§ 47. Образотворче мистецтво, музика, театр, архітектура

ТЕРМІНИ:

Абстракціонізм

Експресіонізм

Кубізм

Сюрреалізм

Фовізм

ПЛАН

1. Основні тенденції та течії у розвитку образотворчого мистецтва й архітектури.

314

2. Розвиток театру і кіно.

3. Розвиток музичної культури зарубіжних країн.

1. Художня культура XX ст. - одна з найскладніших для дослідження в історії світової культури. Адже жодне століття не знало таких потрясінь, протиборств і викликаних ними катастрофічних соціальних зрушень, які проходили на тлі приголомшуючого науково-технічного прогресу. В епоху протиборства між капіталізмом і комунізмом, демократією і диктатурою, між свободою особистості і насильством над нею у культурі активізується пошук нових форм зображення світу, який призвів до виникнення найновіших її напрямів.

Проте попри складних переплетінь напрямків, зокрема, в образотворчому мистецтві, чітко простежуються дві основні тенденції - пошук нових форм реалізму і відхід від принципів тієї реалістичної системи, яка була притаманна європейському мистецтву ще з епохи Відродження.

Друга тенденція призвела до виникнення модерністського мистецтва, яке кожного разу виступає з позицій відкриття нових шляхів - і тому називає себе авангардом. Більшість з основних авангардистських напрямків в образотворчому мистецтві складалася у перші десятиліття XX століття. З часом, розвиваючись і народжуючи безліч модифікацій, більшість авангардистських напрямків дійшли до наших днів.

Різке протиставлення кольорів, спрощеність форм, відмова від сюжетної оповіді характерні для фовізму (з французької - дикий) в образотворчому мистецтві, який виник у 1905 р. у Франції. Найталановитішим з фовістів був Анрі Матісс. Характерні для фовізму якості повною мірою дістали вияв у таких декоративних роботах Матісса, як панно «Танок» і «Музика».

Експресіонізм склався у Німеччині у 1905 р. Саме слово, з якого походить цей термін (з латини expression - вираження), тлумачилося ідеологами напрямку як

315

внутрішнє відбиття торжества духу над матерією. У своїй творчості експресіоністи намагалися відобразити драматичну пригніченість людини у світі геометрично-спрощених форм. Це відображення робилось через повну відмову від передачі простору у живопису, який будується на негармонійних тонах, на деформації. Найповніше принципів експресіонізму дотримувалися австрієць Альфред Кубін у творах, повних галюцинацій і містики (ілюстрації до творів Достоєвського, Гофмана, Стріндберга, Едгара По), і Оскар Кокошка з його «портретами міст», образами, навіяними психоаналізом Фрейда. Вплив експре­сіонізму найбільш відчутний у працях тих майстрів нашого часу, хто намагався відобразити своє неприйняття потворного сучасного світу, «пафос заперечення», крик болю.

Відмова від ілюзорного простору, фетишизація конструкції, сувора побудова предмета, показаного водночас з різних точок зору, характерні для кубізму, який виник у Франції у 1907 році. Форми предметного світу руйнуються, постать людини перетворюється на сполучення вигнутих і вгнутих площин. Найбільш послідовно кубізм виявився у творчості Жоржа Брака. Фундатором кубізму є Пабло Пікассо, хоча кращі його праці, наприклад, відома «Герніка», стоять вище від будь-якого художнього напряму. З кубізмом пов'язані формотворчі знахідки у скульптурі: Олександру Архипенку належить винайдення контрформи (заміна випуклих частин вгнутими або пустотами), поєднання різних матеріалів і їх розфарбування (скульптуро-живопис), «ліплення світлом» (ажурна скульптура з внутрішнім освітленням). Виходець з Росії французький скульптор О. Цадкін використав принцип контрформи у відомому монументі «Пам'яті зруй­нованого Роттердама».

