1. Індуїзм (релігія Індії), конфуціанство та даосизм (релігії Китаю)

Індуїзм – одна з прадавніх та найбільш поширених релігій у сучасній Індії, для позначення якої вживається поняття “хинду дхарма” (закон індусів). Індуїзм являє собою складну релігію, що не має одного творця, єдиної церковної організації, головного божества або священного писання. Індуїзм складно піддається стислому описові, оскільки увібрав у себе велику кількість різних вчень і обрядів та увійшов у свіою чергу в інші релігії. Дж. Неру відзначав, що індуїзм як віра – аморфний, різнобічний, розпливчастий, і кожен розуміє його по-своєму. Індуїзм грунтується на ведичній літературі, яку в середині ІІ тис. до н.е. принесли з собою племена аріїв, що вторглися в Індію. Ведична література містить у собі епічні поеми Махабхарата і Рамаяна, закони Ману, Пурани, Веди. У свою чергу Веди напротязі тисячоліть доповнюються й структуруються:

1. Веди-Самхіти (гімни), що складаються з Рігведи, Самаведи, Яджурведи;

2. Брахмани – збірники ритуальних текстів, що коментують Самхіти;

3. Аран’яки – тексти, що містять норми поведінки для самітників;

4. Упанішади (з VI ст. до н. е.) – священні тексти, у яких простежується філософський пошук основ релігії.

Ускладнення філософських основ індуїзму (брахманізму) призвело до появи у ньому реформаторських течій, три з яких стали самостійними релігіями (джайнізм, буддизм, сикхізм).

Відповідно до індуїзму, Універсум є Бог (Брахман), і Бог є Всесвіт; вищий дух, всесвітня душа, об’єктивний бік буття. Атман – відображення суб’єктивної сторони, індивідуальна душа. Таким чином, стверджується теза про єдність, ідентичність суб’єктивного буття (Атмана) та об’єктивного (Брахмана); оскільки все є Брахман, Брахман є Атман; а “Я є Брахман” проголошує священний вислів. Важливою складовою індуїзму є уявлення про сансару, карму, дхарму. Вчення про сансару (перевтілення) уявляє, що життя людини є безкінечною низкою перевтілень, нових народжень у різних образах. Все живе бере у цьому участь, і від того, яку карму заслужила жива істота, залежить форма її майбутнього існування. Закон карми – моральний закон причиново-наслідкового зв’язку дій людини та її майбутнього життя. Карма визначає переселення душі й варновий поділ суспільства: жерці (брахмани), кшатрії (воїни, управлінці), вайш’ї (селяни, ремісники, торговці), шудри (слуги). Якщо діяльність людини повністю відповідає нормам поведінки варни, т.т. відповідає закону дхарми, то душа людини перевтілюється у плоть людини більш високої касти. Якщо ж навпаки, то душа людини переселяється в тіло людини більш низької варни або в іншу живу істоту. Спасіння (мокша) – втеча з потоку перевтілень досягається за допомогою самовдосконалення, самопізнання й приходить тоді, коли душа (Атман) зливається з Брахманом, душею Універсуму, де залишається вічно, виходячи з дії закону Карми.

Індуїзму притаманне Тримурті – три прояви вищого Бога Брахмана: Брахма – бог-творець Всесвіту, Вішну – охоронець світів, Шива – бог-руйнівник. В індуїзмі існують три основні напрямки: вішнуїзм, шиваїзм й шактизм.

Вішнуїсти шанують виключно Вішну та десять його аватарам (втілень), сьоме (Рама) і восьме (Крішна) шануються більше, ніж сам Вішну. Десята аватара – Калкі (Білий кінь) – месіанське вталення Вішну, у якому він з’явиться в кінці каліюги – сучасного історичного періоду. Шиваїсти поклоняються богу Шиві та його дружині Калі, яка постає то як освободителька, то як руйнівниця, а її священною книгою є Камасутра.

У другій половині ХІХ століття починається відродження індуїзму, пов’язане з діяльністю Рамакрішни та його учня Вівекананди. Вони заснували течію зараз відому під назвою “Місія Рамакрішни” або “Товариство Веданти”. Прихильники цієї течії закликають до об’єднання всіх релігій, наполягаючи на тому, що ведантичний індуїзм повинен відігравати особливу роль у цьому об’єднанні, оскільки він є вищим за інші вчення.

