Тема 4 Філософія Нового часу, Просвітництва План

4.1. Філософія Нового часу

4.2. Проблема методу пізнання у філософії Нового часу.

Сенсуалізм та раціоналізм

4.3. Філософія Просвітництва

4.1. Філософія Нового часу

Соціально-економічними передумовами формування Нового часу є ствердження капіталістичного способу виробництва, перемога громадянського суспільства (Нідерланди XVI ст., Англія XVII ст.), розвиток науки та на її основі машинної техніки, а також десакралізація, обезбожіння. Наукова революція XVII ст. сприяла формуванню нового способу філософського мислення, який стали визначати як філософію нового часу.

Її основні риси:

1. матеріалізм;

2. розробка проблем наукового пізнання;

3. орієнтація на соціальне знання (проблеми держави, громадянського суспільства);

4. висунення ідей просвітництва;

5. філософія стає етноментальною.

Представниками філософії XVII ст. є: Ф.Бекон, Т.Гоббс, Д.Локк, Р.Декарт, Б.Спіноза, Г.Лейбніц та інші.

Засновником філософії нового часу вважають Ф.Бекона (1561-1626). Йому властиве матеріалістичне розуміння природи (елементи деїзму присутні), критика схоластики, де він виділяє властиві людському розуму помилки, ідоли (роду, печери, майдану, театру), розробка індуктивного методу пізнання, емпіризм.

Т. Гоббс (1588-1679) – творець першої механістичної системи матеріалізму; прибічник емпірично-номіналістичної гносеології, концепції суспільного договору.

Р. Декарт (1596-1650) – виразник ідей Нового часу, філософію розділяє на метафізику (філософське вчення про буття та пізнання) та фізику (вчення про природу). Декарт-дуаліст виділяє дві субстанції: а) духовна (мисляча, головною рисою якої є неподільність, а модуси – уява, бажання, почуття; б) матеріальна субстанція (протяжність), головна риса якої – подільність, а модуси – фігура, положення, рух. Зв’язок між субстанціями встановлює Бог. У гносеології стоїть на позиції раціоналізму, розробляє дедуктивний метод.

Б. Спіноза (1632-1677) протиставляє дуалізму Декарта матеріалістичний монізм у вигляді субстанції (природа = Бог), атрибутами якої є матеріальне (протяжність) та ідеальне (мислення). В гносеології він раціоналіст, де мета людини “не плакати, не сміятися, а пізнавати”.

Дж.Локк (1632-1704) розробив сенсуалістичну теорію пізнання та соціально-політичну концепцію лібералізму. Ідеї протилежні матеріалізму розвивались суб’єктивним ідеалізмом у різних його варіантах (Берклі (1684-1753) та Д.Юм (1711-1776)). Об’єктивно-ідеалістичне вчення (монадологія) створив Лейбніц (1646-1716), що виказав низку діалектичних ідей.

4.2. Проблема методу пізнання у філософії Нового часу.

Сенсуалізм та раціоналізм

Центральною проблемою цього періоду є гносеологічна, розробка методу пізнання, що виразилось у боротьбі сенсуалізму та раціоналізму.

Сенсуалізм (почуття) – напрямок в теорії пізнання, згідно якому чуттєвість є головною формою вірогідного пізнання. У протилежність раціоналізму сенсуалізм прагне вивести весь зміст пізнання з діяльності органів почуттів. Сенсуалізм близький до емпіризму (досвід), що визнає чуттєвий досвід єдиним джерелом вірогідного знання. Виділяють два види сенсуалізму: 1) Матеріалістичний сенсуалізм вбачає у чуттєвій діяльності людини зв’язок її свідомості з зовнішнім світом, а в показниках її органів почуттів – відображення цього світу. Класичне формулювання сенсуалізму, розроблене ще у античності: “Нема нічого в розумі, чого спершу не було у почуттях”. Помітними представниками сенсуалізму у XVII ст. були Ф.Бекон, Т.Гоббс, Дж.Локк, у XVIII ст. Ламетрі, Гельвецій, Дідро, Гольбах. 2) Ідеалістичний сенсуалізм (Д.Берклі, Д.Юм) обмежує досвід сукупністю відчуттів або уявлень, заперечуючи, що в основі досвіду полягає об’єктивний світ.

Обмеженість сенсуалізму виражається у перебільшені ролі чуттєвого пізнання, у недооцінці значення понять, абстракцій, у запереченні діяльнісної ролі мислення.

Раціоналізм (розумний) – напрямок, що визнає розум основою пізнання та поведінки людей. Раціоналізм (Декарт, Спіноза, Лейбніц), обгрунтовував безумовну достовірність наукових принципів математики та природознавства, намагався вирішити питання: як знання, отримане у процесі пізнавальної діяльності людини, набуває об’єктивного, всезагального та необхідного характеру. У протилежність сенсуалізму, раціоналізм стверджує, що знання досягається за допомогою розуму, що є джерелом та критерієм істинності. Лейбніц до тези сенсуалістів “нема нічого в розумі, чого спершу не було у почуттях ”, додав: “крім самого розуму” тобто спроможність осягати не тільки одиничне, але й всезагальне.

Однобічність раціоналізму виражається у запереченні чуттєвого характеру знань, в існуванні вроджених ідей (Декарт).

В дійсності наукове пізнання містить єдність чуттєвого та раціонального, інтуїтивного та логічного, а також практичну діяльність.