3. Процедура розірвання шлюбів у міжнародному приватному праві

Питання розлучень у міжнародному приватному праві визнані у літературі з правознавства одним із джерел найбільш гострих і численних колізій, що зумовлюються неоднаковим регулюванням підстав і процедури розірвання шлюбів, а також невизнанням іноземних розлучень у власних юрисдикціях багатьох країн.

Поряд з тим, що розірвання шлюбів має національні особливості, серед них можна виділити деякі однакові концепції. Так, існують країни, в яких і досі розірвання шлюбу є неможливим (Парагвай, Ірландія, Аргентина). В деяких країнах розірвання шлюбу можливе тільки за наявності чітко встановленого обмеженого кола підстав, яке не включає взаємну згоду подружжя (Італія). У більшості країн розірвання шлюбу допускається вільно, в тому числі за взаємною згодою подружжя (Англія, Бельгія, Данія, Німеччина, Норвегія, Російська Федерація).

Прикладом законодавства, яке дозволяє розірвання шлюбу на чітко встановлених підставах, є Закон Італії про розлучення 1970 р. Такими підставами вважаються засудження одного з подружжя до серйозного кримінального покарання, окреме проживання не менше п’яти років на умовах сепарації, нездатність до шлюбного життя, отримання одним із подружжя розлучення за кордоном. Законом Франції 1975 р. було встановлено можливість розірвання шлюбу за взаємною згодою подружжя, а також на таких легальних підставах, як винна поведінка одного з подружжя у розладі шлюбного життя: подружня зрада, жорстоке поводження, засудження до кримінального покарання. У Швейцарії, Мексиці, деяких штатах США розлучення можливе без зазначення будь-яких підстав.

Розірвання шлюбу вважається наслідком розпаду шлюбу й сім'ї.

Підставою для розлучення є воля одного чи обох із подружжя. Так, у Швеції розлучення проводиться за наявності односторонньої заяви після 6 місяців. Цей строк надається лише в тих випадках, коли у подружжя від шлюбу є неповнолітні діти (віком до 16 років). Але вказаний термін не застосовується навіть за наявності неповнолітніх дітей, якщо протягом двох років подружжя проживало окремо.

Фактичний розпад шлюбу є підставою для його розірвання у більшості держав. В окремих державах це єдина підстава розірвання шлюбу. Інші підстави розпаду шлюбу: тривале роздільне проживання подружжя; вагомі розбіжності в поглядах на життя між подружжям; зрада одного з них, після чого сумісне життя для іншої особи стає неможливим; жорстока поведінка одного з подружжя; зловживання алкоголем; залишення одним із подружжя сім'ї на тривалий час. Наприклад, у Німеччині шлюб вважається таким, що розпався, коли подружжя проживало окремо протягом 1 року.

У Франції шлюб може бути розірвано коли сторони не проживають спільно протягом останніх 6 років або коли один із подружжя протягом цього часу є психічно хворим і відновлення сімейного життя малоймовірне.

У державах «сім'ї загального права» підставами розірвання шлюбу вважаються: подружня зрада; залишення одного з подружжя на певний строк; жорстоке поводження чи аморальність; алкоголізм; душевна хвороба; тюремне ув'язнення на певний термін тощо.

Особливістю англійської правової системи стосовно розірвання шлюбу є те, що заява про розлучення не може бути подана, якщо з моменту укладення шлюбу не минуло 3 років. Тільки у випадках, коли вимога про розлучення ґрунтується на виключній жорстокості та аморальності відповідача, суд може прийняти до розгляду позов про розлучення і до спливу трирічного терміну.

Спеціальна підстава припинення шлюбу у Великобританії - винесення рішення про презумпцію смерті одного з подружжя. Англійському праву не відомий інститут оголошення особи померлою, безвісно відсутньою. Але якщо минуло не менше 7 років від початку відсутності одного з подружжя та це є підставою для розлучення.

Особливістю розлучення у США полягає у тому, що потрібно прожити певний термін на території штату, щоб розлучитися (від 6 тижнів до 2 років). Така розбіжність у строках, установлених законодавством різних штатів, привела до того, що особи, які прагнуть якнайшвидше розірвати шлюб, переселяються з одного штату в інший («розлучення способом переселення»).

