із сімейних відносин, крім випадків, передбачених статтею 66 цього Закону, регулюються правом держави, у якій має місце проживання особа, яка має право на утримання. Якщо особа, яка має право на утримання, не може його одержати згідно з правом, визначеним у частині першій цієї статті, застосовується право їхнього спільного особистого закону. Якщо особа, яка має право на утримання, не може його одержати згідно з правом, визначеним частинами першою і другою цієї статті, застосовується право держави, у якій особа, яка зобов'язана надати утримання, має місце проживання.

Аліментні відносини інколи регулюються двосторонніми договорами про правову допомогу між Україною та іншими державами, а також у Конвенцією СНД «Про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах» 1993 р. Прив’язками у даних документах стосовно аліментних зобов’язань є закон країни місця проживання особи, яка порушує клопотання про стягнення аліментів (договори з Польщею, Кубою, Узбекистаном, Латвією).

5. Правовий інститут усиновлення у міжнародному приватному праві

Одним із найстаріших засобів набуття сімейних відносин є усиновлення. У сучасних умовах усиновлення має на меті задоволення індивідуальних інтересів бездітних осіб і заохочується в інтересах дітей, що не мають батьків. У мусульманських країнах інститут усиновлення відсутній (Коран забороняє створення штучних сімейних зв’язків), хоча в Єгипті та Сирії християни можуть всиновлювати за своїми релігійними законами, Туніс і Індонезія дозволяють усиновлення.

Окремі законодавства дозволяють усиновлення лише неповнолітніх; в інших установлюється чітко визначена різниця у віці між усиновлювачем і усиновленим (16—21 рік); крім того, встановлюється вік, з досягненням якого можна всиновлювати (в різних країнах від 21 до 50 років); за законодавством Ізраїлю, наприклад, усиновлення одинокими громадянами не допускається (крім родичів усиновлюваного). Різноманітними є також способи усиновлення (судовий, адміністративний, релігійний (Індія, Непал). У країнах Латинської Америки між усиновленою дитиною і сім’єю її походження зберігається певний юридичний зв’язок; інші країни його не передбачають і т. ін.

Більшість країн дозволяють усиновлення як дітей, так і дорослих; у Домініканській Республіці усиновити можна лише дитину, яка досягла 5 років, у Бразилії, Ірландії — 7, Болівії, Японії — 6, Коста-Ріці — 14, Таїті — 16 років¹.

Предметом регламентації норм міжнародного приватного права є також так зване міжнародне усиновлення, коли сторони належать до різних правопорядків, або усиновлення має місце на території іноземної держави. Міжнародне усиновлення в сучасному світі стало явищем дуже поширеним, особливо після другої світової війни, коли усиновлення стало інтернаціональним процесом. До цього часу національним законодавствам інститут міжнародного усиновлення відомим не був, а для його регламентації застосовувалися норми внутрішнього усиновлення.

Другим етапом хвилі міжнародного усиновлення стало закінчення війни у Північній Кореї, коли традиційно багатодітна країна була вимушена певним чином розмістити дітей-сиріт, що залишилися без батьківської опіки після військових дій. Військовослужбовці, а також інші категорії громадян висловили бажання усиновити цих дітей, звертаючись по допомогу до посередників та перших агенцій з організації усиновлення іноземних дітей.

Наступним етапом усиновлення стали 60-і роки XX ст., із залученням до усиновлення дітей з країн, що позбулися колоніальної залежності. На кінець 80-х років у всьому світі щорічно мали місце близько 20 тис. таких усиновлень. Зазвичай законодавства країн, що «дебютують» на арені міжнародного усиновлення, є недосконалими, а це породжує порушення прав дітей, норм моралі, міграційного законодавства і т. ін.¹

Для вирішення питань міжнародного усиновлення на рівні національного й міжнародного права приймається широке коло нормативних актів, які присвячені колізійному і матеріальному регулюванню.

