6.2. Філософія життя (ф.Ніцше, а.Бергсон)

Філософія життя – філософський напрямок, який склався у Німеччині (Ф. Ніцше (1844-1900), В. Дільтей (1833-1911), Г. Зіммель (1858-1918)) і у Франції (А. Бергсон (1859-1941)). Витоки філософії життя знаходять у багатьох досократиків (особливо у Емпедокла (V ст. до н. е.) та стоїків (ІІІ до н. е. – І ст. н. е.)). Не менш значущі праці німецьких натурфілософів (Парацельс (1493-1541), Ван-Гельмонт-Старший (XVI ст.)), німецьких ідеалістів (особливо Шеллінг), представників романтизму та біологізму. На межі ХІХ та ХХ століть життя розуміється як абсолютний нескінченний порив світу, який, на відміну від матерії та свідомості, активний та різноманітний, вічно рухається. Не можна зрозуміти життя ані почуттями, ані розумом, а тільки інтуїтивно. На цих основних уявленнях і формується філософія життя як напрямок, у рамках якого філософи, спираючись на безпосередні переживання (без опори на теоретичне знання), досліджують питання сенсу, мети, цінностей життя. “Зрозуміти життя з нього самого” – ось девіз представників філософії життя. Тому геть від інтелекту – пізнаємо життя на основі почуттів та інстинктів! Відмовитись від всілякого раціоналізму – тільки ірраціоналізм та містика допоможуть адекватному баченню життя “з нього самого”. Тому замість понять та “механіцизму” про життя до його бачення та “творчому”!

У філософській еволюції Ніцше розрізняють три основні періоди:

1) вплив метафізики А. Шопенгауера (1788-1860);

2) захоплення позитивізмом;

3) переоцінка всіх цінностей та проповідь “надлюдини”.

Основні філософські проблеми, над якими працював Ніцше:

1) проблема істини;

2) проблема культури;

3) проблема вивільнення особистості від стискаючих її пут;

4) проблема світової волі;

5) проблема песимізму – оптимізму.

У праці “Так казав Заратустра” (1990) Ніцше стверджує – істини немає, а філософія є не пізнання істини, але вільна творчість вищих наук. Мета культурного розвитку не у добробуті мас та окремих особистостей, а у появі сильних геніальних натур, для вироблення яких маси представляють лише необхідний матеріал. Презирливе відношення до мас складає характерну особливість його світогляду.

Різновиди моралі, за твердженнями Ф.-В. Ніцше, загалом належать або до моралі аристократів (кращих), або до моралі рабів (гірших).

Мораль аристократів - це «мораль переваги», одвічна, природна, самодостатня. Вона «виростає із торжествуючого самоствердження» людини як неприборкана сила природи. Люди високородні, будучи цільними, активними, сповненими сили, почуваються щасливими. Вони не відокремлюють діяльність від щастя. Основою аристократичної моралі (і права сильного) є «воля до влади». Вона - вища будь-яких норм життя і поведінки людей, зокрема нормативних настанов релігії і сучасної моралі. З «волі до влади» Ніцше виводив усі основи моралі. Суб'єктом аристократичної моралі є надлюдина, яку характеризує вроджене благородство, гармонійність, органічне поєднання фізичної досконалості і духовного багатства. Ніцше мало переймався проблемами узгодження моралі як особистісного феномену з інтересами суспільства та людства загалом. Весь пафос його праць спрямований на розвінчання сучасної йому моралі яку він називав мораллю рабів.

Мораль рабів, на думку мислителя, сформувалася під впливом християнської релігії і втілилась у численних аскетичних церковно-доброчинних, соціалістичних та інших концепціях людської солідарності. В Європі, за його переконаннями, панує мораль рабів, яку вважають єдино можливою мораллю, мораллю загалом. Рабська мораль захищає інтереси стада, суспільства, а не особистості, тому вона є стадною, спрямованою передусім на підтримку слабких, хворих, жебраків, невдах. Дотримуючись цієї моралі, людина погоджується бути маленькою, жалюгідною, нікчемною. Норми рабської моралі є зовнішніми стосовно людини як автономної особистості. Така мораль в людині має відчужений характер, вона представлена репресивними функціями розуму стосовно почуттів, інстинктів.

Пізнання як раціональна діяльність не сприяє підвищенню «волі до влади», оскільки перевага інтелекту паралізує її, підмінює реальну активність розмірковуваннями та відповідними розмовами.

Вивільнення особистості від обов’язків та умов, що її обплутують, Ніцше спочатку бачить у мистецтві, особливо у музиці; потім у об’єктивному науковому пізнанні; а у третьому періоді проповідує повну свободу особистості, що виражається у повному суб’єктивізмі. Філософське вчення Ніцше є непослідовним, протирічним, не єдиним по духу, тенденції в цілому. Основні ідеї:

а) “Бог помер” – критика християнства;

б) нігілізм, звідси переоцінка цінностей;

в) життя – воля до влади;

г) ідея надлюдини;

д) міф вічного повернення.

А.Бергсон вважає, що сутність світу створює життя, а життя є ірраціональним та таким же ірраціональним повинно бути і його осягнення. Воно досягається не інтелектом, а інтуїцією. Матерія розуміється як сукупність кісткових тіл, які володіють лише просторовими визначеннями, сферою повторності та однотипності. Життя – цілісність, “творча еволюція”, “життєвий порив”, “творчий акт”. Тут світ з’являється як результат “творчої еволюції”, в ході якої “життєвий порив створює якісно нові форми”.

Філософія життя, поставивши проблему нераціональних форм духу, значно вплинула на розвиток духовного життя ХХ століття. Однак у н. ст. філософія життя має лише історико-філософське значення як попередниця екзистенціалізму.