2.3. Антична філософія

Становлення античної філософії пов’язане з переходом від міфологічних уявлень (Гомер, Гесіод, орфіки) до Логосу (загальний закон), теоретичного понятійного мислення (Фалес – один з “семи” мудреців). У Давній Греції філософія, як раціоналізований світогляд, що шукає субстанціальну основу всесвіту, набуває класичних форм. Антична, спочатку грецька, а потім і римська філософія, яка існувала більше тисячоліття (з VI до н. е. по VI н. е.). За цей час вона, як і вся антична культура, пройшла замкнений цикл від зародження до розквіту, а потім до занепаду та загибелі.

Можна виділити чотири періоди:

1. виникнення і формування (досократівська філософія VI ст. до н. е.),

2. класичний, зрілість та розквіт (V – IV ст. до н. е.),

3. захід – грецька філософія епохи елінізму та латинська філософія періоду Римської республіки (ІІІ – І ст. до н. е.),

4. період занепаду та загибелі в епоху Римської імперії (I – V ст. н. е.).

Східна філософія (давньоіндійська та давньокитайська) орієнтована на споглядальне, інтуїтивно-містичне бачення світу, внутрішнє удосконалення людини, а не перероблення світу (пригадаємо китайське “у-вей” - недіяння), зневажливе відношення до природнонаукового знання. На відміну від східної, антична філософія є раціоналістичною (есенціальною), орієнтована на пошук сутності природного світу, є натурфілософією (філософія природи), тобто містить у собі всі знання про світ. Світ для давніх греків є живим, гармонійно впорядкованим, предметно-речовим, цілим Космосом.

Центральною проблемою античної філософії є космоцентризм (у чому основа світу, його першопочаток, як упорядкований Космос?), що досягає найбільш повного логіко-раціоналістичного, природно-наукового звучання у працях Аристотеля (380-322 до н. е.). Важливою проблемою античної філософії є також антропоцентризм, намічений спочатку софістами, Сократом (469-399 до н. е.) та отримавший детальну розробку у елліністичний та римський періоди. Антична філософія у римській (латиномовній) формі сприймається західноєвропейською культурою (філософією), а еллінська традиція, точніше еллінсько-візантійська, сприймається Східною культурою (філософією), в тому числі і Київською Руссю.

2.3.1. Досократівська філософія

У досократівський період включають: іонійську (мілетці, Геракліт), італійську філософію (піфагорійці, елеати, Емпедокл), вчення Левкіппа – Демокріта, софістів.

Іонійська філософія, не дивлячись на міфологічну образність, елементи антропоморфізму, іносказання, вже у визначеному ступені є системною, раціональною, понятійною, оскільки її основні творці прагнули зрозуміти той чи інший першопочаток як субстанцію (те, що покладено в основу всього сущого), “архе”. Перші давньогрецькі філософи були натурфілософами (точніше фізиками) та визначали початок стихійно-матеріалістично: як воду (Фалес), апейрон (Анаксімандр), повітря (Анаксімен), вогонь (Геракліт).Висуваються й діалектичні ідеї (Геракліт) про мінливість світу (“все тече”), тотожність протилежностей та їх боротьбу, як головний закон всесвіту. Геракліт (544-483 до н. е.) вже розділяє почуттєве та раціональне пізнання, говорить про його складність та що “багатознання розуму не навчить”.

Піфагорійці (Філлолай, Алкмеон, Архіт Тарентський та ін.).пов’язали філософію з математикою, поставили питання про числову структуру всесвіту. Основою всього сущого, за їх думкою, є число, воно наймудріше і володіє всіма речами, у тому числі і духовними. Природа, космос створились із з’єднання безмежного (тілесний простір) та межі (число). Всесвіт – організований числом простір.

Елеати (Ксенофан, Парменід, Зенон) розвивають понятійний апарат, особливо по відношенню до субстанції. У іонійців вона фізична, у піфагорійців математична, у елеатів філософічна, бо субстанція – буття!

Парменід (540-480 до н. е.) вперше ставить проблему буття та мислення, буття та небуття та доказово її розв’язує. Мислення і буття за його думкою це одне й те саме; небуття не існує, а буття єдине, нероздільне, нерухоме, у протилежність різноманітності та подільності чуттєвого світу. Парменід вважає, що істина, суще можуть бути розкриті тільки за допомогою мислення. Чуттєве сприйняття породжує тільки судження. Зенон Елейський (490-438 до н. е.) за допомогою апорій (“діхотомія”, “Ахіллес та черепаха”, “Стріла”) обгрунтовує парменідівське незмінне, непорушне буття і тим самим стоїть у витоків суб’єктивної діалектики.

Демокріт (460-371 до н. е.) – вершина античного матеріалізму, створює вчення, що синтезує ідеї попередніх філософів. Він виділяє два початки – атоми (буття) та порожність (небуття). Атоми є нероздільні, міцні, вічні та незмінні, у той час як речі є приходячими та мінливими. Демокріт розглядає проблему причинності, правда, відкидає випадковість, зводить причинність до необхідності.

Софісти (ІІ половина V ст. до н. е.) увійшли в історію як мудреці, яких не цікавила істина, а тільки перемога у суперечках, де вони могли довести будь-що. Софісти (Протагор, Горгій, Гіппій, Продік) поставили гносеологічну проблему про відношення думки до оточуючого світу, про пізнаваність світу, але центральною проблемою стала проблема людини, суспільства.