Існує думка, що Китай не створив власної релігії як системи переконань, заснованої на приорітеті божественного начала. У країні з населенням більше ніж один мільярд співіснують різні віровчення: буддизм, християнство – однак вони створені не у Китаї. Тут виникло конфуціанство й даосизм. Конфуцій (551- 479р. до н.е.) переглянув етичне та культурне надбання Китаю і надав йому впорядкованого й довершеного вигляду. Релігійна концепція конфуціанства є синтезом давнього анімізму з етичною системою Конфуція. Усе, чому вчив Конфуцій, стосується головним чином земного життя, хоча він не відкидає існування духів і божеств, у яких вірили китайці. Головним божеством у Конфуція є Шанді – праотець людей і бог неба. З далекої давнини аж до ХХ століття китайські імператори здійснювали щорічні жертвоприношення Шанді на “небесному алтарі” неподалік Пекіну.

Поклоніння духам предків було більш поширене у Китаї, ніж поклоніння духам стихій. Оскільки предки продовжують брати участь у житті родини, то нащадки повинні поважати їх й турбуватися про них. Тому предкам передбачені особливі вшанування – щоденні приношення; а на стінах у китайських будинках висять таблички з іменами померлих предків.

Головним твором конфуціанства є книга “Лунь-юй” (“Бесіди та висловлювання”), у якій вміщені висловлювання Конфуція, записані його учнями. Вони ж у подальшому написали ще багато книг, розширюючи й популяризуючи його вчення. Сам Конфуцій не ставив завдання створити нову релігію і вирішити проблему спасіння, оскільки його не цікавили боги. Однак він сам став напівбогом для багатьох мільйонів китайців. Етична система Конфуція вважала природу людини незіпсованою і поєднувала у собі низку принципів. Найвищим, майже недосяжним ідеалом є принцип “жень” (любов до людини) – поєднання самоповаги й гуманістичного ставлення до інших. Наступним принципом є принцип “і” (почуття обов’язку). Цима якостями (жень, і) володіє благородний муж (цзюн-цзи) – високоморальна й благородна людина, ідеал для наслідування. Важливим принципом конфуціанства є принцип “сяо” (синовньої покори). Навіть якщо батько злодій, син повинен покірно слухати його й просити повернутися на шлях добропорядності.

Конфуціанський культ предків та норми “сяо” сприяли розквіту культу сім’ї. Принцип “лі” (ритуал) – правила благопристойної поведінки людини за різних життєвих ситуацій, що передбачають врівноваженість, вибір середнього шляху, прагнення позбутися крайнощів.

Конфуціанство, ставши державною релігією ще в епоху династії Хань, продовж двох тисячоліть залишалося основним духовним вченням Китаю, справивши вплив майже на всі сторони його життя. У конфуціанстві відсутній стан жреців, а його функції виконують голова сім’ї та держслужбовці. Після приходу до влади комуністичного режиму конфуціанство переживає складні часи.

Даосизм виникає у Китаї майже одночасно з конфуціанством у вигляді самостійної філософської доктрини, на основі якої набагато пізніше (ІІ-ІІІ ст.н.е.) складається релігія. Засновником даосизму вважається Лао цзи (605-517р. до н.е.), якому приписують авторство книги “Дао де цзин”, головного трактату класичного даосизму. Розвиває й розширює вчення Лао цзи інший видатний філософ даосизму – Чжуан цзи, що написав коментарі (“Книгу вчителя Чжуана”), шановану також як священний текст.

У даосизмі відсутній Бог-Творець, спаситель. У ньому панує безмежно вічний принцип “Дао”. Дао – ідея творчої сили, що керує Всесвітом, життям та розумом. Його ніхто не створив, але все походить з нього й повертається в Дао, знаходячись у постійному і безкінечному русі. У відповідності до принципу Дао, все, що існує, – єдине і містить у собі Янь (чоловіче начало, сонце, світло, діяльність) та Інь (жіноче начало, місяць, темрява, бездіяльність). У природі відбувається постійний конфлікт між протилежностями Янь та Інь, але у кінцевому підсумку в процесі взаємного проникнення вони врівноважують одне одного. У соціальній сфері панує принцип у-вей (недіяння), що передбачає відсутність будь-якої дії, що суперечить Дао. Етичний ідеал даосизму – досконаломудра людина, що живе у відповідності з принципом Дао, володіє вищим “де” (святість) і досягає простоти, ясності, спокою. Пізнати Дао й злитися з ним – означає досягнення аутентичного існування, сенсу й мети життя. Людина, злившись із Дао, може перемогти смерть, т.т. досягти безсмертя, відзначається у даосизмі епохи династій Цинь і Хань. У цей же період містичні тенденції даосизму розвиваються в релігійний даосизм, що поєднав у собі алхімію, магію, демонологію, знахарство. У ІІ-ІІІ ст. даосизм заявив про себе збройним повстанням “Жовтих пов’язок”. Після придушення повстання даоси, що втекли у західні гірські райони Китаю, утворили фактично самостійну теократичну державу., яка проіснувала до середини ХХ століття. Релігійний даосизм за два тисячоліття свого існування завоював достатньо сильні позиції у китайському суспільстві, став складовою частиною китайської культури. За часів панування комуністів велася боротьба з даосизмом. Багато релігієзнавців вважають, що даосизму як живого релігійного вчення не існує.

