§ 15. Німеччина

ТЕРМІНИ:

Федерація - див. Словник

«Економічне диво» - швидке післявоєнне економічне зростання країни

ДАТИ:

1949 р. - розкол Німеччини, утворення ФРН і НДР

Жовтень 1990 р. ■ об'єднання Німеччини

ПЕРСОНАЛИ:

КОЛЬ Гельмут (нар. у 1930 р. в родині фінансового чиновника) - федеральний канцлер ФРН з 1982 по 1998 pp. Отримав історичну і юридичну освіту. Доктор філософії. Політичну діяльність почав у 50-ті pp., тоді ж вступив до Християнського демократичного союзу (ХДС), який очолював з 1973 до початку 2000 p., голова фракції ХДС/ХСС в бундестазі в 1976 - 1982 рр.

ШРЬОДЕР Герхард (нар. у 1944 р.) - канцлер ФРН з 1998 р. від соціал-демократів у коаліції з партією зелених, у 1991-1998 pp. прем'єр-міністр федеральної землі Нижня Саксонія

ПЛАН

1. Утворення ФРН та НДР.

1. Німецьке «економічне диво». «Нова східна політика» ФРН.

2. НДР у повоєнні роки.

3. Об'єднання Німеччини. ФРН на сучасному етапі.

1. Федеративна Республіка Німеччина - парла­ментська республіка. Складається із земель. Кожна

110

111

земля має свою конституцію, парламент (ландтаг) і уряд. Законодавчу владу здійснює двопалатний федеральний парламент - бундестаг (палата депутатів) і бундесрат (палата земель). Виконавча влада - уряд на чолі з канцлером. Президент обирається на 5 років. Столиця -м. Берлін (до 1990 р. - Бонн).

У ході війни Німеччина зазнала тяжких втрат: 13 млн. загиблих (18% населення), промислове виробництво скоротилося до 30% порівняно з довоєнним рівнем, висока інфляція.

За рішеннями Ялтинської і Потсдамської конференцій країну було окуповано СРСР, СІЛА, Великою Британією і Францією. Німеччину поділили на 4 зони: Східна Німеччина відійшла до радянської зони, Західна - до СІЛА, Британії і Франції. Для спільного управління було створено Контрольну Раду з головних керівних осіб усіх 4-х зон. Берлін також поділили на 4 частини. Політика окупаційних властей мала бути спрямована на демілітаризацію (роззброєння), денацифікацію (викорінення нацизму) і демократизацію (утвердження демократичного ладу) Німеччини.

У грудні 1946 р. окупаційні зони США і Британії об'єднано у Бізонію (з 1948 р. Тризонія - приєдналася Франція). Там починають формуватися органи влади, фінансові установи, політичні партії - створюються основи демократичної країни. 20 червня 1948 р. у західній зоні проведена грошова реформа, що зупинила інфляцію, ліквідувала «чорний ринок». Збільшилося промислове виробництво, а у 1949 р. досягнуто його довоєнного рівня, чому сприяло і приєднання Західної Німеччини до «плану Маршалла»: їй надано 3,9 млрд доларів стартової допомоги.

8 травня 1949 р. Парламентська рада, утворена з представників західнонімецьких земель, за ініціативою окупаційної влади затвердила «Основний закон Федеративної Республіки Німеччини», що проголосив Західну Німеччину демократичною федеративною державою: до її складу увійшло 11 земель. Виникла

нова держава зі столицею у м. Бонн. Після парламентських виборів новообраний парламент затвердив Конституцію ФРН і обрав голову першого західнонімецького уряду: канцлером ФРН став 73-річний лідер партійного блоку ХДС/ХСС К. Аденауер. У відповідь на це в радянській окупаційній зоні була спеціально обрана Німецька рада. 7 жовтня 1949 р. вона проголосила утворення Німецької Демократичної Республіки, її столицею став східний Берлін (західна зона міста стала самоврядною територією, пов'язаною з ФРН). Отже, Німеччина, населення якої прагнуло до того, щоб країна після Другої світової війни була єдиною, мирною і демократичною, фактично стала першою ареною зіткнення супердержав у «холодній війні». Саме їхня непоступливість та амбіції спричинили розкол Німеччини на ФРН і НДР, що засвідчило поділ повоєнного світу на дві ворожі частини.

