Тема 3 Гносеологія План

2.1. Пізнання, його можливості і межі. Моделі пізнання

2.2. Структура пізнавальної діяльності. Суб'єкт і об'єкт пізнання

2.3. Поняття істини. Теорії істини у філософії

2.4. Логіка і методологія наукового пізнання

2.1. Пізнання, його можливості і межі. Моделі пізнання

Пізнавальне відношення людини до світу – одна з найважливіших проблем людського буття, яка є предметом гносеології (от др.-греч. γνῶσις — «знання» и λόγος — вчення) теорії пізнання – розділу філософського знання, що вивчає природу пізнання, його можливості і принципи, способи отримання знання, а також відношення знання про світ до самого світу.

Епістемологія (грец. επιστήμη — знання, λόγος — вчення) — філософсько-методологічна дисципліна, у якій досліджується знання як таке, його будова, структура, функціонування і розвиток. Термін введений і активно застосовувався у англо-американській філософії XX ст. Традиційно ототожнюється з теорією пізнання. Однак у некласичній філософії може бути зафіксована тенденція до розрізнення епістемології і гносеології, що ґрунтується на вихідних категоріальних опозиціях. Якщо гносеологія розгортає свої уявлення навколо опозиції «суб'єкт — об'єкт», то для епістемології базовою є опозиція «об'єкт — знання».

Епістемологи виходять не з «гносеологічного суб'єкта», що здійснює пізнання, а скоріше з об'єктивних структур самого знання.

Основні епістемологічні проблеми: Як улаштоване знання? Які механізми його об'єктивації і реалізації в науково-теоретичній і практичній діяльності? Які бувають типи знань? Які загальні закони «життя», зміни і розвитку знань? При цьому, механізм свідомості, що бере участь у процесі пізнання, враховується опосередковано, через наявність у знанні інтенціональних зв'язків (номінації, референції, значення та ін). Об'єкт при цьому може розглядатися як елемент у структурі самого знання (ідеальний об'єкт) або як матеріальна дійсність віднесення знань (реальність).

Так, розглядаючи гносеологічну проблематику античної філософії, головною в якій була проблема відношення знання і думки, слід звернутися до ідей досократиків (Піфагора, елеатів, Геракліта) і до теорій пізнання Платона і Арістотеля. Необхідно також відзначити, що в епоху еллінізму в античній філософії виник скептицизм, який заперечував можливість достовірного знання, виходячи з відносності чуттєвого пізнання. Проте, в цілому для античної філософії характерна раціоналістична установка на пізнання світу, тобто визнання розуму вищою пізнавальною здатністю людини.

Бурхливий розвиток наук у Новий час зумовив центральне місце гносеологічної проблематики в структурі філософського знання, оскільки отримання і обґрунтування абсолютно достовірного знання стало найважливішою проблемою часу. У новоєвропейській філософії сформувалися два основні підходи до проблеми пізнання (зокрема, до його джерел) і відповідно два основні напрями у філософії: емпіризм і раціоналізм. Представники емпіризму (Ф. Бекон, Дж. Локк) визначальним вважали чуттєвий рівень пізнання, розглядаючи раціональні здібності людини лише як засіб для обробки чуттєвих даних. Згідно з раціоналізмом (Р. Декарт, Б. Спіноза, Г.В. Лейбніц), достовірним є лише знання, одержане за допомогою розуму. Особливе місце в історії гносеології належить І. Канту, відоме запитання якого «Що я можу знати?» зберігає своє значення і донині. Виходячи з принципу активності суб'єкта пізнання, Кант розглядав знання як результат дії людини на зовнішній світ. Розуміння процесу пізнання як діалектичного і такого, що має історичний характер пов'язано з ім'ям найбільшого представника німецької класики – Г.В.Ф. Гегеля. На противагу раціоналістичним теоріям пізнання Канта і Гегеля вже в ХIX столітті виникли ірраціоналістичні концепції (С. К’еркегор, А. Шопенгауер, Ф.  Ніцше, Е. Гартман), що стверджували примат позараціональних аспектів духовного життя людини над розумом. Проблема джерел пізнання, обґрунтування достовірного знання і його критеріїв актуальна і для сучасної філософії.