3. Основні етапи розвитку науки логіки

В історії логіки виділяють чотири основних періоди: стародавній світ, епоха Середньовіччя і Відродження, Новий час, XX століття. Логіку стародавнього світу поділяють на логіку східну (Стародавня Індія і Стародавній Китай) і західну (Античну Грецію).

Логіка народилась і розвивалась в надрах філософії - єдиної науки, яка об'єднувала всю сукупність знань про дійсність, про саму людину і її мислення.

У стародавній Греції засновником логіки вважають Фалеса. Судження „Все є вода” будується за допомогою незалежних від вихідної тези аргументів: начало всіх тварин – сперма, а вона волога; сам вогонь Сонця живиться випарами води і т.д. Мистецтво правильного міркування розвивали Піфагор, Парменід, Зенон Елейський. Стандарти правильного мислення вони шукали в математиці. Емпедокл, Коракс, Тізій, Горгій, Протагор – в риториці як науці і мистецтві переконання.

Практика і теорія запитань була розвинута учнем софіста Продіка – Сократом, який за її допомогою не лише вводив співрозмовника у стан сумніву (метод „іронії”), але і допомагав опоненту найти істину (метод „майєвтики”). Сукупність методів іронії, майєвтики, постановки запитань і пошуку відповідей на них називають діалектикою Сократа. На думку Сократа пізнання любого предмета пов’язано з виробкою загального поняття про предмет, що в свою чергу вимагає методу наведення (епагоге) = індукції.

Демокріт Абдерський, автор логічного трактату „Мірило”, приділяв чимало уваги підтвердженням (доказам), канонам мислення. Зенон Елейський аналізував апорії пізнання. Першовідкривач діалектики понять Сократ розробив індуктивний метод в процесі визначення понять, які підводив під більш широкі. Індукція й аналогія – засоби істинного мислення. Платон звернув увагу на дихотомічний поділ понять, які перебувають у родо-видових відносинах.

Платон в діалогах використовував п’ятнадцять основних способів організації думок у міркуваннях. Платон розрізняв дослідницький і дидактичний діалоги. Дидактичний ним поділявся на теоретичний і практичний; практичний в свою чергу поділявся – на фізичні і логічні діалоги. Платон пов’язував впорядкований характер людського мислення з геометрією (логікою), з переконанням (риторикою), з правилами діалогу (діалектикою). Протагор Абдерський розглядав проблему тези й антитези.

Таке широке розуміння впорядкованості або розумності (обґрунтованості) людського мислення було продовжено Аристотелем, якого вважають фундатором логіки. Він дослідив основні для логіки питання; систематизував форми мислення - поняття, судження, умовивід, сформулював закони логіки - тотожності, несуперечності, виключеного третього, вивів логічні правила дедуктивного умовиводу, розробив силогістику, дав першу класифікацію логічних помилок.

В період античності логіка являла собою арену зіткнення емпірико-індуктивного напрямку, який представлено в роботах Демокріта та Епікура, і арістотелівської дедуктивної логіки. В середні віки панівною ідеєю став теоцентризм, постулюючий Бога в якості вищої, всемогутньої істоти, абсолютного зосередження буття і гаранта існування світу. В логіці на ціле тисячоліття запанував дедуктивний напрямок, матеріальні критерії істинності мислення. Логіка зосередилася виключно на правилах побудови і на структурі думок, їх символічного позначення. Дедуктивна лінія була доведена до апогею, і логіка набула „класичного” статусу, акцентуючи виключно формальні аспекти мислення.

Головною проблемою середньовіччя було співвідношення загального і одиничного, єдиного і множинного. Проблема тлумачилася набагато ширше, як відношення ідеального і матеріального, мислення і буття, божественних парадигм всього існуючого – самостійно сущих універсалій – і множини матеріальних речей.

Подальший внесок у розвиток логіки внесли у середні віки - схоласти (Дунс Скот, Оккам, Луллій та ін.).

Концептуаліст Вільям Оккам сформулював один із найвідоміших логіко-методологічних принципів з назвою „бритва Оккама”. За цим принципом, важливою умовою пізнання істини – не придумувати видумані поняття („не примножувати сутності”), а обмежуватися вже існуючими поняттями. Чітко вона звучить так: „Не стверджуй чимало без необхідності”.

В епоху Відродження посилюється емпірична тенденція у логіці і методології наукового пізнання. Епоха Відродження була для дедуктивної логіки епохою кризи, її сприймали як опору мисленнєвих звичок схоластики, як логіку „штучного мислення”, що освітлює схематизм умовиводів, у яких засновки встановлюються авторитетом віри, а не знанням.

Зародження капіталізму, розвиток промисловості, мореплавства і торгівлі поставили нові задачі наукового пізнання природи і самого мислення.

У подальшому логіка розробляється багатьма мислителями, серед яких необхідно відмітити англійського філософа Ф. Бекона, французького філософа Р.Декарта, німецьких філософів Г. Лейбніца, І. Канта, Г. Гегеля.