2. У перші роки урядування Аденауера було проведено економічні реформи, результатом яких стало стрімке зростання приросту промислової продукції (9,6% на рік), зростання обсягу виробництва у чотири рази до 1965 року. Такі темпи розвитку отримали назву німецьке «економічне диво» - Німеччина вийшла на одне з перших місць у світі. Автори реформ - канцлер К. Аденауер і міністр економіки Л. Ерхард, який став у 1963 р. другим канцлером Західної Німеччини.

К. Аденауер та Л. Ерхард разом з групою неоліберальних економістів створили теорію «соціального ринкового господарства», за якою особиста ініціатива підприємців, вільна конкуренція мають поєднуватися з елементами державного регулювання. При цьому держава постійно дбає про найменш захищені верстви населення низькооплачуваних робітників, студентів, пенсіонерів. Для попередження циклічних криз в економіці держава використовувала важелі кредитної і податкової

112

113

політики, провівши реформи грошової, кредитно-валютної та податкової систем. Капіталовкладення в економіку ФРН зросли з 18,3 млрд. марок у 1950 р. до 41 млрд. марок у 1955 році. Німецькому «економічному диву» сприяли такі чинники:

• у ході війни значною мірою вдалося зберегти промисловий потенціал західної частини Німеччини;

• невеликі репарації (відповідали 5% промислового потенціалу);

• велика кількість дешевої робочої сили (із Східної Пруссії, Судетів репатрійовані понад 10 млн. німців);

• кошти за «планом Маршалла» йшли, головним чином, на оновлення виробництва, створення нових галузей (електроніка, нафтохімія та ін.);

• великий попит на всі види продукції;

• невеликі воєнні витрати;

• розвиток нових наукомістких галузей, широке впровадження досягнень НТР;

• використання світового досвіду, зарубіжних ліцензій та патентів тощо;

• працелюбність, дисциплінованість, цілеспрямо­ваність й талант німецької нації.

Складний характер у ФРН мав процес формування партійно-політичної структури суспільства. Основні політичні партії, які боролися за владу, - Християн­сько-демократичний союз (ХДС), Християнсько-соціальний союз (ХСС), які утворили правий блок ХДС/ХСС, лівоцентристська Соціал-демократична партія Німеччнини (СДПН) і центристська Вільна демократична партія (ВДП), які часто виступають спільною коаліцією.

Безперечною заслугою двадцятирічної ери «Християнських демократів» в ФРН (1949 - 1969) стало «німецьке економічне диво» - відродження економічного потенціалу Німеччини і перетворення її на передову державу Західної Європи. На початку 70-х pp. ФРН вийшла на перше місце в Європі за темпами зростання

114

економіки, особливо у галузі переробки міндобрив, текстильній промисловості, будівельній індустрії.

Перетворення ФРН на провідну західноєвропейську державу поставило перед нею нові завдання в галузі зовнішньої політики. Адже політика невизнання країн Східної Європи - своїх безпосередніх сусідів, що проводилась урядами християнських демократів, завела дипломатію ФРН в глухий кут, загрожувала, зокрема, втратою для Західної Німеччини величезного східноєвропейського ринку.

Ініціаторами зміни зовнішньої політики ФРН виступили соціал-демократи, які разом з вільними демократами у 1969 р. здобули перемогу на виборах до бундестагу і сформували коаліційний уряд на чолі з лідером СДПН В. Брандтом. Він та міністр закордонних справ ФРН В.Шеєль стали творцями «нової східної політики», спрямованої на поліпшення відносин з соціалістичними країнами - СРСР, НДР та ін.

У серпні 1970 р. між СРСР і ФРН укладено договір про визнання непорушності кордонів у Європі, узаконено кордон між ФРН і НДР. У 1970 р. ФРН підписала договір з Польщею (визнані її кордони), у 1972 р. - з НДР (взаємне визнання німецьких держав відкрило їм шлях в ООН), у 1973 р. - з Чехословаччиною (ФРН визнала недійсними Мюнхенський диктат 1938 р. щодо цієї країни); установила дипломатичні відносини з Болгарією, Угорщиною. В 70-ті pp. ФРН стає головним економічним партнером країн Східної Європи на Заході. Результатом «нової східної політики» ФРН стало укладання чотиристоронньої угоди між СРСР, СІЛА, Францією і Великобританією про статус Західного Берліну, а також початок «розрядки» міжнародних відносин в Європі і світі в цілому.