Щодо розірвання шлюбу в одних державах чоловік і жінка мають рівні права (країни сім'ї континентального права), в інших – чоловік перебуває в привілейованому положенні (зокрема, держави із мусульманською релігією – Алжир, Йорданія, Сирія). Причому його розсуд у цьому питанні законодавчо не обмежений. Встановлено, що повнолітній і повністю дієздатний чоловік у будь-який час за власним бажанням може розлучитися з жінкою (Йорданія, Ірак, Сирія, Ємен, Єгипет). У мусульманських країнах розлучення може бути і за взаємною згодою подружжя на основі договору, а також за рішенням суду. В останньому випадку в більшості країн право на судове розлучення має як чоловік, так і жінка, однак за законодавствами Єгипту, Лівану, країн Південно-Східної Азії таке право має тільки жінка, оскільки чоловік може розірвати шлюб і без суду.

Підставами судового розірвання шлюбу у країнах мусульманського права є хвороба чи фізичні вади, конфлікт між подружжям, нанесення моральної шкоди, подружня зрада, реєстрація нового шлюбу без дозволу суду, нездатність чоловіка утримувати всіх жінок, невідомість місцезнаходження чоловіка, засудження чоловіка на певний строк, необґрунтована відмова від виконання подружніх обов’язків, імпотенція, психічна хвороба, жорстоке поводження, гірше ставлення до дружини порівняно з іншими дружинами тощо.

Особливістю припинення шлюбу за ініціативою чоловіка є його право тричі давати розлучення дружині. Причому перші два розлучення можуть не припиняти шлюбних відносин, якщо протягом певного терміну чоловік повертає дружину. Але якщо навіть за перших двох розлучень сплив цей строк і шлюб припинено, подружжя має право знов узяти шлюб між собою, не поновлюючи шлюбного договору. Третє розлучення остаточно припиняє шлюб у його правовому розумінні.

Розірвання шлюбу за взаємною згодою осіб у мусульманських правових системах може відбуватись у договірній формі. Суттєвою умовою такого договору є матеріальне відшкодування дружиною чоловікові грошової суми, яка еквівалентна вартості шлюбного подарунка чоловіка.

У деяких країнах розлучення є досить простою процедурою. Так, у кількох штатах Мексики особиста присутність при розлученні подружжя не вимагається: свою заяву вони можуть відправити поштою, і в такий самий спосіб отримати рішення суду¹. Відповідно до законодавства Швеції, шлюб може бути розірваний за заявою однієї із сторін; при цьому позивач не повинен пояснювати суду причини розлучення, а суд — перевіряти, чи дійсно мав місце розпад шлюбу. Якщо друга сторона не заперечує проти розлучення, то шлюб розривається без призначення будь-яких строків. Такий підхід зумовлений концепцією невтручання держави в особисте життя своїх громадян².

Колізійні прив’язки, що регулюють порядок розірвання шлюбів.

Зазначені розбіжності матеріального права впливають і на розбіжності колізійного регулювання питань розлучення у законодавстві різних країн. Для регулювання розірвання шлюбів у законодавствах країн використовують наступні колізійні прив’язки.Прив’язка до місця проживання або місцеперебування. Таку прив’язку для визначення права з метою регламентації розлучення використовують законодавства Венесуели, Перу, Уругваю.

1. Прив’язка до громадянства чоловіка використовується у Єгипті, ОАЕ, Південній Кореї.

2. Прив’язка до власного права (або lex fori) використовується у законодавстві В’єтнаму, Ємену, Китаю, Латвії, Франції, Чилі.

3. Прив’язка до права, яке встановлює загальні підстави шлюбу використовують Грузія, Австрія, Німеччина.

4. Колізійна прив’язка до особистого закону подружжя використовується у Греції.

5. Інші країни встановлюють у своїх колізійних нормах кумуляцію прив’язок в різних комбінаціях: загального особистого закону подружжя, останнього спільного особистого закону, право спільного проживання, закону суду, громадянства подружжя, місцеперебування, загального національного накипу подружжя, закону тісного зв’язку, права, що регулює відносини між подружжям (Угорщина, Іспанія, Італія, Ліхтенштейн, Польща, Португалія, Румунія, Таїланд, Туніс, Туреччина, Чехія, Швейцарія, Естонія, Японія).

Так, Закон України „Про міжнародне приватне право” у статті 63 встановлює, що припинення шлюбу та правові наслідки його припинення визначаються правом, яке діє на цей час щодо правових наслідків шлюбу. В свою чергу стаття 60 Закону встановлює, що правові наслідки шлюбу визначаються спільним особистим законом подружжя, а за його відсутності - правом держави, у якій подружжя мало останнє спільне місце проживання, за умови, що хоча б один з подружжя все ще має місце проживання у цій державі, а за відсутності такого – правом, з яким обидва з подружжя мають найбільш тісний зв'язок іншим чином.

