7.4. Українська філософія xvііі-XX ст.

Сковорода Г.С. (1722-1794) видатний мислитель, вважається засновником української класичної філософії Барокова спрямованість сковородівської думки виявляється насамперед у принципово нераціоналістському тлумаченні розумової діяльності людини – навіть термінологічно Г.С. Сковорода уникав слова “розум”, лише подекуди вживав іронічний вислів «повзучий розум». Натомість спостерігаємо вживання терміну «душа», «думка», «дух» тощо. Вони найтісніше пов’язані у нього з серцем, органічно пройняті кордоцентризмом, чи кордоцентричним змістом, що також є істотним виявом бароковості мислення. Типово бароковим феноменом виступає у Г.С. Сковороди вже саме пізнання, що тлумачиться в дусі Еклезіастової тези: “Бо при могутності мудрості множиться і клопіт, хто ж пізнання побільшує, той побільшує й буття!” (Екл.1.18.). “Чисте серце, - читаємо у Г.С.Сковороди, -є Дух Святий, дух відання, дух благочестя, дух премудрості, дух поради, дух нетлінної слави і камінь віри». «Глибоке серце – людина є…а що ж є серце, коли не душа ? Що є душа, коли не бездонна думок безодня? Що є думка, коли не корінь, сім’я і зерно всієї нашої плоті, крові, шкіри та іншої зовнішності?»

Отже, серце є не просто дух, безодня думок, а й людина (істинна людина). Йдеться про інтерпретацію людини не як «мисленої» істоти (гносеологічного суб‘єкта), а як специфічного роду духовно-сердечного буття, екзистенції (онтологічного суб’єкта). «Філософія, або любов до мудрості, спрямовує все коло справ своїх на той кінець, щоб дати життя нашому духові, благородство серцю, світлість думкам, як голові всього. Коли дух людини веселий, думки спокійні , серце мирне, то все світле, блаженне, веселе. Оце і є філософія».

Реальність, за Сковородою, не є моністично-унітарним (ідеальним чи матеріальним) буттям. Вона є гармонійною взаємодією трьох світів: макрокосму, мікрокосму й символічного світу: «Перший є всезагальний і світ населений, де живе все народжене. Цей, складений із незліченних світ-світів, і є великий світ…

Інші два часткові й малі світи. Перший – мікрокосм, тобто світик, малий світ або людина. Другий світ символічний, тобто Біблія. (Див. Г.С. Сковорода. Твори в 2-х томах.Т.1 - С.142). Кожний з трьох світів складається з двох «натур», двох своєрідних підпорядкованих світів – «світ видимий і невидимий, живий і мертвий, цілий і зруйнований. Цей – риза, той – тіло, цей – тінь, а той - дерево, цей - речовина, а той – образ, тобто основа, що містить речовинну грязь, як малюнок має свою фарбу». (Г.С.Сковорода. Твори в 2-х томах. Т.1. – С.116). Макрокосм у своїй «видимій» іпостасі бачиться ним, як природний світ відчутних речей і явищ, як матерія, про те насправді є «видимістю», «місцем», «нікчемністю», «тінню» справжньої, але невидимої його натури - Бога. Більш детально див. рекомендовану літературу.

Принцип самопізнання. Вираз «пізнай самого себе», як відомо, був написаний ще над входом до храму Аполлона у Дельфах. Здійснення його Сократ вважав умовою доброчинності. Але за всієї співзвучності сократівського принципу із закликом до самопізнання, що визначає спрямування всієї філософії Г.С.Сковороди, між ними існує істотна відмінність. Важливо згадати, що для Сократа самопізнання – насамперед акт інтелектуальний, який приводить до знання та розуміння. Сенс доброчесного життя полягає у перетворенні навколишнього світу відповідно до істини, одержаної саме під час пізнання. Г.С.Сковорода, спираючись на традиції східнохристиянської філософії, розуміє акт самопізнання не як гносеологічний, а онтологічний процес реального наближення людини до Бога шляхом заглиблення у себе. І результатом цього процесу постає не зміна навколишнього світу, а «переображення» людини, обоження її. У самопізнанні, з погляду Г.С.Сковороди, полягає сенс людського життя. В його процесі людина розкриває саму себе, повертається до глибинних основ свого існування.

