Провідні філософські парадигми Стародавнього світу

(Давньокитайський, давньоіндійський, античний періоди)

План

2.1. Філософія Давньої Індії

2.2. Філософія Давнього Китаю

2.3. Антична філософія

2.3.1. Досократівська філософія

2.3.2. Сократ, сократичні школи

2.3.3. Філософія Платона, Аристотеля

2.3.4. Філософія еллінізму, римська філософія

2.1. Філософія Давньої Індії

В першому тисячолітті до н. е. у давніх цивілізаціях на Заході та Сході майже одночасно виникає філософія, але форми її існування різні. У Давній Індії процес становлення філософії характеризується потужним розвитком перехідних форм від міфологічного світогляду до філософського. Це легко прослідковується при аналізі давньої літературної пам’ятки Індії – Вед, що складається з чотирьох прошарків. Перший прошарок, власне веди (самхіти), збірки гімнів на честь богів; другий прошарок – Брахмани, які містять пояснення до самхітів; третій прошарок – араньяки, “лісові книги” для самітників. Четвертий прошарок пам’ятки – Упанішади (“той, що сидіть біля ніг вчителя”), створений у першій половині І тисячоліття до н. е., фіксує перехід від міфології до філософії, про що свідчить перетворення міфологічного бога “Брахман” на абстрактний філософський початок “брахман”. Головною особливістю давньоіндійської філософії є її неповна абстрактність від передфілософського, релігійно-міфологічного світогляду, що задавав індійцям свої вищі цінності. Найважливіша з них - вивільнення (мокша), в тому специфічному розумінні, яке надавав цьому поняттю релігійно-міфологічний комплекс. Для давньоіндійської філософії є характерним співіснування різних шкіл, слабкий зв’язок з наукою, традиціоналізм, орієнтація на особисте самовдосконалення, а не трансформацію світу.

З VI ст. до н. е. індійська філософія впритул до Нового часу розвивалась в руслі дев’яти класичних систем – даршан (веданта, санкхья, йога, ньяя, вайшешика, міманса), орієнтованих на авторитет Вед (астіка) та неортодоксальних течій (настіка) – чарвака (локаята), буддизм, джайнізм.

Порівняємо їх. Веданта визнає верховний авторитет Вед, особливо Упанішад і стверджує, що джерелом вищої істини є отримане обраними людьми надприродне одкровення про бога, сутність світу та сенс життя. Веданта приймає бога як творця світу, вважає первинним духовне в особі Атмана-Брахмана, вірить у посмертне існування душі.

Міманса на відміну від веданти не визнає бога у якості творця світу, хоча і у більшості є близькою до веданти.

Йога, санкхья, ньяя, вайшешика, так само, як і міманса не визнають бога в якості творця світу. Але на відміну від вед і міманси будують системи на власних принципах. Даршани астіки вірять у життя після смерті та бачать мету філософії у вивільненні від страждань. В цьому, як і в інших відносинах, астіці протистоїть матеріалістичне вчення локаятиків, до якого примикає і матеріалістична санкхья.

2.2. Філософія Давнього Китаю.

Становлення філософії Давнього Китаю, також пов’язане з трансформацією міфологічного, соціоантропоморфічного світогляду причому головну роль виконали давні книги (п’ятикнижжя). Це – книга пісень, книга історії, книга обрядів, книга змін, літопис, які складали основу світогляду освіченого китайця. Особливе місце займає книга змін (XII – VI ст. до н. е.), яка вперше дає понятійне тлумачення світу, його принципів, місця людини у світі. Світ з’являється як боротьба протилежних та співпрацюючих сил – ЯН (активного, світлого, позитивного, чоловічого початку) та ІНЬ (темного, пасивного, негативного, жіночого початку).

Давньокитайська філософія є малосистемною, внаслідок слабкого зв’язку з наукою та слабкої логіки.

“Золотим століттям китайської філософії” називають період царств, що борються (V – II ст. до н. е.), коли вільно співіснувало 6 шкіл:

1. конфуціанство,

2. школа закону (легізм),

3. моізм,

4. даосизм,

5. школа “інь-ян” (натурфілософи),

6. школа імен (“мин-цзя”).

При цьому у більшості шкіл переважала практична філософія, пов’язана з проблемами життєвої мудрості, управління, моральності.

Конфуціанство представлено іменами Кун Фу-цзи (латинізоване ім’я - Конфуцій, VI – V ст. до н. е.), Мен-цзи (VI – III ст. до н. е.)). Центральною проблемою у конфуціанстві є взаємовідносини між людьми, виховання, керування, моральність. В основі конфуціанства такі поняття як “жень” (гуманність), “і” (обов’язок, справедливість), “лі ”(ритуал), “сі” (ширість), “чжи” (мудрість), “сяо” (синова шанобливість до батьків), “ді” (шанування старшого брата). Ключ до керування народом Конфуцій бачив у силі морального прикладу вищестоящих нижчестоящим! Якщо верхи наслідують “дао” (шлях), народ не нарікає. Значущість цього культурного, етичного взірця виражена Конфуцієм: “Правитель повинен бути правителем, підданий – підданим, батько – батьком, син - сином”.

Конфуцій також говорив про важливість рефлексії: “Вчитися і не розмірковувати – втрачати час”. Сутність свого вчення Конфуцій виразив так: “Не роби іншим того, чого не бажаєш собі”.

Легісти (Шан Ян, Хань Фей цзи) протиставили конфуціанському “лі” (ритуалу), “чжень” (гуманності) – закон “фа”, заснований на правовому примушенні та насильстві. Місце правителя (батька) зайняв деспот, місце мудреців – чиновники. Вища мета – підкорення інших царств, при цьому скасовувалось мистецтво, припинялось різнодумність, філософія.

Моізм представлений поглядами Мо-цзи (V ст. до н. е.), його вченнями та послідовниками. Мо-цзи висунув 12 принципів своїх етико-політичних ідей: 1. Об’єднання для заміни роз’єднання; 2. Піднесення здібних, зміщення безталанних; 3. Шанування мудрості; 4. Шанування єдності; 5. Загальна любов та взаємна вигода; 6. Заперечення нападів; 7. Заперечення музики та звеселень; 8. Економія у витратах; 9. За бережливість при похованнях; 10. Бажання неба; 11. Заперечення волі неба; 12. Духобачення. На цих принципах Мо-цзи висунув три основи (критерії) успішного правління: 1. Якщо мудрих не наділяти високим чином, то народ не буде поважати їх; 2. Якщо мудрим видається невелика плата, то народ не вірить, що цей пост є важливим; 3. Якщо мудрим не давати у підкорення людей, то народ не буде боятися їх.

Даосизм, найбільш філософічна школа Давнього Китаю, заснував її, за легендою, Лао-цзи, що написав “Даодецзин” (книгу про дао та де). Ключові поняття – “дао” (шлях, закон, абсолют); принцип “у-вей” (недіяння), шенжень (зовсім мудрий), що протиставляється конфуціанству (цзюн цзи) “шляхетному чоловікові”.