Абстракціонізм (інша назва - «безпредметність»), «батьком» якого став російський митець В. Кандінський, склався як напрямок у 10-х роках нашого

316

століття. Відмова від «свідомого» у мистецтві, заклик «віддати ініціативу формам, фарбам, кольору» знаходять широкий соціальний відгук після катастрофічної Другої світової війни. Цей період у Західній Європі, а особливо у США, - час найбільшого успіху безпредметного мистецтва. «Зірка» амери­канського абстракціонізму Джексон Поллок вводить термін «дріппінг» - розбризкування фарб на полотно без застосування пензля, а француз Жорж Матьє супроводжує свої творчі сеанси у присутності публіки маскарадними переодяганнями і музикою. Він називає свої величезні полотна цілком сюжетно («Битва при Бувіні»), що не робить їх менш абстрактними.

Сюрреалістичний (понадреальний) напрямок у мистецтві, що виник у 1924 p., проголосив «психологічний автоматизм» творчості, щось на зразок запису мислення. Основне правило сюрреалізму - це «правило невідповідності», «поєднання непоєднуваного». У картинах сюрреалістів «важке зависає», «тверде розпливається», «м'яке костеніє, міцне руйнується, змертвіле оживає, а живе гине і перетворюється на попіл», і все це написано з фотографічною точністю. Кульмінацією сюрреалізму є творчість блискучого художника, людини з світовою славою, іспанця Сальвадора Далі. Найбільш відомі його післявоєнні картини: «Три сфінкси Бікіні», «Атомний Нерон», «Атомна Леда», «Атомістичний хрест», «Розп'яття святого Іоана».

На початку 60-х pp. сюрреалізм поступився своїми позиціями мистецтву поп-арту (народне, популярне мистецтво). Поп-арт виник в Америці як реакція на безпредметне мистецтво і становить собою колажі, комбінації з побутових речей на полотні. Батьками поп-арту були Роберт Раушенборо і Джеспер Джоне.

У середині 60-х років поп-арт передає естафету авангардистського мистецтва оп-арту - оптичному мистецтву, засновником якого вважається Віктор Вазареллі. Суть оп-арту - в ефектах кольору і світла,

317

проведених через оптичні прилади і спрямованих на площину або на різні геометричні конструкції.

Під кінетичним мистецтвом розуміють складні просторові композиції з різними механізмами і деталями, які рухаються, обертаються і звучать. Найбільш уславлений кінетик - швейцарець Жан Тенгелі, творець машин, які самі руйнуються. Широко відома його композиція-машина «Привіт Нью-Йорку».

Протягом XX ст. живе й розвивається мистецтво реалістичне. Новий реалізм, якому ще не знайдено точного визначення і який називають «реалізмом XX століття», розпочав формуватися у перші роки століття. Важливим етапом у розвитку реалізму стала творчість італійського художника Ренато Гуттузо. Розквіт італійського неореалізму припадає на середину 50-х pp. («Захоплення пустуючих земель у Сицилії», «Битва біля мосту Амміральо» Р. Гуттузо). Анд ре Фужерон зі своїм реалістичним полотном «Слава Андре Ульє» і Борис Тасліцький з серією графічних портретів в'язнів Бухенвальда репрезентують французький неореалізм. У 50-ті pp. одним з найяскравіших представників соціального реалізму був графік Пол Хоггарт.

Особливим етапом реалізму вважається соціа­лістичний реалізм, головним змістом якого було утвердження державної винятковості СРСР. Тоталітарним державі і мистецтву було не до реальних проблем людини, яку приносили у жертву абстрактній людяності. Тому навіть у кращих своїх творах мистецтво соцреалізму не ставило і не могло прагнути головної мети мистецтва - пізнання людиною дійсності, пошук істини. До «класичних» творів соцреалізму можна віднести праці живописців Налбалдяна, Лопухова, скульптора Зноби. Не найгіршими митцями цього періоду були брати Ткачови, Жилінський, Яблонська.