2. Світові релігії:

а) буддизм, його сутність, напрямки

Буддизм – одна з трьох світових релігій, що виникла у давній Індії в VI-V ст. до н.е. Засновником її вважається Сіддхартха (623-544 р. до. н.е.) за іншими даними (560-480), з царського роду Шак’я. З Індії буддизм поширився на Південно-Східну та Центральну Азію (Тибет, Китай, Японія, Бірма, Цейлон), частково на Середню Азію та Сибір. Найбільш повні дані про ранній буддизм містяться у тексті, який отримав назву Трипітака (на санскриті “три корзини”). Канон цієї релігії складається з трьох частин: Вінная-пітака (міфи про Будду та його вчення), Сутта-пітака (притчи і бесіди Будди та його послідовників), Абдхідхарма-пітака (філософія буддизму). У храмі Кутодо виставлені 729 кам’яних плит, на яких вирізьблений текст Трипітаки.

Буддизм, сприйнявши деякі ідеї брахманізму, виступив проти притаманного брахманізму панування зовнішніх форм релігійного життя, особливо ритуалізму. Однак, сприйнявши індуїські ідеї (сансара, карма), Гаутама змінив їх, заявивши, що в людей немає вічної душі. Немає вічного , незмінного “Я”, жодної реальної субстанції, що переходить від одного перевтілення до іншого. Існування для буддиста являє собою лише набір вражень, почуттів та миттєвих турбот. У розвитку буддизму виділяють декілька періодів. Сутність буддизму викладена Буддою у першій проповеді і містить чотири великих істини. Перша – життя є страждання (народження, хвороба, старість, розлука з приємним – страждання). Друга істина говорить про те, що джерелом страждання є спрага життя, багатства, влади, насолоди. Третя істина проголошує: для звільнення від страждань необхідно позбутися спраги життя, бажань. Нарешті, четверта істина відкриває шлях, що веде до спасіння, до нірвани. Він містить у собі сім елементів праведного:

1. Праведне бачення – знання чотирьох істин;

2. Праведне прагнення – решимість засвоїти чотири істини та втілити у них власне життя;

3. Праведне мовлення – у якій відсутня лжа, брутальність;

4. Праведна поведінка – виконання п’яти моральних заповідей;

   • не вбивати нічого живого;

   • не брати чужої власності;

   • не говорити неправди;

   • не торкатися до чужої жінки;

   • не вживати алкоголю;

5. Праведне життя – чесна праця;

6. Праведні зусилля – спрямованість волі на подолання всього, що прив’язує свідомість до життя;

7. Праведне сприйняття – постійна зосередженість на способах подолання земних прив’язаностей;

8. Праведне самозаглиблення – постійне самовдосконалення духу й можливість досягнення нірвани.

Нірвана – “згасання”, “кінець”, “зупинка існування”, “задоволення”, “вічний спокій” і, нарешті, спасіння від перероджень. Нірвана – мокша, яка досягається за життя, хоча це дуже складно. Людина, що досягла стану нірвани, називається архат. Кожен монах-буддист повинен постійно прибувати у стані медитації, носити жовтий одяг та брити голову. Буддисти впевнені, що людина знаходить спасіння у притулках: перший – Будда, другий – вчення (дхарма), третій – Сангха (монашество).

Гаутама після семи років відлюдництва, одного разу, сівши під деревом Бодхі (пізнання), прозрів, пізнав таємниці життя, чотири благородні істини, відкрив “серединний шлях” спасіння для людей і отримав ім’я Будди (просвітлений). Якщо спочатку в Будди було усього п’ять учнів, то за часів правління Ашоки (династія Маурьї) приблизно у 250 році до н.е. буддизм стає в Індії державною релігією. Під керівництвом Ашоки був скликаний третій буддиський собор, на якому були представлені вже 18 ранніх шкіл, у яких ідеї Будди розвивалися й переосмислювалися. На четвертому соборі, що проходив на межі І-ІІ століть н.е., відбувається остаточний розкол у буддизмі між послідовниками основних напрямків.