Сродна праця. Спираючись на ідею Епіктета про залежність долі людини від її природних нахилів, уподібнюючи життя з театром, а людину з актором, необхідною передумовою на шляху до щастя. Г.С.Сковорода вбачає у пізнанні людиною тієї ролі, яку невидима натура – Бог, (що є режиссером людської драми), призначив людині для виконання. Успіх залежить не від розмірів ролі, а від відповідності її внутрішнім здібностям актора, що дає можливість якнайкраще виконати її. Гармонія людського буття залежить від додержанного кожним принципу «сродної» праці. «Скільки посад, - пояснює Г.С. Сковорода, -стільки сродностей. Ці відміни до різних посад божественні побудники позначилися в них різними різних людей іменами, своїми «сродностями» прославившихся. Однак всі ці дарування настільки відмінні один і той же дух святий діє».

Принцип «сродності», отже, є принципом відповідності тому вищому, розумному і справедливому началу, що визначає сенс людського буття. «Закон сродності» не знає винятків. У кожної людини є нахил до «сродної» собі справи. Ця «сродність» і є виявом в людині вічного, «іскри Божої». Він говорить про «сродність до хліборобства», «сродність до військової справи», «сродність до богослов’я» тощо.

Коли ж людина поєднує своє уявлення про сенс життя із задоволенням «сліпої натури», вона потрапляє у рабство до неї. Цей згубний шлях визначається прагненням людини оволодіти тим, що їй природа не дала. Жадоба багатства, влади, слави всупереч «сродності» своїй не сприяє досягненню людиною щастя. Вона, зрештою, призводить її у полон згубних пристрастей, породжуючи несумісні із щастям страх, нудьгу, сум, муки сумління. Нехтування вимогами розумної натури, з погляду Г.С.Сковороди, перетворює «правління в мучительство, судейство – в хіщеніе, воїнство – в грабленіє, а науки – в орудіє злоби».

Натомість «сродна» праця, що відповідає визначеним Богом нахилам людини, є не лише можливою, а й легко здійсненою. Згода з природою дарує людині веселість духу, розвагу, насолоду, самовдоволення і той душевний спокій, який приносить людині насолоду не своїми наслідками, а самим процесом її.

Головним принципом розрізнення життя відповідно до принципу «сродності» чи всупереч йому, вважав Г.С.Сковорода, є ступінь доступності потреб, на задоволення яких спрямовує свої зусилля людина. Ось чому поняття «потрібне» і «непотрібне» у філософії Г.С.Сковороди зіставляються з парою понять «легке – важке». З концепцією «сродності» пов’язано і принцип «нерівної рівності» як ідеалу міжлюдського спілкування, який Г.С.Сковорода, полемізуючи із французською просвітою, протиставляв принципові «рівна рівність, яку глупець в мір ввести всуе покушается».

Кирило-Мефодіївське товариство (М.І. Костомаров, П.Куліш, О.Потебня). М.І. Костомаров аналізує національні характери, виділяє концепцію нації, розробляє структуру концепції та етнічної ідентичності. В багатьох моментах виходить на теорію Альфреда Адлера про меншовартість, Абрахама Маслоу про самоактуалізацію, розробляє проблеми агресії, деструктивності та активатори деструктивності.

П. Куліш дотримується погляду на двояку сутність людини й світу: наявність внутрішнього, сутнісного начала і зовнішнього, яке протистоїть йому. Людина уявляється як осереддя постійної боротьби, що веде між собою «людина внутрішня», «глибинна й душевна» і «зовнішнє», поверхове в людині. В «глибокому колодязі» душі людської приховано начало, що визначає сутність її. Через призму внутрішнього і зовнішнього розробляється національна ідея, роль мови, хуторянство і городянство. (Детальніше див. рекомендовану літературу).

О. Потебня розвивав теорію В.Гумбольдта. Мова для нього є процесом постійного тривання творчого зусилля духу (і в цьому плані вона ніколи не завершується, не «застиває» як готовий результат). Слово є «місцем збігу» думок того, хто говорить і того, до кого мова звернена, тобто «розуміння» реалізується в слові. Одним із центральних пунктів концепції О.Потебні є дослідження мовних категорій («мова», «мовлення», «слово», «думка») в контексті таких соціокультурних категорій як «народ», «нація», «націоналізм».