Архітектура другої половини XX ст. великою мірою завдячує функціоналізму. Він був одним з найвизначніших напрямків сучасної архітектури, який

318

втілений у20-ті pp. у Баухаузі - ідеологічному, виробничому і навчальному центрі всієї Західної Європи. Очолював функціоналізм та був його головним ідеологом Вальтер Гропіус. Функціоналізм увів і залишив у світовій архітектурі нові типи житлових будинків: плоскі покриття, естетично осмислену економність квартир з вбудованим устаткуванням і можливістю трансформувати інтер'єр. Принципи функціоналізму виявилися такими, що легко пристосувалися до національних особливостей різних країн світу. Останнє і зробило цей напрямок інтернаціональним.

Створення нових міст, таких як столиця Бразилії місто Бразиліа Оскара Німейєра, - свідчення високої професіональної культури, художньої майстерності у вирішенні глобальних об'ємно-просторових композицій.

Органічна архітектура американського зодчого Франка Ллойда Райта проповідує зв'язок з природою, звернення до людської індивідуальності. Послідовники цієї архітектури намагаються протистояти нівелюючій стандартизації сучасного життя, його захопленню голою функцією.

Найвидатніший архітектор XX ст. Ле Корбюзье намагався зблизити і об'єднати сильні сторони як функціоналізму, так і органічної архітектури (житловий будинок у Марселі, капела Нотр-Дам дю О в Роншані).

Впевнившись у певній обмеженості інтерна­ціонального стилю функціоналізму, сучасні архітектори намагаються знайти органічний зв'язок його з національними культурами своїх країн. Блискуче вдалося це таким чудовим майстрам із світовою славою, як фінський архітектор Алвар Аалто (палац «Фінляндія») і японський зодчий Кендзо Танге (олімпійський комплекс «Іойоги»).

2. Основною тенденцією розвитку світового театру стала орієнтація на кращі зразки світової драматургії

319

(п'єси Б. Брехта, постановки «Берлінер ансамблю», англійського театру). Новітня американська драма­тургія завдячує своєму розвиткові п'єсам Ю. О'Ніла («Продавець льоду прийде»).

У жанрі драматургії можна виділити такі непересічні моменти, як виникнення «інтелектуального театру» у Франції (Ж. Ануй, Ж.-П. Сартр) і Америці (Т. Уільямс. А. Міллер). Творчість Т. Уільямса складна і внутрішньо конфліктна. Його яскравий, повний суперечностей світ - це «світ ніжної поезії, беззахисної людяності і тупої жорстокості». Письменник не сприймає агресивності, войовничого міщанського неуцтва. На противагу Уільямсу, твори А. Міллера відзначаються чіткістю аналізу і раціоналізмом («Смерть комівояжера», «Це трапилося у Віші»).

Своєрідним запереченням буржуазного способу мислення, обивательської поміркованості стало виникнення у 50-ті pp. у Франції течії «театр абсурду». П'єси А. Адамова, Е. Іонеску («Повітряний пішохід», «Урок», «Носоріг», «Корабель помирає»), Ж. Жане, С. Беккета («В очікуванні Годо», «Кінець гри», «Остання стрічка») ставилися у маленьких приватних театрах. Вони виражали трагічне передчуття загибелі, катастрофи, людської беззахисності. В абсур-дистському театрі абсурд стає не тільки змістом, а й художньою формою спектаклю. Його персонажі розмовляють повз себе, і їхня некомунікабельність перетворюється на розрив художніх зв'язків усередині драматургічного тексту.

На розвиток культури другої половини XX ст. великий вплив мало поширення феномена стандартизації внутрішнього й зовнішнього буття людини, його розмежування на «публічне» і «приватне» існування. Культура відображала боротьбу з культом духовних сурогатів, не приймала появи «іміджованого» суспільства, в якому відносини між людьми є грою за встановленими правилами.

У цей період завдяки широкому розвиткові техніки

320

кінематограф поєднує у собі елементи інших мистецтв (література - мова діючих осіб, живопис - композиція, колорит, ракурс, театр - гра акторів, музика). Він має свої майже не обмежені художні можливості, стає найважливішим з мистецтв. Кіно другої половини XX ст. розвивається у річищі основних художніх напрямків цього часу. Але кожен національний кінематограф має свої особливості.

