3. Релігійна картина світу

Релігія, як певний тип світогляду, здійснює пізнання світу через подвоєння на земний та надприродний (сакральний, трансцендентний). Важливе місце в релігійній картині світу посідає питання про походження світу, людини, культурних цінностей, соціального устрою, а також кінцеві долі світу й людини.

Більшість релігій, за винятком джайнізму й буддизму, містять розвинену доктрину про створення світу. В теїстичних віруваннях Заходу й Сходу всесвіт розглядається як утворення, що відділилося від Абсолюту завдяки його свідомій творчій діяльності (авраамічний монотеїзм) або як множинне, емануюче з Єдиниго (в Упанішадах) і неоплатонізмі, що мало вплив на християнський містицизм.

Міф про створення світу – символічна оповідь про початок загального існування, в інтерпретації даного суспільства. Креативні доктрини завжди виникають на основі раціональної обробки цього міфу у світлі подальшої історії спільноти та її потреб. У міфах відображені головні цінності релігійної спільноти. Міфи про створення світу розповідають, яким чином сталося так, що світ має впорядковану структуру і чіткі форми. Космогонічні міфи являють людині базисні паттерни для орієнтації; у всесвіті, визначення свого місця в природі, серед інших істот, а також у неміфологічних шарах культури. Космогонічний міф вміщує людство як у певний час, ствержуючи якісну відмінність сакрального часу від профанного, звичайного, так і в певне місце, простір, структура якого одночасно є й символічною, й емпіричною.

Таким чином, первинна впорядкованість світу, через космогонічний міф діє як примординальна (давня, досучасна) структура культури, з якої виокремлюються ембріональні форми та стадії, що розвиваються в багатоманіття культурних форм. Відтворення й переживання заново подій міфу дають можливість спільноті відчути свою причетність реальному часу й простору, дають їй спосіб орієнтації й специфічної організації свого культурного життя.

Важливе місце в релігійній картині світу займає есхатологія – вчення, що належить до єврейських та християнських вірувань, пов’язаними з кінцем історії (або світу в сьогоднішньому стані), воскресінням померлих, Страшним Судом і т. п. В історії релігії поняття “есхатологія” належить до концепцій трансцендентального, що розкривають долю людини після смерті (безсмертя, відродження, воскресіння, переселення душі). Ці есхатологічні поняття знаходяться в тісному взаємозв’язку з переживаннями людей в теперешньому, з поворотними моментами їх життя та їх розумінням смерті. Есхатологічні теми особливо актуалізуються в кризових ситуаціях, коли вони слугують втіхою для тих, хто сподівається на кращий світ, або мотивами революційного перетворення. Біблійні есхатологічні архетипи можна знайти в різних секулярних визвольних рухах аж до теперешнього часу (марксизм...).

Виділяють два типи есхатології: міфічні та історичні. Релігійний символізм міфологічної есхатології можна визначити як “міф вічного повернення”, тобто акцент робиться на відтворення генезису світу в його кінці. У витоків тут стоїть космогонія, коли з хаосу (безладу) відтворюється космос (порядок); закони, які керують світом , і невикривлений порядок речей. Час (процес) переживається як занепад, дегенерація. Спасіння полягає у поверненні початку або поверненні до витоків.

В історичній есхатології коло “вічних повернень” розмикається, час стає лінійним, сенс історії полягає в її кінцевій меті та реалізації цієї мети (іудаїзм, християнство). В історичній есхатології виділяють: месіанізм, хіліазм (мілленаризм) й апокаліптику. Месіанські сподівання спрямовані на царя останніх часів, який очолить народ Божий, нині пригноблений та багатостраждальний, і введе його у краще історичне майбутнє. В політичному месіанізмі надії на загальну справедливість з боку пригнічених, спрямовані на політічних та релігійних лідерів.

Хіліастичні сподівання спрямовані на тисячолітнє царство Христа та його народу, коли ті, що нині страждають, будуть підвищені над своїми ворогами (свідки Ієгови, адвентисти).

Апокаліптизм заснований на думці,що Бог втрутиться в історію на боці віруючої меншості, і що втручання його буде супроводжуватися раптовими катастрофічними подіями. Цей “спотворений світ” не витримає “божого суду” та поступиться місцем новому світу, створеному Богом на основі його справедливості.

Однією з центральних ідей різноманітних релігій є ідея гріховності – спасіння. Звичайно створення світу або його еманація з Абсолюту супроводжується свого роду відчуженням від початкової чистоти. У християнстві падіння пов’язане з першородним гріхом; в релігіях Індії причиною страждань живих істот вважається незнання ними своєї власної природи. Доля і призначення людини вимальовуються у світлі фінального суду, який настане в кінці історії. Це пов’язано зі вченням про тілесне воскресіння мертвих, що йде від давнього зороастризму.

Релігії Індії інтерпретують людське існування по-іншому – як складову частину космосу, а останній неодноразово і безкінечно переживає цикли творення й руйнування. Під час кожного циклу живі істоти переходять з одного життя до іншого, що визначається законами карми, і триває до звільнення душі.

У Китаї увага приділяється перш за все соціальній гармонії (конфуціанство) та пошуку безсмертя (даосизм).

Однак в усіх основних традиціях, у тому числі і в тих, де не проводиться ідея воскресіння померлих, тема вічного життя залишається провідною, наприклад, у давньому Єгипті.

Відмінності у розумінні природи спасіння визначають позиції релігій стосовно земного життя. Монотеїстичні релігії характеризуються гострою посейбічністю: в ісламі ідеалом є людське суспільство, що побудоване й функціонує у відповідності з приписами Корану, які проголошують волю Аллаха. В іудаїзмі увага акцентується на створенні земного царства праведників на землі Ізраілю. У християнстві посейбічність пов’язана з ідеєю олюднення Бога. Одночасно монотеїзм завжди зберігає й спрямованість на потойбічне. Особливо це проявляється в ідеях відлюдництва та аскетизму.

Буддизм і джайнізм також розглядають фінальне звільнення як ухід зі світу перероджень.

Релігії пропонують різні шляхи до спасіння. У монотеїзмі людина отримує спасіння від Бога. Протестанти, стверджуючи, що спасіння дарується з божої ласки, критикували середньовічний католицизм за те, що у ньому спасіння залежало від особистих заслуг людини перед Богом (милостиня, доброчинність і тощо.).

У буддизмі тхеравада для того, щоб знайти шлях до звільнення необхідне зусилля і слідування вченню Будди.

Релігії Індії, розглядаючи духовну неосвіченість як причину страждань, шлях до звільнення бачать у досягненні мудрості або просвітлення. Віруючий може сам добиватися цього результату, але, у кінцевому підсумку, це приходить спонтанно. Спонтанність просвітлення особливого значення набуває у дзен-буддизмі, де практикуються парадоксальні методи його досягнення.