У внутрішній політиці соціал-демократичні уряди В. Брандта, а з 1974 р. - Г.Шмідта, запроваджували широкі соціальні програми - скорочено військову строкову службу, надано виборче право особам, які

115

досягли 18 річного віку, збільшено розміри пенсій, виплат по безробіттю, розширено права профспілок, створено найкращу в Європі систему медичного обслуговування і пенсійного забезпечення. Однак зростання витрат на соціальні програми зменшувало вкладення у виробництво, вело до економічних негараздів, інфляції, безробіття. Через це вільні демократи вийшли із коаліції з СДПН і підтримали блок ХДС/ХСС і у 1982 р. канцлером став голова ХДС Г.Коль. Уряд Г. Коля дотримувався неоконсервативного напряму в регулюванні економіки. Запроваджено програму згортання соціальних витрат, скорочено асигнування на державний сектор, впроваджено заходи, що стимулювали приватне підприємництво. В результаті економіка ФРН швидко одужала, країна стала найбільшим експортером товарів у світі, а наслідком НТР й постійної технічної модернізації стало збільшення чисельності заможного середнього класу. У 1987 р. Г. Коль знову був обраний канцлером і саме йому судилося стати першим канцлером об'єднаної Німеччини.

3. Радянська військова адміністрація у своїй зоні окупації Німеччини з перших післявоєнних днів закладала основи соціалістичного режиму радянського зразка. Завдяки їй відновили свою діяльність Комуністична і Соціал-демократична партії Німеччини, які у 1946 р. об'єдналися у Соціалістичну єдину партію Німеччини (СЄПН).

У жовтні 1949 p., після проголошення НДР, були обрані перший президент країни - В. Пік - колишній лідер КПН і перший прем'єр-міністр - О. Гротеволь -колишній лідер СДПН.

Розвиток економіки йшов директивно - за дворічним (1949 - 1950) та п'ятирічними планами. Відразу ж було націоналізовано майже всю промисловість, проведено соціалістичну аграрну реформу - примусово створювалися кооперативи.

Та вже події 1953 р. виявили небажання німців йти цим шляхом. У травні цього року уряд підвищив норми виробітку робітників на 10%, не вистачало товарів широкого вжитку, почалися страйки, учасники яких вимагали відставки першого секретаря СЄПН В. Ульбріхта, проведення вільних загальнонімецьких виборів, виводу радянських військ. 17 червня 1953 р. в Берліні та інших містах НДР страйкувало близько 500 тис. чоловік - це було справжнім народним повстанням. За допомогою радянських військ повстання було придушено, тисячі демонстрантів опинилися за гратами, 20 - були розстріляні за вироком суду, сотні німців загинули під радянськими танками. Ці події були першим антисоціалістичним виступом проти нав'язування тоталітарного режиму сталінського зразка в країнах Східної Європи.

Після смерті в 1960 р. президента НДР В.Піка вищим органом влади стала Державна рада, головою якої було обрано першого секретаря ЦК СЄПН В.Ульбріхта. Взявши курс на «побудову соціалізму на німецькій землі», нове керівництво НДР провело серію реформ, що сприяли розвитку економіки і поліпшенню матеріального становища населення (життєвий рівень громадян НДР був вищим, ніж рівень життя населення інших соціалістичних країн). Водночас керівництво НДР слухняно виконувало вказівки «старшого брата» по «соціалістичному табору» - СРСР. Це викликало протест серед населення, однією з форм якого була масова втеча східних німців через відкритий кордон у ФРН: лише за першу половину 1961 р. таким чином втекло 100 тис. чоловік. У відповідь на це кордон був закритий, а в ніч на 13 серпня 1961 р. в Берліні було споруджено сумно відомий Берлінський мур (4 м заввишки і 46 км завдовжки), який пильнували прикордонники НДР, які одержали наказ без попередження відкривати вогонь по перебіжчиках. Цей бетонний мур не лише розділив німців, але й став зловісним символом-пам'ятником «холодної війни» між

116

117

соціалістичним Сходом і капіталістичним Заходом Європи. За час існування Берлінського муру було вбито 78 перебіжчиків з «соціалістичного раю» до «капіталіс­тичного пекла», а на всьому кордоні між НДР і ФРН було вбито 224 чоловіки. Незважаючи на це, щорічно близько 250 тис. громадян НДР «голосували ногами» проти комуністичного режиму - втікали на Захід.