Неореалізм став одним з найпоширеніших напрямків. Своє найглибше втілення він здобув у італійському кіно, виникнувши на хвилі руху Опору за умов піднесення демократичного руху.

Маніфестом нового італійського кіно став фільм Роберто Россе ліні «Рим - відкрите місто». Він був пронизаний духом антифашистської єдності і пафосом художнього відкриття реальної Італії. Перші стрічки неореалізму («Пайза» Росселіні, «Сонце ще сходить» А. Вергано) здобували свої сюжети і образи у русі Опору. Наступні кінострічки («Трагічне полювання», «Гіркий рис», «Немає миру під оливами» Дж. Сантіса, «Викрадачі велосипедів» В. де Сіки, «Земля тримтить» Л. Вісконті) розповідали про проблеми безробіття, соціальної несправедливості і післявоєнної руїни. Неореалізм вивів на екрани Італії справжнє життя.

Революція відбулася не тільки у тематиці і поетиці кіно, а й у акторській грі. Італія дала світу таких видатних акторів, як А. Маньяні, Дж. Мазіна, комік Тото, М. Мастрояні, Софі Лорен та ін.

321

На початку 50-х pp. влада розгорнула кампанію проти неореалізму. Пошуки нових шляхів розвитку йшли у річищі поглиблення аналізу відносин між людьми, ізольованості людини у буржуазному суспільстві. На цих позиціях стояли Р. Росселіні, Л. Вісконті, М. Антоніоні, Ф. Фелліні. З їхніми іменами пов'язаний етап розвитку філософського, поетичного кінематографа. Саме в їхніх стрічках відображена одна з основних тенденцій західно­європейського кіно кінця 50-х - початку 60-х pp. -

II 1—260

U*

дослідження психології сучасної людини, соціальних мотивів її поведінки, причин збентеження почуттів і відчуження між людьми («Дорога», «Солодке життя», «8 1/2» Фелліні, «Хроніка одного кохання», «Крик» Антонівні).

Наприкінці 60-х pp. почали складатися основні жанри і напрямки політичного кіно, яке в Італії досягло найвищого розквіту у першій половині 70-х pp. Поряд з класиками («Амаркорд», «Репетиція оркестру» Фелліні, «Загибель богів» Вісконті) політичні фільми створювали й молоді режисери («Слідство закінчено -забудьте» Д. Даміані, «Осяйні трупи» Розі).

Іспанський кінематограф розвивався по шляху пошуків надмірно складних форм вираження. Випускники Експериментального і дослідного інституту кіно Х.А. Бардан і Л.Г. Берланга дебютували стрічкою «Ця щаслива парочка». Вони створили особливу мову, якою у зашифрованій формі говорилося про теми і проблеми, котрі до цього часу залишалися під забороною.

Основною тенденцією розвитку англійського кіно стала прихильність до традицій і відданість національній драматургії. Видатний режисер і актор Лоуренс Олів'є з успіхом знімав стрічки за класичними творами В. Шекспіра - «Гамлет», «Генріх V», «Річард ПІ».

Інгмар Бергман (Швеція) у всіх своїх стрічках утверджує згубність забуття або недовіри до здобутків культури. Він створив свій стиль, відкриваючи нову тематику - відображення глибокої духовної кризи західної цивілізації, руйнацію основних моральних і філософських цінностей. Роздуми про сенс життя, про вічність таких почуттів, як доброта і кохання, відображають фільми «Вечір блазнів», «Сьома печать», «Полунична галявина», «Джерело». Стрічки «Час вовка», «Сором», «Зміїне яйце» піднімають глобальні проблеми сучасності - небезпеку загрози війни, фашизму, виступають на захист загальнолюдських духовних цінностей.

322

У Франції у 70-ті pp. зняв свої кращі фільми відомий метр сюрреалізму у кіно Л. Бунюель («Скромна принадність буржуазії», «Привид свободи», «Цей непевний об'єкт бажання»). Традиційний і популярний у Франції жанр кінокомедії відкри глядачеві імена Бурвіля, Ж.-П. Бельмондо, Л. д Фюнеса, П. Рішара.

