§22. Росія у 1991 - 2001 роках

ТЕРМІНИ:

Приватизація - перехід власності з державної форми до приватної

165

Ринкова економіка - етап розвитку економіки, за яким продукт стає товаром, тобто виробляється з метою продажу на ринку

ДАТИ:

1993. р. політична криза в Росії

1994. - 1996, 1999 - 2000 pp. - перша і друга російсько-чеченські війни

ПЕРСОНАЛІ!:

ЄЛЬЦИН Борис (нар. 1931) - перший президент Росії в 1991 1999 роках. Закінчив Уральський політехнічний інститут у Свердловську. З 1968 р. - на партійній роботі, з 1976 р. ■ перший секретар Свердловського обкому партії, з 1985 р. ■ 1-й секретар Московського міського комітету КПРС

ПУТІН Володимир (нар. 1952 р.) - президент Росії з березня 2000 р. За фахом юрист, у 19751990 pp. - кадровий розвідник, у 1990-1996 pp. працював в апараті мера Санкт-Петербурга, з 1998 р. ■ директор Федеральної служби безпеки, у др. пол. 1999 p. - прем'єр-міністр РФ

ДУДАЄВ Джахар (1944 ■ 1996) - з 1991 р. перший президент Чеченської Республіки Ічкерія, генерал авіації

ПЛАН

1. Спроби переходу до ринкової економіки.

2. Політична криза 1993 р. Розвиток президентської Росії.

3. Зміни у зовнішній політиці. Війна в Чечні.

4. Українсько-російські відносини.

1. В Росії спроби економічних реформ мали місце ще за існування СРСР. Група фахівців на чолі з Г. Явлинським розробила проект переходу до ринкової економіки - «Програма 500 днів», але президент Горбачов відхилив її. Реальні реформи розпочалися після розпаду СРСР, коли президентом Російської Федерації став Б. Єльцин, а прем'єр-міністром -Є. Гайдар. За взірець було обрано шлях «шокової терапії», яким пішла Польща, і жорстка монетаристська політика М. Тетчер. Мета реформ -

166

розвал директивної планової соціалістичної економіки і побудова економіки на ринкових засадах.

Розпочався процес приватизації - акціонування, паювання підприємств, ваучерна приватизація. Життєвий рівень населення впав нижче біологічного прожиткового мінімуму. Це вкрай загострило політичну ситуацію. Президент пішов на певні поступки - новим прем'єром призначено В. Чорно-мирдіна, який очолював російський уряд з грудня 1992 р. до весни 1998 року. Він дещо пом'якшив хід реформ, але продовжував роботу по формуванню механізму ринкового господарства.

На 1997 р. було досягнуто певних успіхів: припинився спад виробництва в окремих галузях, зокрема, в трьох потужних фінансово-промислових комплексах - оборонній промисловості, паливно-енергетичному комплексі і металургії - розпочався підйом виробництва, вдалося зупинити інфляцію, 71,8% державних підприємств опинилося у приватних руках.

Втім, в Росії не вдалося створити ефективної системи соціального захисту населення, яка в поєднанні зі свободою підприємництва забезпечувала б, як в розвинених країнах світу, гармонію суспільних інтересів. Економічні реформи не супроводжувалися підвищенням життєвого рівня населення. Як і в інших посткомуністичних країнах, утворилася величезна прірва між прибутками незначного прошарку надбагатих (т.з. «нових росіян») та рештою населення. Зростає різниця в соціально-економічному розвитку між містом і селом, між регіонами великої країни. Загострилися екологічна й демографічна проблеми, що дісталися Росії у спадок від СРСР. Зокрема, близько 15% території країни непридатні для проживання з екологічних причин. До того ж, Росія збирається ввозити зарубіжні радіоактивні відходи, що перетворить країну у світове звалище. Все це не могло не впливати на. політичну ситуацію в Російській Федерації.

167

2. Певна частина російського суспільства не погоджувалася взагалі з ідеєю і принципами проведення економічних реформ. Опозицію реформам очолили голова Верховної Ради Р. Хасбулатов і віце-президент О. Руцькой. У союзі з ними виступили націонал-патріоти і прокомуністичні сили, які мріяли про відродження імперського статусу Росії. Після референдуму у квітні 1993 р., на якому більшість голосів подано за переобрання Верховної Ради, а за переобрання президента - меншість, Б. Єльцин видав указ про розпуск Верховної Ради. Частина народних депутатів, які не погодилися з цим рішенням, оголосили президента усунутим від влади, відмовилися залишити приміщення Верховної Ради («Білого дому») і почали готувати збройний переворот. О. Руцькой призначив себе виконуючим обов'язки президента Росії. У Москву були введені танкові частини, які 3 -4 жовтня 1993 р. розстріляли «Білий дім». Ці трагічні події потрясли світову громадськість, але разом з тим слід визнати, що рішучі дії Б. Єльцина, можливо, врятували Росію від громадянської війни та розвалу і поклали кінець двовладдю, посилили позиції президента РФ.