Логіка в Україні. Логіка античних мислителів стала відомою в Київській Русі вже в ХІ ст. Це насамперед логічні уявлення про поняття Платона, про закони і форми мислення, силогізм Аристотеля. З другої половини ХVст. з’являються переклади на староукраїнську мову логічних трактатів Аристотеля, Авіасафа, Аль-Газалі, М.Майноніда, Й.Дамаскіна. У XVІ ст. під впливом ідей Реформації на етнічних землях українців зростає мережа протестантських навчальних закладів, серед яких найбільш відома Раківська академія, де логіку і метафізику читали Х.Стегман та Х. Остородт. Щоправда, в цей час спостерігалося також негативне ставлення до язичницьких любомудрів з боку І. Вишенського і Г. Кониського, М. Смотрицького, З. Копистенського. Але вже для членів вченого гуртка друкарні Києво-Печерської лаври логіка стає своєрідною „гімнастикою розуму”, забезпечує розвиток абстрактного мислення і логічного виведення.

Логіка стає обов’язковою дисципліною вивчення в Києво-Могилянській академії. Професор С. Яворський називав „лабіринт” Аристотеля логічною пасткою, де є логічні троянди із шипами. І.Гізель (1600-1683), професор, а згодом і ректор Києво-Могилянської академії, логічною істинністю називав узгоджуваність пізнання з річчю. У курсі логіки, прочитаному професором Ф.Прокоповичем (1677 або 1681-1736), розглядалися такі традиційні для ХVІІІ ст. питання, як універсалії, визначення й характеристика найрізноманітніших відношень, дистинкцій, питання сигніфікації (позначення) й супозиції (заступання) термінів, істинності та хибності суджень, проблеми знання і віри, визначення ролі і місця логіки в системі наук.

Сковорода Г.С. намагався у світі чисел знайти вище значення в текстах Біблії, розвивав ідею контрарності, бінарності усього сущого.

Наприкінці ХVIII – початку ХІХ ст. логікою займався професор Львівського університету Д. Лодій (1764-1829). Він написав праці: „Логічні настанови, керівництво до пізнання і розрізнення істинного від хибного”, „Настанови логіки”, „Теорія загальних чисел”, у яких значну увагу приділяв правилам аргументації і доведення. Наприкінці ХІХ- початку ХХ ст. логіка в Україні не була однорідна, а складалася з представників багатьох конкуруючих течій, шкіл та угрупувань: одні (М. Н. Гротт та ін.) намагалися знайти вихід з критичного становища логічної науки у її зближенні з психологією; другі (В. В. Лесевич, О. О. Козлов, Г. І. Челпанов) доклали багато зусиль, щоб підвести під неї гносеологічний фундамент, звертаючись до теорії пізнання, що розроблялись кантіанцями, гегельянцями, позитивістами; треті (В.Д.Кудрявцев та ін.) прагнули зблизити логіку з природознавством і математикою.

Засновником одеської логічної школи був І.В. Слєшинський (1854-1931), який виявив інтерес до математичної логіки та її історії. Він довів, що алгебра логіки є своєрідний переклад арістотелівської логіки на алгоритмічну мову, що необхідний перегляд математичних доведень під кутом зору їх повноти та заміни громіздких доведень новими, скороченими. До проблеми побудови алгебри без застосування закону виключеного третього звертався приват-доцент Новоросійського (Одеського) університету С.Й. Шатуновський (1859-1929). Його головні інтереси в галузі логіки зосереджувались на визначенні її законів, а також на обгрунтуванні фундаментальних математичних понять, обґрунтуванні математики, питанні про розв’язуваність чи нерозв’язуваність задач. Особливу увагу вченого привертали життя та діяльність П.Порецького (1846-1907), його теорія наслідків, несилогістичні міркування тощо. З одеської логіко-математичної школи вийшла також С. О. Яновська, праці якої присвячені філософсько-методологічним проблемам математики і математичної логіки, та А. І. Уйомов, праці якого присвячені проблемам аналогії, формального аналізу системи.

Студент повинен уяснити, що вивчення логіки розвиває ясність і чіткість мислення, здатність уточнювати предмет думки, переконливість і точність у судженнях, вміння абстрагуватися від конкретного змісту і зосередитися на структурі своєї думки. Знання законів логіки допомагає виключити всяку розпливчастість у діловій бесіді, неоднозначність у складанні ділових паперів, дозволяє оцінювати доказову силу висловлювань у спорі, дискусії, полеміці, знаходити правильні шляхи виправлення помилок. Логіка допомагає доводити істинні судження і спростовувати хибні, вона вчить мислити чітко, лаконічно, правильно.

Ці якості мислення мають важливе значення у будь-якій сфері наукової і практичної діяльності людини. Логіка і істина взаємопов'язані, тому значення логіки неможливо переоцінити.