Для розвитку кінематографа СРСР даного періо характерні такі тенденції:

• епічність (картини з великою кількістю дійових осіб, історичні хроніки: С Бондарчук - «Війна і мир», «Червоні дзвони», «Мексика у вогні»);

• екранізація літературної класики («Дама з собачкою» І. Хейфіца, «Тихий Дон» С. Герасимова);

• спрямованість на яскраву, непересічну особистість («Початок», «Прошу слова», «Васса» Г. Панфілова).;

• поява фільмів «для полиці», тобто таких, які не випускалися у широкий прокат. Лише у період «перебудови» глядач зустрівся з картинами К. Муратової «Короткі зустрічі» (у головній ролі В. Висоцький), «Довгі проводи»; А. Тарковського «Сталкер», «Андрій Рубльов»; А. Аскольдова «Комісар», А. Германа «Перевірка на дорогах», Т. Абуладзе «Спокута».

Талант актора й режисера вдало поєднує М. Михалков («Незакінчена п'єса для механічного піаніно», «П'ять вечорів», «Кілька днів з життя Обломова», «Втомлені сонцем»).

Майстрами сатиричної й ліричної комедії протягом багатьох років залишаються Е. Рязанов («Іронія долі», «Гараж», «Стережися автомобіля», «Службовий роман», «Вокзал для двох»), Л. Гайдай («Кавказька полонянка», «Діамантова рука», «Операція «И»).

Для другої половини XX ст., особливо останнього десятиліття, найхарактернішою особливістю є експансія американського кінематографа в країни Європи і всього світу.

Кіновиробництво США зосереджено у Голлівуді (Лос-

323

Анджелес), «фабрикою снів» називає його світ. Після війни американські режисери дедалі частіше стали звертатися до реальних проблем сучасності. Вплив неореалізму відчутний у творчості С Кубрика («Механічний апельсин», «Спартак»), С. Крамера («Пожнеш бурю»), О. Стоуна («Сальвадор»). У 70 - 90-і роки характерною рисою стало створення супердорогих фільмів («Зоряні війни» Дж. Лукаса, «Титанік» Д. Камерона), захоплення фільмами жахів («Сяйво» С. Кубрика, «Щелепи» С. Спілберга, «Кошмар на вулиці В'язів» У. Крейвена), фантастикою («Інопланетянин» С. Спілберга, «Робот поліцейський» П. Верхувена), детективами (серіал про шпигуна Джеймса Бонда). Але разом з тим створювалися і фільми критичного напрямку - «Політ над гніздом зозулі» М. Формана з Дж. Ніколсоном у головній ролі, «Без злих намірів» С. Поллака, «Взвод» О. Стоуна, «Список Шиндлера» С Спілберга.

Популярними жанрами стали стрічки-тріллери (з англійської - хвилюватися) А. Хічкока і бойовики -фільми про сучасних американських суперменів. Провідними акторами цього жанру стали А. Шварценеггер, Ж.-К. Ван Дамм, С. Сталлоне.

Щорічно Американська академія кіномистецтва нагороджує найкращі кінофільми, режисерські і акторські роботи найпрестижнішою премією у кіно -золотою статуеткою «Оскар».

У 1973 р. японська фірма «Соні» розпочала масовий випуск відеомагнітофонів і касет до них. Через десять років в індивідуальному користуванні налічувалося вже 20 млн відеопристроїв. Найпопулярнішим у масах жанром на телебаченні є так звані «мильні опери» -нескінченні телесеріали з примітивними сюжетами і великою кількістю дійових осіб.

3. Для музики, як ні для жодного з мистецтв, характерний поділ на елітарну й масову.

Елітарна музика розвивається у кількох напрямках:

• «неокласична». їй притаманна висока людяність, відданість вічним ідеалам художнього минулого (І. Стравинський, опера-сатира «Пригоди зухвальця» за мотивами гравюр Дж. Хоггарта);

• електронна. Формується у 50-ті роки. Для неї характерна складна електронна переробка звуків живої природи. До неї звертаються композитори А. Шнітке, С Губайдулліна, А. Пуссер («Електра»), Е. Денісов («Спів птахів»).

