1. Предмет релігієзнавства

Релігієзнавство – комплексна галузь наукового знання, що вивчає соціально-історичну природу релігії, механізм її соціальних зв’язків з економічними, політичними та духовними структурами суспільства.

Релігієзнавство розглядає релігію як складову частину суспільства, що розвивається разом з ним і впливає на людську свідомість.

Суб’єктивність феномену релігії як предмету дослідження визначає специфіку таких сфер знання, як релігієзнавство і теологія. Теологія вивчає самознаходження Бога у світі, релігієзнавство та всі нетеологічні науки про релігію – дії людей, пов’язані з їх уявленнями про Бога та його самоодкровення. Релігієзнавство сформувалося на основі дескриптивно (описового)-історичного підходу (структура релігії, її історичний розвиток та інше), тобто містить тенденцію до максимально можливої об’єктивності, спираючись на принцип методологічної нейтральності. Теологія характеризується нормативними підходами до предмету, тобто виходить з істиності постулатів релігії, прийнятності цінностей, які вона проповідує та ін. Релігієзнавство та релігійні теорії за своїм змістом відрізняються.

Релігієзнавство і теологія – протилежні, хоча й пов’язані єдиним об’єктом досліджень, типи світогляду та світосприйняття, різні системи духовних і культурних цінностей.

Важливе значення має питання про ставлення релігієзнавства до атеїстичної теорії. З початку воно розвивалося у складі вільнодумства, атеїзму і вважалося їх складовим елементом. На сьогодні, релігієзнавство є самостійною теоретичною дисципліною і за своїми принципами і методами відрізняється від атеїзму.

Релігієзнавство – галузь наукового знання, що вивчає релігійну поведінку людини стосовно трансцендентального, Бога чи богів, сакрального (священного), до того ж знання, що враховує як соціокультурні (зовнішні), так і психологічні (внутрішні) факти. Релігієзнавство як наука формується у другій половині ХІХ ст. завдяки діяльності П.Шантепі де ля Сосе і П.Тілле. В цей же час з’являються в університетах Європи та США кафедри релігієзнавства, проводяться міжнародні конгреси, створюються асоціації релігієзнавців. В Україні центром релігієзнавчих досліджень є Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України, на базі якого утворена Українська асоціація релігієзнавців.

Релігієзнавство є комплексним знанням, має системний характер і поєднує у собі елементи соціальної психології, соціології, антропології, етнографії, філософії релігії.

Основою теоретичного релігієзнавства є філософія релігії, що прагне дати всебічне пояснення сутності, природи релігії та релігійних уявлень, але її концепції іноді нелегко відрізнити від концепцій нормативної теології (Ф.Шлейєрмахер, С.К’єркєгор, Е.Кассірер, П.Тіліх, М.Бубер, Г.Марсель та ін.).

В філософії релігії можливо виділити такі напрямки, як апологетику – захист релігії, так і критику релігії в різних формах. Відомиим апологетами, які раціонально-філософськи аргументували необхідність релігії (Бога), є Т.Аквінський, Г.Лейбніц. У межах філософської критики релігії уже в стародавні часи існував скептицизм (сумніви в існуванні богів) (Ксенофан, Протагор), в Новий час Д.Юм, І.Кант. Пантеїзм (Б.Спіноза) розглядає Бога не як надприродну істоту, а як абсолютний дух тотожній світу природи. Деїзм – форма обережної критики релігії, коли Бог не заперечується, а визначається як безособистісна, розумна першопричина світу. Але після створення світу Бог (Абсолют) уже не втручається, не приймає участі в явищах природи і діяльності людини. Атеїзм (П.Бейль, П.Гольбах, Л.Фейєрбах) заперечує існування Бога, основні принципи релігії і стверджує, що релігії є творінням самих людей, а Всесвіт не створений ніким і функціонує одвічно.

Історія релігії вивчає виникнення релігійних уявлень, історичні етапи еволюції та розвитку релігійних явищ людства (Ф.К.Бао, Д.Ф.Штраус, Ж.Е.Ренан, Д.Фрезер, М.Мюлер, Р.Белл).

Психологія вивчає психологічні чинники релігійного феномену (релігійний досвід, почуття, переживання), а також міфи та символи, у яких знаходить відображення цей досвід (У. Джеймс, З. Фройд, К. Юнг, Е. Фромм, К. Кастанеда та ін.).

Соціологія та соціальна антропологія розглядають інститути, у межах яких функціонує релігія, та їх стосунки з віруваннями і цінностями (Е. Дюркгейм, М. Вебер, Б. Малиновський, К. Леві-Стросс та ін.).

Феноменологія релігії, спираючись на феноменологічний метод Е.Гуссерля, вивчає сакральне, як таке, що наділене надприродними властивостями у всьому різномаїтті його проявів. Тим самим, робиться спроба описати і систематизувати релігійні явища; з’ясувати сенс і значення релігійних феноменів (Р.Отто, Г. ван дер Леу, М.Еліаде, Ф.Хайлер). географія релігії вивчає релігійне життя в просторово-часових тенденціях його розвитку, що пов’язані з станом етнокультурного середовища території. Серед основних чинників георелігійної ситуації виділяють, як внутрішні: логіка розвитку релігійного процесу, характер взаємодії та взаємовпливу релігій, так і зовнішні: 1) глобальні (міжнародна становище; демографічні, етнічні, соціальні аспекти народонаселення; глобальні та екологічні проблеми); 2) регіональні (природні особливості території, урбанізація та міграція, особливості природокористування, рівень соціально-економічного розвитку території). Витоки географії релігії сягають ще часів античності, а в Новий і сучасний часи ці проблеми досліджувались в працях К.Ріхтера, Е.Реклю, А.Геттнера, М.Бютнера.

На межі тисячоліть продовжується процес диференціації релігієзнавства. Так, все впевненіше заявляють політологія релігії, що вивчає взаємодію релігійного та політичного чинників суспільного життя; та етнологія релігії, що з’ясовує взаємозв’язок і взаємовпливи релігії та етносу.

Розвиток міждисциплінарного підходу та методологічний плюралізм (прагматизм, психоаналіз, екзистенціалізм, феноменологія, структурно-функціональний, порівняльний, герменевтика, конкретно-історичний та ін. методи) представляють основну тенденцію релігієзнавства і багато в чому визначають напрямок його розвитку.