5.4. Філософія марксизму

К. Маркс (1818-1883) – завершує епоху класичної німецької філософії та закладає основи філософсько-політичної течії – марксизму, що став одним з пануючих у ХХ столітті. Марксу належить гуманістична концепція особистості з елементами суб’єктивної (діалогічної) діалектики.

Марксизм пов’язаний з чіткою соціально-політичною орієнтацією – вираженням інтересів обездоленого, пригніченого пролетаріату. Маркс розробляє матеріалістичну діалектику (у Гегеля вона ідеалістична) та використовує діалектичний метод у своїй основній праці “Капіталі” до аналізу буржуазного способу виробництва. Істотним у марксизмі є також надання філософії революційно-перетворюючої ролі. “Філософи лише різним образом пояснили світ, завдання полягає у тому, щоб змінити його”. У цій тезі виражена одна з головних відмінностей нового світогляду від усієї попередньої філософії. Центральною темою та найважливішою філософською ідеєю (філософським відкриттям марксизму) стало матеріалістичне розуміння історії, викладене у Передмові до “Критики політичної економії”.

Соціально-філософська концепція К.Маркса містить у собі наступні ідеї:

• Визначаюча роль суспільного буття (матеріальне життя суспільства) по відношенню до суспільної свідомості.

• Формулювання основного соціологічного закону про визначаючу роль матеріального виробництва у суспільному житті.

• Розуміння розвитку суспільства як закономірного природно-історичного процесу, зміни суспільно-економічних формацій. (Їх п’ять: первиннообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична, комуністична. Формаційний підхід, поряд з цивілізаційним підходом Арнольда Тойнбі (1889-1975), у ХХ ст. є найбільш визнаним у осмисленні та спрямованості людської історії).

• Розуміння класової боротьбі як рушійної сили історичного процесу. (Сучасна філософія, розглядаючи глобальні проблеми сучасності, відмовляється від цієї ідеї, бо слідування їй може призвести людство до загибелі).

• Народ розглядається як творець історії у економічній, політичній та духовній сферах.

• Суспільний прогрес трактується як зміна низьких суспільно-економічних формацій вищими за допомогою соціальної революції. Вищою формацією та метою суспільного розвитку є комунізм (в умовах комунізму відсутні класи та класова боротьба, приватна власність та реалізується принцип суспільства всезагального благополуччя “від кожного по здібностям, кожному – по потребам”). Ця ідея залишається теоретичною можливістю цивілізації.

Ф. Енгельс (1820-1895) – друг та соратник К.Маркса, займається розробкою проблем матеріалістичної діалектики; використовує її до аналізу природознавства, досліджує проблеми історико-філософського знання, а також матеріалістичного розуміння історії.

В “Діалектиці природи” Енгельс, на відміну від Маркса, що розумів діалектику як духовний феномен, об’єктивізує, перетворює її на матеріалістичну діалектику, надає їй натуралістичного характеру.

Тут же Енгельс викладає основні закони діалектики (закон переходу заперечення) кількісних змін у якісні та навпаки, закон єдності та боротьби протилежностей, закон заперечення заперечення) стосовно до природи та до суспільства (Г.Гегель закони діалектики розповсюджував тільки на духовне середовище) дає критику метафізичного методу пізнання. У цій же праці Енгельс здійснює класифікацію форм руху матерії згідно класифікації наук, що відображають ці форми руху (механічний, фізичний, хімічний, біологічний, соціальний).

У праці “Людвіг Фейєрбах та кінець класичної німецької філософії” (1886) Енгельс також виділяє філософію як науку про відношення мислення до буття та про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства та мислення. Енгельс сформулював “основне питання філософії”, виділивши у ній матеріалістичний та ідеалістичний напрямок.

У роботі “Анти-Дюрінг” Енгельс, критикуючи метафізичні та ідеалістичні погляди Євгена Дюрінга (відомого у Європі німецького філософа та економіста), викладає основні положення діалектичного матеріалізму – матеріалістичне розуміння свідомості, проблему руху та розвитку, простору та часу, обґрунтування матеріальної єдності світу. Енгельс також розглядає гносеологічні проблеми, дає критику агностицизму.

