2.3.3. Філософія Платона, Аристотеля.

Платон (427-347 до н. е.), давньогрецький філософ, учень Сократа, засновник Академії. Написав багато творів у формі діалогів (“Апологія Сократа”, “Тімей” (про космологію та натурфілософію), “Протагор”, “Теетет” (про сутність пізнання), “Держава” та ін.), майже всі з яких повністю дійшли до нас. Діалоги Платона не містять закінченої філософської системи, що робить важким адекватне викладення його вчення. Тим не менш можна виділити проблеми натурфілософії та теорії пізнання, етики і політики, психології і педагогіки. Причому у Платона вони ще не виділені у самостійні розділи філософського знання. Зв’язуючою ланкою філософії є вчення про ідеї. Буття Платона як і Парменіда вічне, незмінне та ніколи не породжується. Але буття є множинним – світ ідей, ейдос, “буття-в-собі”. Ідея – фактично об’єктивоване поняття, розумова ідея, але тільки вийнята з людської свідомості та поміщена у якийсь ідеальний, вигаданий світ – сукупність всіх подібних ідей. Ідеї взаємопов’язані, вищою ідеєю є ідея блага (джерело істини, відповідності, гармонії та краси), яка подібна до Сонця. Світові ідей протистоїть чуттєвий світ (“печера”, “матерія”), що є тінню ідей; він виникає та гине. Іншими словами ідея столу, коней – вічна, самі столи й коні мінливі. Гносеологія пов’язана з онтологією; її сутність у анамнезисі (пригадування душею знань, якими володіла у ідеальному світі). Головне у пізнанні мистецтво філософського діалогу (діалектика).

В політиці Платон викладає концепцію ідеальної держави, протиставляючи її демократії, тиранії, олігархії й тімократії (влада військових). Платон значно вплинув на розвиток світової філософії.

Аристотель (384-322 до н. е.), видатний філософ, основоположник логіки та різних наукових дисциплін, автор робіт “Органон”, “Про душу”, “Нікомахова етика”, “Поетика”. Головна філософська праця – “Метафізика”.

Філософська доктрина Аристотеля є складною для розуміння, бо він не зміг ясно вирішити проблему матеріального та ідеального, емпіричного та раціонального, загального та окремого. Аристотель вже виділяє з сфери знання філософію (метафізику), яка вивчає початки і причини сущого. Він заперечує розуміння сутності у вигляді платонівських ідей, фалесівської води, гераклітівського вогню. Сутність буття речі – її форма (загальне), активний рушійний початок. Матерія – пасивний першопочаток, тільки можливість. Аристотель виділяє 4 першопричини або 4 вищі причини:

1. формальна (що це є?),

2. матеріальна (з чого?),

3. рушійна (звідки початок руху?),

4. цільова (заради чого?).

Матеріальна причина не зводиться до інших, а формальна, цільова, рушійна зводяться до однієї вищої сутності – бога як першодвигуна!

В гносеології виділяє: а) емпіричний ступінь (зання індивідульних речей), б) за допомогою розуму (знання загального); дає класичне розуміння істини, як відповідність судження, знання речам (об’єкту).

У космології викладає геоцентричну теорію; у чуттєвому світі 4 елементи (земля, повітря, вогонь, вода) та небесний вічний ефір. У вченні про душу, Аристотель пов’язує її тільки з живим організмом та виділяє: рослинну, тваринну та розумову (люди, бог).

Соціальні питання Аристотель розглядає, пов’язуючи етику та політику (політика повинна бути моральною!). Викладає типологію держав, критикує платонівську державу. Мета держави – загальне благо, щастя людини.

Аристотель значно вплинув на всю наступну філософську думку.