Прихід до керівництва НДР та СЄПН Е.Хонеккера в 1972 р. призвів до згортання політики реформ і консервації режиму радянського типу. Більше того, саме за часи його правління відбулося оформлення суспільства тоталітарного соціалізму, характерними ознаками якого були: узурпація влади в державі і суспільстві єдиною партією (СЄПН), всевладдя партійно-бюрократичного апарату, монопольна власність держави на засоби виробництва, екстенсивний розвиток економіки і розподільча система, тотальний контроль над суспільством і суспільною свідомістю, ставка на репресивні засоби утримання влади, у випадку НДР -активне втручання в особисте життя громадян органів державної безпеки, ігнорування соціальних проблем суспільства, прав його громадян. В НДР дедалі виразніше визрівала суспільно-політична криза, що посилювалася загостренням економічних проблем (в кінці 80-х pp. державний борг складав величезну суму -понад 20 млрд. доларів) та небажанням і неспроможністю її керівництва визнати гостру необхідність проведення докорінних змін в суспільстві. Навіть процеси перебудови, демократизації й гласності, що розпочалися у другій половині 80-х років в СРСР, революційні зміни в Польщі та Угорщині не знайшли підтримки у авторитарно-бюрократичного керівництва держави і СЄПН, де навпаки, культ особи Хонеккера набував потворної форми.

Поворотним моментом в історії Східної Німеччини і всієї німецької нації стала осінь 1989 р. Саме 7 жовтня, коли в НДР помпезно відзначалося 40-річчя «першої соціалістичної держави на німецькій землі», в багатьох

118

містах республіки почалися небувалі за масовістю антиурядові мітинги та демонстрації, що призвели до падіння тоталітарного режиму Е. Хонеккера. Спочатку соратники по СЄПН звільнили його зі всіх посад, потім було сформовано на коаліційній основі новий уряд НДР на чолі з Х.Модровим, першим кроком якого було відкриття своїх кордонів із Західним Берліном і ФРН і вже 10 листопада 1989 р. населення розібрало горезвісний Берлінський мур. Так в НДР розпочалася народна антитоталітарна революція, метою якої було не лише повалення комуністичного режиму, але й об'єднання двох німецьких держав. СЄПН, керівництво якої пішло у колективну відставку, і перейменувала себе в Партію демократичного соціалізму і у березні 1990 р. програла вибори у парламент. Перемогу здобув правий блок «Альянс за Німеччину» на чолі з Християнсько-демократичним союзом, лідер якої - Л.де Мез'єр сформував останній уряд НДР і впевнено, за активної підтримки з боку партійних і державних установ ФРН, повів Східну Німеччину до об'єднання з Західною в єдину державу, про що мріяв німецький народ протягом всього повоєнного періоду.

4. Процес об'єднання Німеччини здійснювався в декілька етапів. Наслідком проведеного у червні 1990 р. референдуму став Договір про економічний, валютний та соціальний союз між НДР і ФРН, згідно з яким, з 1 липня в [Східній Німеччині вводилася західнонімецька грошова одиниця - марка. Народна палата НДР прийняла рішення про входження НДР в ФРН з 3 жовтня 1990 р. Об'єднанню Німеччини сприяла прихильна позиція нового керівництва СРСР на чолі з М. Горбачовим, активні дії в цьому напрямку канцлера ФРН Г. Коля та підтримка провідних держав світу. 12 вересня в Москві СРСР, США, Велика Британія і Франція, а також НДР та ФРН підписали Договір про остаточне врегулювання питань стосовно Німеччини. Одночасно був парафійований (набув

119

чинності) Договір про добросусідство, партнерство та співробітництво між СРСР та ФРН. Зміну зовнішньополітичного становища об'єднаної Німеч­чини і непорушність європейських кордонів закріпив документ, підписаний 1 жовтня в Нью-Йорку міністрами закордонних справ СРСР, США, Великої Британії, Франції, НДР та ФРН про припинення чинності чотиристоронніх угод стосовно Берліна та всієї Німеччини. Таким чином, об'єднання Німеччини стало великою історичною подією міжнародного значення, яка остаточно підсумувала результати Другої світової війни і завершила важливий етап післявоєнної історії Німеччини та Європи.