У праці “Походження сім’ї, приватної власності та держави” викладаються проблеми матеріалістичного розуміння історії. Енгельс, досліджуючи процес розкладу первинного суспільства та виникнення класової організації, показує, що держава є продуктом розколу суспільства на класи та вказує на неминуче зникнення держави у майбутньому безкласовому комуністичному суспільстві. Не без підґрунтя за свого часу В.І. Ленін звертав увагу дослідників на те, що “не можна зрозуміти марксизм та не можна цільно викласти його, не рахуючись зі всіма творами Енгельса”.

В. Ленін (1870-1924) – політик, філософ, що сприйняв марксизм у науково-раціональній, об’єктивній формі та поєднав його з російською месіанською ідеєю. Ленін є ідеологом та організатором соціалістичної революції та соціалістичної держави. Ленін виходить з того, що філософія (у її марксистському варіанті) являє собою методологічну та світоглядну основу революційної практики пригнічених класів (перед усім пролетаріату). Відношення до діяльності та творчості Леніна є не одностайним.

Основні філософські праці Леніна: “Матеріалізм та емпіриокритицизм”, “Три джерела та три складові частини марксизму”, “Філософські зошити”, “Про значення войовничого матеріалізму”. В праці “Матеріалізм та емпіриокритицизм” Ленін, критикуючи фізичний ідеалізм (емпіриокритицизм), розглядає філософські проблеми діалектичного матеріалізму.

Ленін дає діалектико-матеріалістичне визначення матерії, основною властивістю якої є об’єктивність. Ленін також робить аналіз теорії пізнання, критикує раціоналізм та сенсуалізм за їх однобічність та розуміє процес пізнання як діалектичну єдність чуттєвого та раціонального, а також практики. Він розробляє діалектико-матеріалістичне вчення про істину, формулює поняття об’єктивної абсолютної, відносної, конкретної істини: пов’язує проблеми гносеології з новими відкриттями в області природознавства. Недоліком, обмеженістю філософських ідей Леніна є те, що навіть у цій віддаленій від політики та соціальних відносин сфері, він вбачає боротьбу класових, партійних інтересів, оцінюючи будь-які прояви ідеалістичної та релігійної думки як вираження ідеологічної, політичної реакції.

У “Філософських зошитах” центральне місце віддане матеріалістичній діалектиці, ядром якої Ленін вважає закон єдності та боротьби протилежностей, абсолютизуючи при цьому боротьбу. Підсумовуючи особливості діалектики як науки, Ленін доходить висновку, що діалектика є логіка та теорія пізнання.

У працях “Імперіалізм як вища стадія капіталізму”, “Держава та революція”, спираючись на марксистські ідеї, Ленін розглядає проблеми соціального розвитку, сутності та практики звершення соціалістичної революції, створення держави, диктатури пролетаріату, будування соціалізму у Росії. Ленін створює теорію національних відносин, обґрунтовує сугубо класове, політичне розуміння природи моральності та моралі, послідовно з войовничих позицій критикує релігію як служницю пануючих класів. Політично жорстко орієнтовані філософські ідеї Леніна, дозволяли використовувати їх у якості практичного керівництва для виправдання будь-якого насильства як революційної необхідності. До того ж Сталін, що оголосив себе послідовником та продовжувачем ідей Леніна, практично сприяв перекрученню, абсолютизації, вихолощуванню комуністичних ідеалів та ленінських принципів будування соціалізму в одній окремо взятій країні. В СРСР того класичного соціалізму, який уявляли теоретики марксизму, реально не існувало. Мав місце державно-бюрократичний вульгарний соціалізм, в якому використались символіки та міфологеми комуністичної суспільно-економічної формації. Така перекручена модель соціалізму (з окремими нюансами) реалізувалась у Китаї, Монголії, Кореї, у В’єтнамі, країнах Східної Європи, звільнених від фашизму, на Кубі. До кінця 80 – початку 90 років ХХ століття країни “соціального табору” відмовились від моделі соціалізму і стали будувати буржуазні суспільства.

Ленінські принципи (класова боротьба, войовничий матеріалізм, пролетарський демократизм, войовничий атеїзм, іморалізм, партійність) при побудуванні соціалізму в СРСР виявились неспроможними і в інших “соцкраїнах”. Марксова ідея соціалізму знайшла більш адекватне втілення не у ленінському, а західному варіанті (“шведська модель соціалізму” та ін.).