Деякі двосторонні договори між Україною й іншими державами, а також Конвенції СНД про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р. встановлюють колізійні прив’язки до закону громадянства подружжя на момент подачі заяви про розірвання шлюбу, а якщо їх громадянство не збігається, — до права тієї Договірної Сторони, установа якої розглядає справу (договори з Кубою, Грузією, Латвією, Узбекистаном, В’єтнамом, Литвою, Польщею).

Для міжнародного приватного права важливою є також проблема визнання або невизнання іноземних розлучень, що породжує проблему «шкутильгаючих» правовідносин. Вони виникають, зокрема, при застосуванні територіальної прив’язки, коли іноземне подружжя прагне визнання свого розлучення за своїм національним законодавством, а останнє його не визнає або на основі публічного порядку, або на основі власних норм про визнання іноземних розлучень, в яких закріплено певні умови.

Доктрина міжнародного приватного права найчастіше висловлюється за визнання іноземних розлучень.

Проте деякі законодавства містять навіть спеціальні норми, з дотриманням яких в іноземного розлучення є можливість бути визнаним у певній країні. Іспанія, наприклад, прямо в тексті закону визнає силу у сфері іспанського правопорядку рішень про розлучення і розірвання шлюбу, що винесені іноземними судами (ст. 107 Цивільного кодексу 1889 p.). Аналогічну позицію займає і законодавство Естонії (§ 144 Закону 1994 р. про загальні принципи цивільного кодексу). Для Куби рішення про розлучення, винесене за кордоном, має на Кубі силу, якщо тільки кубинським консульським представництвом у країні, де здійснено розлучення, буде підтверджено його обґрунтованість і законність (ст. 64 Сімейного закону 1975 p.). Відповідно до законодавства Латвії, іноземне розірвання шлюбу визнається крім випадків, коли його причини не відповідають латвійському закону або суперечать суспільному устрою Латвії чи моральності (ст. 12 Цивільного закону 1973 р.). За загальною нормою ст. 65 Федерального закону Швейцарії 1987 р. про міжнародне приватне право, іноземні рішення про розлучення визнаються, але незважаючи на це, рішення іноземної держави, громадянства якої не має жоден із подружжя, або має тільки позивач, визнається у Швейцарії тільки за наявності однієї з таких умов: а) якщо на момент пред’явлення позову принаймні один із подружжя мав у цій державі місце проживання або звичайного місцеперебування, причому не мав місця проживання у Швейцарії; б) якщо відповідач без заперечень підкорився юрисдикції іноземного суду, або в) якщо відповідач прямо висловив свою згоду на визнання рішення у Швейцарії¹.

В Україні питання визнання розірвання шлюбу, здійсненого за межами України, регулюється ст. 280 Сімейного кодексу. Для визнання розірвання шлюбу між громадянином України й іноземцем необхідні такі умови: розірвання шлюбу має бути здійсненим відповідно до законодавства відповідної держави (тобто, визначеними адміністративними чи судовими органами, із застосуванням законодавства іноземної країни), а також за умови проживання принаймні одного із подружжя за межами України.

Для розірвання шлюбів між громадянами України за її межами необхідні дотримання законодавства іноземної держави, а також проживання подружися в іноземній державі. Для розірвання шлюбів між громадянами України останні можуть звернутися з позовом як до суду України, так і до консульських і дипломатичних установ. У цьому разі застосовуватиметься право України (ст. 289 Сімейного кодексу України).

Розлучення іноземців, здійснені в іноземних державах відповідно до іноземного законодавства, є дійсними в Україні.

Деякі двосторонні договори між Україною з іншими державами містять норми, присвячені розлученню. Так, згідно з договорами з КНДР, Румунією, Албанією, Угорщиною, на територіях договірних держав визнаються рішення про розірвання шлюбу, що вступили у законну силу. Договори з Кубою, Грузією, Латвією, Литвою, Узбекистаном, Польщею визначають у колізійній нормі прив’язки до громадянства подружжя і закону місця розгляду справи. Аналогічні норми містяться у Конвенції СНД про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 р.

Відповідно до норм Гаазької конвенції про визнання розлучень і рішень про роздільне проживання подружжя від 1 червня 1970 р., для визнання розлучень необхідно щоб відповідач або позивач мали своє останнє місце проживання у договірній державі (чи обидві сторони), або лише позивач був громадянином Договірної Держави (ст. 2).