З жовтня 1990 р. здійснився акт історичної справедливості - німецькі землі і народ об'єдналися у спільну державу, назва якої залишилася - Федеративна Республіка Німеччини, столицею став Берлін. Того ж року відбулися вибори до бундестагу (парламенту ФРН). Блок ХДС/ХСС - Вільна Демократична партія (ВДП) знову переміг і канцлером об'єднаної Німеччини знову обрано Г. Коля. Основною проблемою його уряду було подолання економічної відсталості нових (східних) федеральних земель (з 3 тис. підприємств колишньої НДР, наприклад, 70% потребували негайної модернізації та кредитувань), трансфор­мування їх соціально-економічної та політичної структури і інтеграція у загальнонімецьку економічну й політичну системи.

На останніх виборах до парламенту в жовтні 1998 р. вперше в історії до влади прийшла коаліція соціал-демократів та партії зелених. Новим канцлером ФРН став соціал-демократ Г. Шрьодер. Внутрішньополітичні зусилля нового коаліційного уряду (лідер партії зелених Й.Фішер став віце-канцлером та міністром закордонних справ ФРН) спрямовані на закриття АЕС (до 2020 р.) та стимулювання економічного розвитку шляхом створення нових робочих місць.

Зовнішня політика ФРН у післявоєнний період

120

зазнавала змін - від конфронтації з країнами соціалізму (50 - 60-ті pp.) і орієнтації на СІЛА до «нової східної політики» і мирного співіснування (70 - 90-ті pp.). ФРН відіграла провідну роль в розробці Заключного акта Гельсінської наради (1975).

Після об'єднання німецьких земель ФРН взяла курс на ліквідацію на своїй території американських воєнних баз і виведення американських військ, а також збройних сил СРСР (до кінця 1994 р.) із східної частини країни.

Головним пріоритетом ФРН на сучасному етапі є поглиблення процесу європейської інтеграції у відповідності до національних інтересів. Країна -активний член ЄЕС і НАТО, одна з головних ініціаторів і учасників економічної допомоги Заходу пост­комуністичним країнам Східної Європи. Важливою зовнішньополітичною проблемою залишається стано­вище на Балканах. У 1999 р. ФРН підтримала бомбардування НАТО Югославії. Головними партнерами ФРН на Сході Європи залишаються Росія та Україна.

ФРН активно співпрацює у сфері бізнесу з Україною, має з нею дипломатичні відносини на рівні посольств. У червні 1993 р. підписана Спільна декларація про основи відносин і співробітництво між Україною і Німеччиною. Нині завершується робота над Договором про дружбу і співробітництво, що має стати фундаментом для українсько-німецького стратегічного партнерства в Європі в XXI столітті.

У Німеччині проживає понад 20 тис. українців, які мешкають переважно у великих містах - Мюнхені, Дюссельдорфі, Гамбурзі. Тут діють наукові установи -Український вільний університет (з 1945 p.), відділення Української Вільної академії наук, видаються журнали, зокрема «Український історик», газети.

/. Охарактеризуйте політику окупаційної ^влади ц Німеччині після закінчення війни.

121

2. Коли і за яких умов відбувся розкол Німеччини та її об'єднання?

3. Які партії борються за владу у ФРН?

4. Які чинники сприяли німецькому «економічному диву»?

5. Як змінювалася зовнішня політика ФРН протягом 50-ти повоєнних років?

6. У чому виявилася криза соціалізму в НДР?

§16. Італія

ТЕРМІНИ:

«Економічне диво»

Парламентська республіка

Унітарна держава

ДАТИ:

1 січня 1947 р. - набрала чинності конституція Італії

ПЛАН

1. Італія після закінчення Другої світової війни.

2. Італійське «економічне диво» 50 - 60-х pp.

3. Політичне життя країни у 60 - 2001 pp.

