6.3. Філософія психоаналізу (з.Фрейд, к.Юнг, е.Фромм)

Основи психоаналізу як філософської концепції закладені З. Фрейдом (1859-1939). Інші представники цього напрямку – К. Юнг (1875-1961), А. Адлер (1870-1937), неофрейдисти В. Райх (1897-1957), Г. Маркузе (1898-1979), Е. Фромм (1900-1980). Поняття психоаналіз (психологічний аналіз особистості) – теорії, що розкривають роль несвідомого у житті людини та розвитку людства, а також метод лікування психічних захворювань.

Класична психоаналітична теорія складається з трьох частин:

теорії несвідомого;

теорії дитячої сексуальності;

теорії снів.

Структура людської психіки містить: свідомість “Я”, “над-Я”, яке являє собою деяку сукупність перенесених “всередину” психіки індивіда соціально-значущих безособистісних ідеальних принципів; а також “Воно”, несвідоме. Свідомість, на думку Фрейда, повністю залежить від несвідомого, отримує від нього сигнали, які можуть бути реалізовані, прорвавшись крізь “цензор” “над-Я” або витіснені, придушені. Реалізація, раціоналізація безсвідомого у формі сублімації є діяльність у сфері культури, особливо творчості. Придушені інстинкти, імпульси (перед усім сексуальні) призводять до неврозів, психічних хвороб. Структура несвідомого містить у собі:

1) інцест, покаяння, гріх, страх, батьковбивство, покарання (“міф про первісну орду”, “едипів комплекс”);

2) рівень с особистісного роду, від орди до сучасної людини. Міфи, збережені у пам’яті людства, дають можливість переживати у онтогенезі філогенез;

3) рівень переходу у безсвідоме у віці 5-8 років;

4) рівень інстинктів: волі до влади, лібідо, воля до смерті (танатос), пиха, агресивність.

Щоб проникнути у несвідоме, З.Фрейд розробив цілу систему інструментарію: гіпноз, асоціативне мислення, сновидіння та ін. За Фрейдом, культура, тобто соціальні інститути, релігія, мистецтво, ритуали – є колективне несвідоме, основна функція якої є збереження стабільності суспільства.

К.Юнг, послідовник З.Фрейда, розробляє вчення про архетипи колективного несвідомого: за порогом свідомості лежать вічні проформи, що проявляються за різних часів та у найрізноманітніших культурах. Вони як би зберігаються у несвідомому та передаються від покоління до покоління.

Несвідомі процеси є автономними, вони виходять на поверхню у трансах, видіннях, образах, що створюються поетами та художниками.

Е.Фромм – основоположник неофрейдизму, своє вчення назвав “гуманістичним психоаналізм”, розробляє проблеми соціопсихоаналізу, однією з центральних проблем якого є проблема відчуження.

Тенденції розвитку психоаналізу є протирічними. З одного боку він поклав початок наукової розробки проблеми несвідомого, увійшов до медицини; з іншого – розвиваються досить міфологічні та ірраціональні форми.

6.4. Екзистенціалізм (загальна характеристика)

Однією з найвпливовіших антропологічних течій ХХ століття є екзистенціалізм.

Його гносеологічні джерела – ідеї С. Кіркегора (К’єркегора; 1813-1855), філософія життя та феноменологія Е. Гуссерля (1859-1938). Основними поняттями екзистенціалізму є: “екзистенція” (існування), “буття”, “свобода”, “сутність”, “ніщо”, “межова ситуація”, “страх” та ін. Центром цієї філософії є змістовно-життєві питання (провина та відповідальність, рішення та вибір, відношення людини до свого покликання та смерті), і у цьому зв’язку аналізується світова культура, наука, релігія, мораль. Поняття екзистенціалізму складно перекладаються на академічну філософську мову, але вільно увійшли у прозу, драматургію. Виділяють релігійний екзистенціалізм – К. Ясперс (1883-1969), Г. Марсель (1889-1973), М. Бердяєв (1874-1948) та атеїстичний екзистенціалізм – Ж.-П. Сартр (1905-1980), А. Камю (1913-1960), М. Хайдеггер (1889-1976); а також французький, німецький, російський та інші різновиди екзистенціалізму.

Предтечею екзистенціалізму вважають датського мислителя С.Киркегора, який виступає проти раціоналізму, об’єктивізму, науковості, що втілені у філософії Гегеля. Під екзистенцією (існуванням), буттям Киркегор розуміє страждання, відчування, випробування, хвилювання та виділяє три стадії екзистенції: естетичну, етичну та релігійну.

Для екзистенціалізму є характерним визнання єдиною справжньою дійсністю буття людської особистості. Існування передує сутності, стверджував Сартр. Людина народжується, існує, а потім набуває своєї сутності, свого покликання. Поряд з проблемою сутності та існування, однією з центральних є проблема свободи та відповідальності, людина сама вільно обирає свою сутність і стає тим, ким вона себе зробила.

Людина – дещо незавершене, це постійна можливість, задум; вона прагне до майбутнього, виходить за межі самої себе. Екзистенція – це свобода, свобода внутрішньо властива людині, людина приречена бути вільною. Свобода – це свобода вибору, яка завжди є у людини. Людина обирає себе і несе повну відповідальність за свій вибір.

Розглядаючи проблему відчуження, екзистенціалізм розуміє його як всезагальний атрибут соціуму. Також важлива проблема – це проблема сенсу життя, як жити перед лицем Абсурду або Ніщо? У “Міфі про Сізіфа” А.Камю говорить про сенс людського буття в усвідомленні його безглуздя.