У цей період дедалі більше розвиваються джаз, який стає професіональним мистецтвом (оркестри О. Лундстрема, К. Орбеляна), і жанр мюзиклу, розквіт якого припадає на 50-ті роки. До найцікавіших зразків належать: «Звуки музики» Роджерса, «Моя прекрасна леді» Ф. Лоу, «Вестсайдська історія» Л. Бернстайна та інші.

Авангардистськими напрямками у музиці можна вважати сонористику та алеаторику.

Для представників сонористики (Ю. Лучок, С. Буссоті, Б. Шеффер) головне значення має не висота звуку, а його тембр. І тому вони використовують не власне музикальні звукові уривки, а вдаряють паличками по деках і кришці рояля, протирають мундштук труби хустиною.

Твори у стилі алеаторики засновуються на принципі випадковості: частини музикального твору «розкидані» без визначеної послідовності тощо. В опусі А. Пуссера «Відповідь для семи музикантів» порядок вступу музикантів у виконання вирішувався жеребкуванням. Такі особливості засновувалися на філософському уявленні про те, що все у житті - випадковість.

Швидкими темпами розвивалася масова музика, і особливо найбільший і найпопулярніший її напрямок -рок.

Початком рок-руху вважається 1956 р., тому що саме у цьому році досяг всесвітньої популярності «король рок-н-ролу» Елвіс Прес лі. Хоча сама назва напрямку з'явилася на два роки раніше з появою пісні

324

325

Б. Хейлі «Rock around the cloc». Рок можна поділити на три основних напрямки:

• «спокійний», заспокійливий рок, повна відсутність змісту у піснях, солодкі мелодії, нашіптування про насолоди життя. Яскравим представником його став Е. Преслі. Його історія - яскравий приклад «створення» рок-зірки, приклад використання мистецтва у цілях комерціалізації, насадження потрібних поглядів;

• політизація року пов'язана з історією групи «Бітлз». Вони протестували проти війни у В'єтнамі, вимагали повернення Ірландії ірландцям, збирали кошти для Бангладеш. їхні найкращі композиції відображають принципи групи: «Дамо світу шанс», «Не хочу бути солдатом», «Скажи мені хоч трішки правди», «Каліка зсередини»;

• різко аполітичний бунтарський, «непристойний» напрямок року символізує група «Роллінг стоунз». їхній власний девіз - «Стоунз - це ті, кого ненавидять батьки». Вони оспівували все, що протистоїть культурі, добропорядності, моралі. Свою оригінальність група вбачала у пропаганді насильства і анархії, наркотиків і сексуальної свободи. На сцені вони дозволяли собі все, навіть непристойності, що, на їхню думку, показувало силу їхнього антибуржуазного протесту.

У 70-х роках з'явилися панк-групи і «металісти» з їхньою агресивною, приголомшуючою своєю силою музикою.

Переходові від року до диско сприяла діяльність цілої низки популярних груп. У цей час починає зароджуватися шлягер. Його основними рисами стали відсутність складності у змісті, відсутність повчань, миттєва дохідливість музики, ефективний вплив на широку аудиторію. Найвідомішими поп-групами 60 -90-х років є «Смокі», «Пінк Флойд», «Боні М», а співаками - Дж. Майкл, Мадонна, М. Джексон.

Виконавцями шлягерів у СРСР стали ВІА -

326

вокально-інструментальні ансамблі, які виникли у середині 60-х pp. Особливістю було нечітке розме­жування на співаків і музикантів («Пісняри», «Орізонт», «Вераси», «Веселі хлоп'ята»). Зародження року в СРСР пов'язане з діяльністю групи «Машина часу» на чолі з А. Макаревичем.

1. Які риси характерні для європейського післявоєнного кінематографу?

2. Що вас найбільше приваблює у американському кіно? Чому?

3. Дайте характеристику напрямкам і стилям у музиці другої половини XX століття?