1. Італія сильно постраждала у ході війни: загинуло 500 тис. чоловік, 3 млн лишилися без житла, обсяг промислового виробництва скоротився вдвічі, не вистачало продовольства, безробітними були 2 мільйони чоловік. Але, не дивлячись на окупацію англо-американськими військами, країна зберегла свою державність і головним для неї було питання політичного устрою - залишатися монархією чи стати республікою. Ідею республіки обстоювали активні учасники антифашистського руху Опору - італійські Комуністична (ІКП) та Соціалістична (ІСП) партії, а за монархію виступали створені у 1944 р. правоцентристські Християнсько-демократична (ХДП) та Ліберальна партії, що боролися за владу.

2 червня 1946 р. на референдумі 55% виборців проголосували за встановлення республіки. 18 червня

122

стало в Італії національним святом - Днем Республіки. Сформовано перший повоєнний коаліційний уряд, до якого увійшли представники ХДП, ІСП та ІКП. Але боротьба між соціалістами і комуністами, з одного боку, і християнськими демократами, з іншого, розкол в рядах соціалістів призвели до того, що у травні 1947 р. в результаті урядової кризи до влади прийшов однопартійний уряд християнських демократів.

За умов гострої політичної боротьби йшла робота над новою конституцією, яка набрала чинності 1 січня 1947 р. її впровадження з січня 1948 р. остаточно ліквідувало монархію в Італії.

Конституція - великий здобуток демократичних сил. У ній проголошені основні демократичні права - на працю, соціальне забезпечення, створення профспілок, рівноправ'я чоловіка й жінки. Згідно з конституцією, Італія - унітарна держава, парламентська республіка, в якій «держава та католицька церква незалежні та суверенні». Голова держави - президент, який має переважно представницькі функції. Законодавча влада - двопалатний парламент (палата депутатів і сенат). Виконавча влада - рада міністрів на чолі з прем'єр-міністром. Розвиток Італії як демократичної та незалежної держави гарантувався мирним договором з країнами антигітлерівської коаліції, що був підписаний 10 лютого 1947 р. на Паризькій мирній конференції.

2. У 1948 р. в Італії відбулися вибори в перший республіканський парламент, на яких Християнсько-демократична партія, що набула масового характеру (понад 1 млн. членів) і активно підтримувана всіма правими силами, Ватіканом і СІЛА, отримала перемогу і сформувала практично однопартійний уряд на чолі з лідером ХДП А. де Гаспері.

Економічний курс Італії був спрямований насамперед на нагромадження капіталів для переобладнання виробництва за рахунок власних

123

засобів і за допомогою кредитів, що надійшли після приєднання країни до «плану Маршалла». Значну частину цих кредитів отримали провідні монополії Італії: 35% - «Фіат» (автомобілебудування), 40% -«Монтекатіні» (хімічне виробництво), «Едісон» (енергетика), «Оліветті» (електроніка).

Почала змінюватися структура італійської економіки: швидко розвивалися нові галузі промислового виробництва і водночас уповільнилися темпи зростання сільського господарства. Масова міграція в місто сільського населення, особливо із малорозвинутого Півдня Італії, поряд з різким зростанням продуктивності праці вела до різкого зростання числа безробітних, багато з яких змушені були шукати роботу за кордоном. Все це сприяло загостренню боротьби між робітниками і підприємцями. За цих умов керівництво монополій, зацікавлене у стабільності виробництва, почало здійснювати політику «патерналізму» - будівництво для своїх робітників дешевих квартир, соціальних закладів, розвивати систему охорони здоров'я тощо.

У 50-ті - на початку 60-х pp. в Італії склалася сприятлива економічна кон'юнктура і країна вступила в період швидкого індустріального розвитку, обганяючи за темпами середньорічного приросту промислової продукції (в середньому він становив 15% на рік) всі західноєвропейські країни, а в світовому масштабі поступаючись лише Японії. Почалося так зване «італійське економічне диво»: за 1950 - 1963 pp. загальний обсяг її промислового виробництва зріс утричі. Цьому сприяли такі чинники:

• швидке оновлення основного капіталу;

• державна допомога приватним монополіям;

• приєднання до «плану Маршалла» та приплив приватного іноземного капіталу;

• запровадження у виробництво науково-технічних новацій;

• участь у процесі європейської економічної інтеграції (з 1957 р. Італія член ЄЕС);

124

• відкриття власних родовищ нафти;

• високий внутрішній попит на товари;

• постійний величезний резерв робочих рук і низька заробітна плата.

