§ 31. Югославія. Нові південнослов'янські держави

ДАТИ:

Листопад 1945 р. - прихід до влади в Югославії комуністів

1945 - 1980 pp. - правління Й.-Броз Тіто

Червень 1991 р. - початок розпаду країни

1991 - 1995 pp. - громадянська війна в Югославії

Березень 1999 р. - бомбардування Югославії силами НАТО

ПЕРСОНАЛІ!:

ТІТО Йосип-Броз (1892 - 1980) - маршал, голова уряду Югославії в 1945 - 1953 pp., президент у 1953 - 1980 роки. Народився у селянській родині. Член компартії з 1920 року. Виступав за позаблокову політику країни, був одним із лідерів Руху неприєднання

ПЛАН

1. Комуністи при владі в Югославії. Конфлікт з СРСР. Курс на розвиток самоврядування.

2. Загострення міжнаціональних відносин та політичної ситуації в країні. Розпад СФРЮ. Громадянська війна.

1. У ході Другої світової війни в Югославії набув широкого розмаху партизанський рух. У листопаді 1942 р. тут утворилася НВА - народно-визвольна Армія Югославії під командуванням комуніста, хорвата за національністю Й.-Б. Тіто. Створене у 1942 р. Антифашистське віче народного визволення Югославії проголосило себе вищим законодавчим і виконавчим органом влади і утворило тимчасовий уряд на чолі з Тіто. Ним проведена націоналізація промислових підприємств (до кінця 1945 р. понад 70%) та аграрна реформа.

У листопаді 1945 р= після виборів до Установчих зборів (скупщини) влада перейшла повністю до рук комуністів, монархію було ліквідовано, проголошено створення Федеративної Народної Республіки

214

215

Югославії (ФНРЮ). До,- її складу входило шість республік: Сербія, Хорватія, Словенія, Македонія, Чорногорія, Боснія і Герцеговина та два автономних краї - Воєводина та Косово. Однак головні пости в керівництві країни належали сербам. Прийнята в січні 1946 р. Конституція ФНРЮ узаконила однопартійну систему і фактично закріпила в країні тоталітарний комуністичний режим.

Й. Тіто, підтримуючи тісні контакти з СРСР, водночас вважав, що його республіка має право на особливий статус серед країн соціалізму і розпочав проводити самостійний політичний курс. Так, він без погодження зі Сталіним, надав допомогу грецьким комуністам, пропонував створити Балканську федерацію.

Головною причиною радянсько-югославського конфлікту стало запровадження в Югославії на рубежі 40 - 50-х років дещо іншої, ніж в СРСР, моделі суспільного розвитку - «самоврядного соціалізму».

Незадоволення Сталіна не мало меж - Тіто був проголошений «агентом імперіалізму». Інформбюро комуністичних та робітничих партій в 1948 - 1949 pp. під тиском Сталіна розпочало наклепницьку кампанію проти югославського керівництва. Югославію перестали вважати соціалістичною країною. У вересні 1949 р. СРСР в односторонньому порядку розірвав договір про дружбу і співробітництво, укладений з Югославією у квітні 1945 р. Фактично до середини 1953 р. були перервані дипломатичні відносини та інші контакти між двома колишніми союзниками у війні. Ці стосунки почали поступово нормалізовуватися лише після приходу в СРСР до влади Хрущова.

Опинившись у міжнародній ізоляції (під тиском СРСР відносини з Югославією розірвали й інші соціалістичні країни), Тіто згорнув кооперування села, розпустив нерентабельні кооперативи і повернув землю власникам-селянам. Припинена прискорена індустрі­алізація. Підприємства були передані в управління трудовим колективам. Поширилися ринкові відносини

216

Зовнішня торгівля була зорієнтована на Захід. Втім, країна залишалася типовою тоталітарною державою -влада належала одній партії. Однак поступово почала набувати реального змісту альтернативна сталінській системі модель «самоврядного соціалізму».

З 1952 р. введено самоврядування в громадах, районах і містах - двопалатні народні комітети. Комуністична партія була реформована у Союз комуністів Югославії (СКЮ) за національно- територіальним принципом. З 1963 р. країна стала називатися Соціалістичною Федеративною

Республікою Югославією (СФРЮ).

У 60-х роках режим Й. Тіто, залишаючись авторитарним за своєю суттю, зазнав подальшої лібералізації в економічному відношенні.

Реформи 1966 - 1970 pp. розширили права підприємств, республік і країв щодо питань економіки й політики. Змінено курс національної валюти -динара, що полегшило експортно-імпортні операції. СІЛА та їх західні союзники приділяли СФРЮ особливу увагу, допомогали їй кредитами тощо. У 1974 р. прийнята нова Конституція СФРЮ, що ввела в країні інститут президентства. Президентом СФРЮ без обмеження мандату (тобто довічно) був обраний Й.Тіто, який в цьому ж році став довічним головою Союзу комуністів Югославії (СКЮ).

2. Однак весь час діяла «міна уповільненої дії» -міжнаціональні суперечності в СФРЮ й протиборство 6 республік та 2 автономних країв за державні пости, розподіл коштів, за більшу самостійність тощо. Особливо обмежувалися права албанців, які компактно проживали в автономному краї Косово. У 1981 р. там відбулися заворушення, що спалахнули з новою силою навесні 1988 року.