У грудні 1993 р. на загальноросійському референдумі була схвалена нова Конституція, згідно з якою Російська Федерація перетворилася на президентську республіку. Тоді ж було проведено вибори до двохпалатного парламенту, в якому пропрезидентському блокові «Вибір Росії» протистояла опозиційна більшість, що складалася з представників Ліберально-демократичної партії Росії на чолі з скандально відомим політичним лідером В. Жири-новським. До опозиційної більшості належали також провідники Комуністичної партії Російської Федерації на чолі з Г. Зюгановим та близької до неї Аграрної партії Росії. Державна Дума не могла змагатись з сильною президентською владою, але її діяльність засвідчила несприйняття значною частино

168

російського суспільства економічних реформ, проведення яких уповільнилося.

В Росії загострилося політичне протистояння, зберігалася загроза комуністичної реставрації, особливо після парламентських виборів 1995 p., коли КПРФ отримала найбільшу кількість голосів виборців. На президентських виборах 1996 р. лідер комуністів Г. Зюганов - головний опонент Єльцина, набрав третину голосів російських виборців, і обраному на новий строк президенту РФ Б. Єльцину довелося мобілізувати всі зусилля для зміцнення своїх позицій, особливо в регіонах Росії, неодноразово змінювати в кінці 90-х років прем'єр-міністрів і уряд. Став більш жорстким курс Росії щодо республік Федерації, а також стосовно країн СНД. Водночас активізувалося імперське шовіністичне крило політиків і урядовців Росії. Так, лідер Ліберально-демократичної партії Росії В. Жириновський вимагав повернути їй Польщу й Фінляндію. Висувалися також територіальні претензії до України, особливо з боку мера Москви Ю.Лужкова. Взагалі російська громадська думка ніяк не може до кінця змиритися із втратою імперського статусу своєї держави. Переважають екстремістські настрої в суспільстві. До сьогодні залишається актуальною думка В. Винниченка: «Російський демократ закінчується там, де починається націо­нальне питання».

В грудні 1999 р. в Росії відбулися чергові парламентські вибори і в Державній Думі зміцнілися пропрезидентські партійні фракції. Але несподівано для росіян і світової громадськості Борис Єльцин у телевізійному зверненні до громадян РФ 31 грудня 1999 р. заявив про добровільне дострокове складання повноважень президента РФ і призначення виконувачем обов'язків голови держави прем'єр-міністра РФ (з серпня 1999 р.) В.Путіна. Добровільна відставка президента РФ Б.Єльцина - перший в історії цієї держави подібний прецедент, що з розумінням зустрінутий демократичною громадськістю у всьому світі.

169

26 березня 2000 p. проведені нові президентські вибори в Росії, на яких перемогу одержав Володимир Путін. Почалася нова сторінка в історії Російської Федерації. Якщо політика Б. Єльцина формувалася в боротьбі проти комуністичного режиму під час розпаду СРСР і в значній мірі була побудована на запереченні й руйнуванні колишнього соціального устрою, то сьогодні з'явився шанс зосередитися на творчих завданнях. У новому столітті доля Росії залежить насамперед від здібності розумного використання свого потенціалу. А поки що Росія залишається середньорозвинутою державою, фінансово залежною від Заходу, хоча і здатною інколи проводити і самостійну зовнішню політику.

3. Концепція зовнішньої політики Росії, що вважає себе прямою спадкоємницею Радянського Союзу на міжнародній арені, визначається її претензіями на відродження статусу наддержави, що повинна впливати на долю світу. Зокрема, вона оголосила територію колишнього Союзу зоною своїх національ­них інтересів і в 90-ті роки постійно втручалася у внутрішні справи суміжних держав. Претензії на особливий статус Росії в пострадянському просторі Москва обґрунтовує потребою захисту прав людини в колишніх радянських республіках. Втім мається на увазі захист лише російського і т.з. «російсько­мовного» населення, що мешкає там. Про це свідчать відносини РФ з державами Балтії, Молдовою (проблема Придністров'я), Україною та деякими іншими суверенними республіками.

Після певної стабілізації внутрішньополітичної ситуації в кінці 1993 р. Росія відновила боротьбу за лідерство у світовій політиці. Маючи ядерну зброю, вона часто протистоїть ініціативам США, намагається зберегти контроль над державами СНД. Розходження між Росією й СІЛА мають місце у питанні щодо Югославії (СІЛА підтримують хорватів і мусульман,

170

Росія - сербів) і щодо розповсюдження ядерної зброї (Росія постачає в Іран комплектуючі для ядерного реактора). Росія активно протистоїть розширенню НАТО на схід за рахунок країн Східної Європи і лише після підписання Основоположного Акту про взаємні відносини, співробітництво та безпеку між РФ і НАТО (травень 1997 р.) її позиція з цього питання дещо пом'якшала. Не вирішена територіальна проблема з Японією (Курильські острови). Водночас, на противагу посиленню гегемонії США у світі, спостерігається формування російсько-китайського стратегічного партнерства, свідченням чого стало підписання в Москві у червні 2001 р. Договору про дружбу, добросусідство та співробітництво між РФ та КНР.