У внутрішньому праві багатьох країн норми, присвячені вирішенню питань міжнародного усиновлення, встановлюють прив’язки до особистого закону (громадянства, місця проживання тощо) усиновителя з поєднанням із законом усиновлюваного або третіх осіб, від яких залежить надання згоди на усиновлення, та інколи lex fori. Це законодавства Грузії, Німеччини, Австрії, Угорщини, Греції, Іспанії, Італії, Ліхтенштейну, Румунії, Тунісу, Швейцарії, Естонії, Японії. Такі країни, як Португалія і Швейцарія, не дозволяють усиновлення, якщо воно не передбачено законом усиновлення, очевидно для запобігання виникненню «шкутильгаючого» усиновлення. Деякі країни використовують 1—2 прив’язки для колізій міжнародного усиновлення: до закону місця проживання сторін (Венесуела, Перу, Канада), lex fori (В’єтнам), національного закону сторін (Польща), громадянства усиновителя і lex fori (Чехія).

У внутрішньому праві України усиновлення регламентується статтями 282—287 Сімейного кодексу та статтею 69 Закону України „Про міжнародне приватне право”, ст. 31 Консульського статуту, Постановою Кабінету Міністрів від 20 липня 1996 р. № 775, якою затверджено Порядок передачі дітей, які є громадянами України, на усиновлення громадянам України та іноземним громадянам і здійснення контролю за умовами їх проживання у сім’ях усиновлювачів, і Наказом Міністерства охорони здоров’я від 4 січня 1997 р. № 2, що затвердив Перелік захворювань, які дають право на усиновлення хворих дітей без дотримання строків їх перебування на обліку в Центрі по усиновленню дітей при Міністерстві освіти України.

Згідно з вказаною статтею 69 Закону Усиновлення та його скасування регулюються особистим законом дитини та особистим законом усиновлювача. Якщо усиновлювач – подружжя, яке не має спільного особистого закону, то застосовується право, що визначає правові наслідки шлюбу. Здатність особи бути усиновлювачем визначається відповідно до її особистого закону.

Правові наслідки усиновлення або його припинення визначаються особистим законом усиновлювача. Нагляд та облік усиновлених дітей, здійснюються відповідно до особистого закону дитини.

Питанням усиновлення присвячені також норми двосторонніх договорів про правову допомогу між Україною і низкою держав (двосторонні договори з Грузією, Естонією, Литвою, Польщею, Албанією, Алжиром, КНДР). Відповідно до цих договорів, усиновлення регулюється законом громадянства усиновителя, інколи — законом країни його постійного проживання і правом країни громадянства дитини. Конвенція СНД «Про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах» 1993 р. встановлює прив’язку до закону громадянства усиновителя, а також до закону громадянства дитини.

Регулюванню міжнародного усиновлення присвячені норми Декларації про соціальні й правові принципи, що стосуються усиновлення дітей на міжнародному рівні, яка затверджена резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 3 грудня 1986 p., Конвенції про права дитини, прийнятої у Нью-Йорку 20 листопада 1989 p., Гаазької конвенції про захист дітей і співробітництво у відношенні іноземного усиновлення від 29 травня 1993 p., Міжамериканської конвенції про колізії усиновлення неповнолітніх від 24 травня 1984 p., Скандинавської Конвенції 1931 p., Європейської конвенції з усиновлення дітей від 24 квітня 1967 р. і т. ін.

1 Гражданское и торговое право капиталистических государств: Учебник / Под ред. проф. Р. Л. Нарышкиной. — М.: Междунар. отношения, 1984. — Ч. II. — С. 259—260.

1 Орлова Н. В. Брак и семья в международном частном праве. — М.: Междунар. отношения, 1966. — С. 19—20.

1 Гражданское и семейное право развивающихся стран. — М.: Изд-во Ун-та дружбы народов, 1989. — С. 180—202.

2 Гражданское и тоговое право капиталистических государств: Учебник / Под ред. проф. Р.Л. Нарышкиной. — М.: Междунар. отношения,1984. — Ч. II. — С. 264—266.

1 Гражданское и семейное право развивающихся стран. — М.: Изд-во Ун-та дружбы народов, 1989. — С. 187—205.

2 Гражданское и торговое право капиталистических государств: Учебник / Под ред. проф. Р.Л. Нарышкиной. — М.: Междунар. отношения, 1984. — Ч. П. — С. 274.