М.П. Драгоманов визнає детермінізм єдино надійним способом наукового пояснення явищ. Вищою цінністю є людина, а вищим критерієм є ідея справедливості, яку може досягти вільна особистість. В історіософії М.П.Драгоманова дотримується ідеї поступу. Історичний прогрес «розподіляється між окремими народами». В політичній сфері відстоює ліберальні та прудонівські ідеї «безначальності».

П. Юркевич (1827-1874) - був професійним філософом, увійшов в історію філософської думки як гуманіст і автор “філософії серця”. Сутність творчості та гуманізму Юркевича знайшли відображення в його основній ідеї: “Людина починає свій моральний розвиток з рухів серця, яке всюди хотіло б зустрічати істоти, що радіють, зігрівають один одного теплом любові, пов’язані дружбою та взаємним співчуттям. Тільки у цій формі здійсненого всезагального щастя світ уявляється йому як щось достойне існувати”. (“З науки про людський дух”, 1860). “Філософія серця” визнає домінантним у психічному житті людини не факти свідомості, не логічне мислення, а психічні переживання, які ґрунтуються на явищах сфери “серця” та визначають верхню кулю нашої психіки, тобто розум. Цікава і актуальна думка Юркевича про те, що філософія як цілісне світобачення є справою всього людства, а не окремої людини (“Ідея”, 1859).

Дослідники його творчості відзначають вплив вчення С. К'єркегора. П.Юркевич виступив «завершувачем» розробки філософської «концепції серця». Вихідним моментом вчення мислителя є зв'язок серця з Богом. Саме серце є осередком віри, центром життя особи. Провідне значення Юркевич надає внутрішній людині — невидимій людській сутності. У своїх працях мислитель розтлумачує шляхи пізнання Бога, досягнення Царства Божого на землі. Особливого значення набуває філософська думка, розкрита у творах художньої літератури. Екзистенційне філософствування виступає тут як один з напрямків інтеграції літературно-художнього та філософського мислення.

Загальною особливістю екзистенційного філософствування Т.Г. Шевченка, Лесі Українки, І. Франка є те, що всі болючі проблеми вибору в «межових» ситуаціях - життя і смерті, волі і рабства, любові й ненависті - вони пов'язують з національним питанням.

І. Франко. Його екзистенційно-філософська спадщина представлена, зокрема, поемами: «Мойсей», «Іван Вишенський», «Страшний суд», поезіями; «Притча про життя», «Мама природа», де засвідчується перемога віри над знанням. Будучи спочатку апологетом розуму, шукаючи з його допомогою відповіді на «загадки» життя, поет і письменник приходить до висновку про його цілковиту поразку. Аналізуючи кризові, межові ситуації й українській історії кінця XIX - початку XX ст. - соціальне розшарування, поширення марксизму, раціоналізму, Франко приходить до змалювання трагізму покоління і доби «розуму без віри і культу матерії».

І. Франко актуалізував завдання загальнокультурного розвитку українського народу, пробудження його національної самосвідомості, що неможливо «без власних шкіл і без виробленої освітньої традиції», «без популярного і вищого письменства», «без преси, яка б могла ясно держати і систематично боронити стяг національності». А все разом потребує національної мови, «без якої виховання народу не може зробити бажаного поступу», координуючої і спрямовуючої сили провідної верстви суспільства - національної інтелігенції, перед якою Франко ставить конкретне завдання: «витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного і політичного життя» і водночас здатний на «присвоювання собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних здобутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і як сильна держава не може встоятися».

Фундатори національної ідеї, прибічники радикальної форми націоналізму - так званого інтегрального націоналізму, в основі якого ідея формування нового типу українця, беззастережно відданого нації та справі незалежної державності. їх шлях до національної мети — шлях свідомого українства, для якого Україна - не засіб, а мета, самодостатня цінність, яка мусить забезпечити на своєму ґрунті реалізацію всіх, зокрема й найвищих духовних потреб. Яскравими носіями цієї орієнтації були Іван Нечуй-Левицький (1838-1918), Борис Грінченко (1863—1910), Микола Міхновськнй (1873- 1924), Юрій Липа (1900-1944), Дмитро Донцов (1883—1973).

