6.5. Філософія прагматизму

Прагматизм (“прагма” – справа, дія), виникає в США, пронизує всі сфери суспільства, а потім розповсюджується на інші регіони. Представники прагматизму: Ч. Пірс (1839-1914), У. Джеймс (Джемс; 1842-1910), Д. Дьюі (1859-1952), вважають, що філософія повинна займатись не проблемами філософів, а “людськими проблемами”, тобто цілями та засобами їх вирішення і таким чином повинна бути перетворена в інтересах того, що є вигідним для життя людини.

Сутність прагматизму складається у наступному. Людина повинна діяти у ірраціональному світі та спроби досягнути об’єктивної істини є безглуздими. Тому до наукових теорій, соціальних ідей, моральних принципів слід підходити “інструментально”, тобто з точки зору їх вигоди, зручності для досягнення цілей. Те, що корисне, що приносить успіх, те й істинне.

Пізнавальна діяльність, згідно Ч.Пірсу, - не відображення реальної дійсності, а біологічна функція, спрямована на вироблення звички реагувати на оточуючі умови.

Усвідомлена звичка діяти, тим чи іншим образом складає вірування, досягнення якого є єдиним ланцюгом мислення. Принцип Ч.Пірса: “існувати значить мати практичні наслідки”.

Центральним поняттям У.Джеймса є довід, який охоплює все те, з чим ми маємо справу. Крім досвіду немає нічого. Змістом досвіду є те, що людина відчуває, переживає, тобто досвід є потік переживань, потік свідомості. Він містить не тільки відчуття, але і будь-які чуття, емоційні стани, вольові імпульси, настрої та ін. Відчуття, приходячи невідомо звідки, створюють “речовину”, з якої складається значна частина світу або реальності. Крім відчуттів, реальність містить ще дві рівноправні частини. Відносини, які не привносяться у досвід ззовні, а існують так само, як існують відчуття. І сукупність тих істин, які ми виказуємо про перші дві частини. Але речі, як щось визначене, не подані у досвіді, що виступає як нероздільний потік, чи хаос відчуттів, а беруться чи виділяються з досвіду самим суб’єктом, зусиллям його волі.

Дж.Дьюі надає досвіду динамічного характеру, включає у нього всю сферу активної життєдіяльності людини. Досвід складається з переходячих один в одного проблематичних ситуацій, вирішення яких пов’язане з формулюванням рішення у мові, що називається істиною та виступає за своїм значенням як “корисність”. У цьому сутність “існтрументалізму” Дж.Дьюі ( так у нього називався прагматизм).

Слід мати на увазі, що прагматизм є близьким до позитивізму.

Герменевтика – теорія і практика тлумачення, інтерпретації, розуміння частіше всього мовних висловів або текстів. Основне питання герменевтики має, принаймні, два варіанти формулювання: гносеологічний (як можливе розуміння?) і онтологічний (як побудоване те буття, сутність якого складається у розумінні?). Головна думка герменевтики: існувати означає бути зрозумілим. Основні поняття: “герменевтичне коло” та “герменевтичний трикутник”. У понятті герменевтичне коло відображається процес розуміння, пов’язаний з рухом від частини до цілого, від попереднього розуміння через інтерпретацію до адекватного розуміння.

За допомогою “герменевтичного трикутника” досліджуються складні взаємовідносини між автором тексту, самим текстом і читачем, інтерпретатором тексту.

Свою назву герменевтика отримали від імені давньогрецького бога Гермеса, посередника між богами та людьми, що був покликаний поясняти волю богів людям, і бажання людей богам. В античності тлумачниками були оракули, піфії (жриці – віщунки та провидиці)... Перші (античні) герменевти займались інтерпретацією творів давніх поетів – перед усім Гомера, Гесіода. У середні віки герменевтика перебувала на службі у теологів, її завдання полягало у розробці методів інтерпретації священних книг (Біблія, Коран). Серед середньовічних герменевтів виділяють Фому Аквінського.

В епоху Ренесансу виникає протестантизм (лютеранство, кальвінізм), що претендують на нове тлумаченні Біблії. Герменевтичні дослідження спрямовані на вивчення можливостей сполучення національних мов з латинською, а також з грецькою, на яких були написані “старі” та “нові” біблійні тексти. У ту ж епоху герменевти надають нового імпульсу інтерпретаціям класичних текстів римської юриспруденції.

Загально філософська проблема герменевтики була представлена у ранньому німецькому романтизмі Ф. Шлегелем (1772-1829) та розроблена Ф. Шлейєрмахером (1768-1834), який був протестантським теологом та філологом-класиком одночасно. Шлейєрмахер розглядає умови розуміння: подібність та відміна автора тексту і читача. Для розуміння необхідна деяка міра “чужості” та “загальності” читача і автора. Середовищем розуміння є мова. Існує два методи розуміння: “граматичний” виходить з “духу мови”, а “психологічний” з “душі того, хто говорить”. Ці методи взаємопов’язані і являють собою мистецтво. Мистецтво розуміння має складну структуру, де виділяються два полюси: дивінаційний (пророцький, інтуїтивний, суб’єктивний) та порівняльний (об’єктивний, тлумачущий, історичний), що спирається на історичні факти. Тобто розуміння можливе тоді, коли читач і у знанні мови (об’єктивність) і у знанні внутрішнього життя автора (суб’єктивність) порівнюється з автором. Фактично з Шлейєрмахера (з ХІХ ст.) герменевтика стає специфічним методом наук про дух.

У ХХ ст. ідеї герменевтики розвивають В. Дільтей (1833-1911), М. Хайдеггер (1889-1976), Г. Гадамер (н. 1900 р.) та ін.

Завданням філософії, за Дільтеєм, є розуміння філософських систем у їх становленні, з тим, щоб піднятися над ними. Якщо “науки про природу” можна осягнути методом пояснення, то “науки про дух” (про людину) тільки через безпосереднє розуміння. Звідси підвищується роль поглибленої інтерпретації мови, текстів, документів. За Гадамером важливою проблемою філософії є “диво розуміння” як спосіб існування людини. Адже істину не може пізнати хтось один. Звідси, треба навчитися “слухати та чути” всіх і розуміти сказане іншими. На цій основі герменевти виводять положення про те, що “людина – це розуміюче буття”.

Таким чином сучасна герменевтика у кінцевому рахунка заперечує претензії ірраціоналізму на можливість безпосереднього розуміння, як і ілюзії романтизму про існування прихованої зв’язку між автором і читачем. Герменевтика заперечує також голий об’єктивізм раціонального пояснення текстів, через структурний аналіз їх мовних форм. Герменевтика, як філософія розуміння (за Гадамером) повинна враховувати не тільки теоретичний досвід прочитання текстів, але й безпосередні переживання (“досвід історії”), форми естетичного осягнення (“досвід мистецтва”).