Після смерті президента СФРЮ Тіто у 1980 р. був впроваджений інститут колективного керівництва в особі Президії СФРЮ, головою якої по черзі на 1 рік

217

ставав кажний з 8 суб'єктів федерації. Аналогічно було реорганізовано й керівництво СКЮ. Однак кожне нове керівництво використовувало свої повноваження, як правило, на користь своєї республіки або краю. Зокрема, особливо загострилися суперечності між Сербією (православне населення) і Хорватією (католики) з питань контролю над Югославією. «Штучне дитя» Версальської системи (СФРЮ була спадкоємницею довоєнної Югославії), що утворилася значною мірою примусовим поєднанням трьох цивілізацій - західної (Словенія і Хорватія), православної (Сербія, Чорногорія, Македонія) і мусульманської (Боснія і Герцеговина) -стало розпадатися. В республіках дедалі гостріше піднімалося питання про самовизначення їхніх народів.

На виборах 1990 р. до республіканських парламентів перемогли прокомуністичні сили. Це означало занепад ринкових реформ і згасання надії на перетворення югославської федерації на конфедерацію. Кульмінація кризи і початок розпаду СФРЮ - червень 1991 р. Саме тоді Хорватія, де на виборах перемогла Хорватська демократична співдружність на чолі з Ф. Туджманом, і Словенія, очолювана лідером блоку «Демос» М. Кучаном, проголосили свою незалежність. У 1992 р. таке ж саме рішення прийняли Боснія, Герцеговина та Македонія.

У квітні 1992 р. на уламках СФРЮ було утворено Союзну Республіку Югославія до складу якої увійшли Сербія і Чорногорія. Сербія, де при владі залишався комуністичний уряд на чолі з С. Мілошевичем, під гаслом збереження федерації розпочала війну з Хорватією.

Хорватські серби проголосили утворення на території Хорватії незалежної республіки Сербська Крайна. Поступово війна між Хорватією і Сербією розповсюджується на територію Боснії і Герцеговини. Мусульмани, які проживають не суцільно, а анклавами

218

(регіонами), проголосили Боснію і Герцеговину мусульманською державою (1992). Анклав - територія держави або її частина, з усіх боків оточена територією іншої держави. Немусульманське населення розпочало шукати допомоги у сусідів - хто у сербів, хто у хорватів. Тому бойові дії розгорілися на всій території колишньої Югославії. У конфлікт втягнуті й миротворці ООН, і війська НАТО. У 1995 р. за ініціативою англо-американської дипломатії в СІЛА підписано Дейтонську угоду, що погасила вогнище громадянської війни.

Протягом 1996 - 1998 pp. ситуація на Балканах нормалізувалася. Однак становище в регіоні ускладнилося через шовіністичну політику Сербії, яку очолили колишні комуністи. Воно загострилось і через сепаратизм косовських албанців, які вимагають приєднання до Албанії.

На початку 1999 р. ситуація набула такої гостроти, що НАТО вимушено було вдатися до крайніх заходів -застосувати воєнну силу і здійснити бомбардування Югославії. Ця акція була неоднозначно сприйнята у світі, зокрема засуджена Росією.

У жовтні 2000 р. президентом Югославії став лідер демократичних сил В.Коштуниця. Головною внутрішньо­політичною проблемою для нового керівництва країни є збереження федеративного (або конфедеративного) зв'язку з Республікою Чорногорія. Екс-президент країни С.Милошевич у квітні 2001 р. був заарештований, а в червні переданий до Гаагського міжнародного трибуналу.

Водночас, не встигла стабілізуватися політична ситуація в Югославії, як з березня 2001 р. албанські бойові загони почали тероризувати іншу південнослов'янську республіку - Македонію. Лише Словенія завдяки глибоким реформам 90-х років перетворилась на регіонального рекордсмена за критеріями політичної стабільності та динамічного економічного зростання.

Хорватія після смерті «батька нації» Ф.Туджмана у

219

2000 p. фактично позбулась націоналістичних автократичних примар і теж досить впевнено прямує до ЄС та НАТО.

Нові південнослов'янські держави визнали Україну і встановили з нею дипломатичні зв'язки. Зокрема, договори про дружбу і співробітництво з Україною уклали Хорватія (вересень 1996 p.), Республіка Македонія (грудень 1998 р.). Ряд міжурядових угод про торговельно-економічне співробітництво укладено Україною та Словенією.

Україна продемонструвала свою присутність на Балканах участю в миротворчій операції у 1992-1999 pp. на території Боснії та Герцеговини. З осені 1999 р„ український миротворчий контингент виконує важливі завдання по врегулюванню міжнаціонального конфлікту у Косово в Югославії, а з 2001 р. - в Македонії.

На території колишньої Югославії проживають близько 50 тис. українців. У 1995 р. зарубіжні українці відзначили 250-річчя найстарішої в світі української діаспори в цій країні. Більшість українців проживає у Сербії (автономний край Воєводина), головним чином на селі. З 1990 р. діє Союз русинів і українців Югославії, що об'єднує українців Воєводини, Хорватії, Боснії і Герцеговини.

/. Охарактеризуйте зміни у внутрішній політиці Югославії за період правління Тіто. Наскільки вони відповідали сталінській моделі соціалізму, що утвердилася в СРСР?

2. Визнаяте причини і основні етапи розпаду Югославії.

3. Зробить порівняльний аналіз посткомуністичного розвитку нових південнослов'янських держав.