Для Д. Донцова націоналізм - це внутрішньо, органічно притаманне народові прагнення зберегти свою неповторну індивідуальність та духовність, тобто захистити й утвердити свою самобутність, своє осібне українське «Я». Це - світоглядний, українотворний, будівничий націоналізм і аж ніяк не руйнівний. Він поклав початок новому типу української людини - «людини нового духу», що не лише «знає», «яка мета нації?», «як здобути свою мету?», але й «хоче» і здатна «довершити цей процес», реалізувати поставлену мету.

Донцов обґрунтував основні положення власної політичної філософії - інтегрального націоналізму.

1. Вимога «зміцнювати волю нації до життя; до влади, до експансії» як основної засади національної ідеології. Принцип волі - антитеза, противага інтелектуалізму Просвітництва, наївній вірі у всевладність розуму. Розуміючи волю як душевну властивість, Д. Донцов будує свою ідеологічну позицію не на волі як метафізичному принципі світу, а на душі, у виявах якої намагання і свідоме хотіння - воля - є одним із численних виявів людської психіки.

2. Стремління до боротьби та свідомість її конечності. Без неї, на думку Донцова, неможливі «ні вчинки героїзму, ні інтенсивне життя, ні віра в нього, ні тріумф жодної нової ідеї, що хоче змінити обличчя світу».

3. Піднесення «загального» над «поодиноким» (загальної ідеї нації над індивідуальними устремліннями, буденними потребами). Коли, такі гасла як «добра пожива і відпочинок після праці», «малий кусник чорного хліба»» «благополучне і щасливе життя» є самоціллю, стверджував Д.Донцов, то такі«здобутки» є смертельними для нації. І навпаки, формування почуття належності «одиниці» (особи) до «цілого» (надії) спонукає її боротись за втілення ідеалів «цілого».

4. Нетолерантність і фанатизм, максимум етичного напруження на шляху реалізації національної ідеї. Це положення Д. Донцова найбільше піддається критиці, оскільки розглядається, як правило, абстрактно, спрощено, без врахування того, що він веде мову не про націю загалом, а націю, яка на той час була підневільна, «підбита», яка нічого не мала «свого», що не стало б «привласненим чужими». Навіть на своїй території почувається така нація «на нашій не своїй землі».

5. Самовизначитися зможе лише та нація, геній якої здатний це здійснити, скориставшись правом сильнішого через насильство.

6. Без активної меншості не повставала жодна нація, не впроваджувалася в життя жодна національна ідея.

7. Українська ідея «повинна бути всеохоплюючою». Вона повинна ґрунтуватись не на частковому, а повному запереченні чужої.

8. Боротьба за існування є законом життя, всесвітньої правди немає. У житті торжествує те, що містить і здатне виявити більшу моральну й фізичну силу. Таку силу український народ зможе здобути лише тоді, коли перейметься новою ідеологією.

В. Липинський (1882-1931) відомий український політичний діяч, бачив у суспільстві три джерела влади: силу мілітарну, економічну та інтелектуальну, яким відповідають три основні соціальні типи: «войовники» (військові), «продуценти» (багатії) та «інтелігенти», між якими можливі різні комбінації. Особливі державотворчі якості він приписував типові «войовників-продуцентів». Інтелігенція, на його думку, мало здатна для того, щоб бути носієм державної влади, оскільки позбавлена прямого контролю над засобами матеріальної (військової та господарської) сили. Натомість вона може виконати важливу і відповідальну допоміжну функцію тим, що раціонально усвідомлює і висловлює діючі в суспільстві стихійні, підсвідомі процеси.

На таких засадах Липинський вибудував конкретну українську політичну програму, суть якої полягає в переконанні, що «без власної Української Держави не може бути Української Нації, а без Української Нації не може бути на Українській землі громадського життя». Звідси й головне завдання - незалежна самостійна держава, без якої Україна залишиться навіки засудженою на злиденну вегетацію на грані між національним буттям і небуттям. «Тільки власна держава, - пише В. Липинський, - збудована українською нацією на своїй етнографічній території, врятує нас від економічного розвалу і від кривавої анархії, котра неминуче буде продовжуватись навіть тоді, коли б пощастило знову одній з наших національних груп за допомогою сусідів взяти на час перемогу».