Одним з найважливіших чинників сучасної історії Росії стало т.з. «чеченське питання». У 1991 р. чеченський народ, підкорений ще в XIX ст. Російською імперією після довготривалої жорстокої війни, проголосив свою незалежність і президентом Чеченської республіки Ічкерія обрав генерала Д. Дудаева. Росія, продовжуючи імперські традиції і намагаючись залякати інших суб'єктів Федерації від спокуси відокремлення від Росії, у грудні 1994 р. розпочала наступ своїх військ на Чечню з метою швидкого приборкання нескореного народу. Однак непідготовлені російські війська, укомплектовані переважно молодими солдатами, понесли великі втрати. Оговтавшись, Росія влаштувала у Чечні криваву бійню - весь світ вразила «зачистка» чеченського села Самашки, яке було знищене разом із жителями. Однак зломити прагнення до незалежності чеченського народу, який російські засоби масової інформації протягом довгого часу називали «незаконними бандитськими угрупованнями», не вдалося. Влітку 1996 р. Росія змушена була вивести з Ічкерії свої війська. Отже, перша російсько-чеченська війна, під час якої навесні 1996 р. загинув Д. Дудаев, закінчилася безрезультатно. У травні 1997 р.

171

Б. Єльцин і новий президент Чечні Р. Масхадов підписали у Москві угоду про врегулювання стосунків двох країн. Але у жовтні 1999 p., після нападу чеченських бойовиків на Дагестан і вибухів у російських містах, Росія розпочала нову велико­масштабну воєнну кампанію проти Ічкерії, яка вразила світову громадськість своєю жорстокістю. Світове співтовариство з великою тривогою спостерігає за ходом другої російсько-чеченської війни і закликає Росію до демократичного вирішення «чеченської проблеми». Досвід цієї війни засвідчив, що воєнне придушування міжнаціональної конфронтації - не краще вирішення таких проблем і що війну легше розпочати, ніж вийти із неї.

4. Проголошення суверенітету Росією 12 червня 1990 р. та Україною 16 липня 1990 р. поклало початок двостороннім відносинам двох сусідніх держав, що розвивалися дуже непросто. Вже при створенні СНД і розробці його базових документів виявилися різні підходи двох країн до інтеграційних процесів на пострадянському просторі.

У 1992 р. російсько-українські стосунки різко загострилися у зв'язку з проблемою розподілу Чорно­морського флоту і питанням про статус Криму. Російська влада, граючи на національних почуттях росіян і використовуючи той факт, що більшість населення Криму становлять росіяни, ніяк не могла змиритися з тим, що у 1954 р. відповідно до рішення Верховної Ради СРСР Крим передано зі складу Росії до України. Тому нагнітаються пристрасті навколо застарілого Чорноморського флоту, його кількості, базування у Севастополі російського флоту тощо. Після кількох місяців суперечок сторони д осяг л и компромісу. Президенти Росії і України Б. Єльцин і Л. Кравчук підписали угоди, згідно з якими до 1995 р. Чорноморсь­кий флот мав бути розділений порівну між двома країна­ми, а до того часу - використовуватися ними спільно.

172

31 травня 1997 року підписано «Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією». Широкомасштабний договір двох суверенних держав остаточно закріпив непорушність російсько-українських кордонів, курс держав на довгострокове стратегічне співробітництво і, на думку багатьох, став справжнім проривом у відносинах між Росією і Україною. Але залишилося ще чимало проблем у двосторонніх відносинах: не проведена остаточна демаркація (уточнення на карті) російсько-українського кордону, не розв'язано питання щодо боргів, існують інші фінансово-торговельні проблеми. Попри політичні зусилля, зокрема, посилюється економічне відчуження двох держав. Наприклад, якщо в 1996 р. обсяг українсько-російської торгівлі становив 17,8 млрд. доларів США, то в 1999 під впливом фінансової кризи - лише 10,5 млрд., пробуксовують програми двостороннього співробіт­ництва, наприклад, спільний українсько-російський проект виробництва транспортного літака АН-70 для європейських країн. Час від часу загострюється питання щодо становища українців в Росії (від 5 млн. за офіційними російськими даними, до понад 15 млн. чол.) і росіян в Україні (близько 17 млн. чол.). І мабуть не далекі від істини ті науковці й політики, що стверджують - фундаментальна проблема в українсько-російських відносинах - це не Крим, не базування Чорноморського флоту, не подвійне громадянство, не залежність України від російської навти і газу... Це тривала нездатність Росії змиритися з самою ідеєю незалежної України, що має свої корені в історичних відносинах між Росією та Україною і окреслюється впродовж кількох століть.

На початку XXI ст. російсько-українські відносини стають більш прагматичними, толерантними. Вони грунтуються на об'єктивному визнанні потреби подальшої гармонізації національних інтересів, адже дружба та взаємовигідне співробітництво між двома

173

найбільшими східнослов'янськими народами не лише відповідають історичній традиції, а й є запорукою стабільності та миру в Євразії. До того ж, спільні гарантії захисту національних інтересів збільшують потенціал Росії та України на міжнародній арені.

1 .Охарактеризуйте внутрішньополітичну ситуацію в Росії після 1991 року.

2.Визначте основні етапи та проблеми російсько-українських відносин.