Звідси й моральний імператив українського державництва. Але українці мусять пам'ятати (як і кожен народ), що власної держави їм ніхто не подарує - ні ласка сильних світу цього, ні автоматизм суспільних процесів. Вона мусить бути виборена ними самими. Липинський звертає особливу увагу не лише на фактор «завоювання влади» українцями в Україні, що саме по собі досить важливе, складне, але в часі швидше досяжне. Він апелює до неймовірно тяжчого і довшого в часі процесу - процесу переродження самого українського суспільства, яке мусить внутрішньо визріти до самостійного існування, ще стати українською нацією, хоча і в рамках самостійної держави.

Розуміння нації в Липинського своєрідне. Він ставить знак рівності між державою і національною приналежністю, тобто його національне мислення підноситься до висот європейської політичної думки кінця XX ст. «Нація для нас, - міркує він, - це всі мешканці даної Землі і всі громадяни даної Держави. Тому дійсним українцем є всякий, хто живе на Землі України і хто працює заради неї». Липинський гадав, що українську націю можна б найкраще сконсолідувати на основі «територіального патріотизму» - почуття любові до рідного краю як органічної цілісності в усіх постійних мешканців української землі, незважаючи на їх соціальну належність, віросповідання, етнічне походження, мову, культуру. Прикладом можуть бути США, де на ґрунті територіального патріотизму та об'єднуючої політичної свідомості постала одна нація. Україна, за Липинським, теж мусить стати спільною батьківщиною всіх своїх громадян, а не тільки якоїсь однієї суспільної верстви.

«Коли я пишу в цій книзі про нас - «Ми українські націоналісти», - то це значить, що ми хочемо Української Держави, що обіймає всі класи, мови, віри і племена Української Землі», - констатує Липинський.

Певний вплив на занепад філософії кінця XIX - початку XX ст. спричинили втрати, які понесла українська інтелігенція в роки революції і громадянської війни, виїзд за кордон наукової і творчої інтелігенції, висилання за межі СРСР провідних учених. Натомість радянський уряд та комуністична партія ВКП(б) вживають заходів щодо підготовки вчених, які стануть провідниками політичних та ідеологічних доктрин нової влади.

Створюється інститут Маркса-Енгельса, розпочинається видання їхніх праць. Праці «Діалектика природи» Ф. Енгельса, «Матеріалізм та емпіріокритицизм» В. Леніна та «Про значення войовничого матеріалізму» стають основою визначення філософського курсу в СРСР. На ґрунті вивчення згаданих праць виникає дискусія між групою Деборіна (діалектики) та групою Тимірязєва (механісти) Наслідком дискусії стає визнання того, що єдино вірним світоглядом є марксизм-ленінізм та його філософія - діалектичний та історичний матеріалізм.

Упродовж 30-40-х років філософське життя в радянській Україні «завмирає». Проте певний розвиток національної філософії відбувається за межами України. За кордоном створюються культурно-громадські, освітні, науково-дослідницькі центри, в тому числі у галузі філософії. Йдеться, в першу чергу, про Український Вільний Університет (Прага, 1921 р.); Українську Вільну Академію Наук (Аугзбург, 1945 р.); Український Вільний Університет та наукове товариство імені Т. Шевченка (Мюнхен); Гарвардський український дослідний інститут (70-ті роки); Інститут українських студій (Канада). Ці заклади створюють базу для досліджень у галузі розробки філософії української ідеї. Певний внесок у її розвиток зробили Д. Донцов, В. Липинський, Д.Чижевський, М. Шлемкевич.

Пожвавлення філософського життя в Радянській Україні відбувається завдяки активній діяльності талановитого філософа П. Копніна (1922-1971рр.). В Україну він приїжджає у 1958 р. З 1962 р. по 1968 р. стає директором інституту філософії АН України. Наукові інтереси П. Копніна зосереджуються навколо дослідження проблем логіки, теорії пізнання, методології науки, які лягають в основу наукових пошуків створеної вченим київської школи «логіки наукового пізнання». Спираючись на апарат сучасної формальної логіки та на культурознавчий матеріал, вчені досліджують такі складові наукового пізнання як наукова проблема, науковій факт, наукова абстракція, наукова ідея, світогляд тощо.

Іншим спрямуванням, що активізується цього часу, є історико-філософські дослідження. В першу чергу, це спадщина німецької класичної філософії, здобутки зарубіжної філософії XX ст. та питання історії філософії України.