Зробивши за роки «економічного дива» значний крок уперед в економічному розвитку і зайнявши 4-те місце у Західній Європі і 6-те - у світі, Італія залишилася країною гострих соціальних й політичних проблем. До того ж, наприкінці 60-х pp. на зміну зростанню прийшла економічна криза. У 70-ті pp. економічний розвиток загальмувався, інфляція досягла 20% на рік. Все це ще більш загострило внутрішньополітичні проблеми в країні.

3. З часу проголошення республіки і понині в Італії існує багатопартійна політична система, а представницькі установи формуються на основі пропорційної виборчої системи.

Характерною особливістю політичного життя Італії є те, що жодна з існуючих партій не набирає на виборах до парламенту більшості голосів.

Традиційно всіх випереджала найбільш масова й впливова Християнсько-демократична партія. З 1948 р. і до початку 90-х pp. в Італії змінилося понад 40 урядів, але владу (пост прем'єр-міністра та ключові міністерські портфелі) незмінно зберігала ХДП, у коаліцію з якою входили ті чи інші партії. ХДП, програма якої грунтується на ідеях християнської демократії, має велику популярність серед населення. До початку 60-х pp. при владі були переважно правоцентристські коаліції (ХДП, ліберали, республіканці), у 60 - 80-ті pp. лівоцентристські (ХДП, ІСП, ІКП).

Правоцентристи роблять ставку на розвиток приватного підприємництва і згортання соціальних витрат, ліві - на розширення державної власності і збільшення видатків на соціальні потреби.

80-ті pp. характеризувалися політичною нестабіль­ністю: посилився вплив італійської мафії - таємної

125

мережі злочинного світу та неофашистських ліворадикальних терористичних угруповань («червоні бригади»). У 1978 р. за спробу досягти порозуміння з комуністами вбито голову ХДП А. Моро, у 1980 р. вибухнула бомба на вокзалі у Болоньї (загинуло 85 чоловік), у 1981 р. викрито таємну масонську ложу «Пі-2», члени якої намагалися здійснити державний переворот. У 1982 р. вчинено замах на Папу Римського. Вищі ешелони влади дедалі більше втягувалися у спекуляцію, розквітала корупція державного апарату, вище чиновництво зрослося з мафією.

1992 - 1994 pp. відзначилися гострою політичною кризою, наслідком якої стала втрата впливу в суспільстві головних політичних партій Італії та поява зовсім нових сил. Голова ради міністрів Дж. Андреотті (ХДС) був змушений піти з поста за звинуваченням у хабарництві. Акція уряду й поліції «Чисті руки», спрямована на боротьбу з корупцією у вищих ешелонах влади, в ході якої суду було піддано понад 2 тис. осіб, в тому числі ряд вищих державних діячів та керівників мафії, не дала суттєвих результатів, але засвідчила глибину моральної кризи італійського суспільства і стала початком занепаду партійно-політичного механізму, що виник у ході руху Опору.

Сформувалися два основні виборчі блоки консервативний (рух «Вперед, Італія», Християнсько-демократичний центр та партія Національний альянс) на чолі з мультимільйонером С.Берлусконі, та ліво-центристський (Демократична партія лівих сил, ліве крило Народної партії та Ліги Півночі) на чолі з економістом й підприємцем Р. Проді, який очолює уряд Італії з 1996 р. У 1998 p. P. Проді очолив Європейську комісію - виконавчий орган ЄС, а італійський уряд до 2001 р. очолювали лідери т.з. коаліції «Оливкова гілка». У червні 2001 р. на парламентських виборах перемогла правоцентристська коаліція «Дім свободи» на чолі з медіа-магнатом С.Берлусконі. У внутрішній політиці було взято неоліберальний економічний курс.

126

У зовнішній політиці Італія активно співпрацює з СІЛА (на й" території розміщені американські військові бази - у Неаполі, Ліворно та ін.), була одним із засновників і є активним членом НАТО та ЄС. У 50-ті pp. вела активну політику на Близькому Сході, намагаючись поширити свій вплив на країни -постачальники нафти. На початку 60-х pp. почали розвиватися відносини із соціалістичними країнами, зокрема, Італія виступила за мирне врегулювання конфлікту у В'єтнамі.

Італія одна з перших країн Заходу в січні 1992 р. визнала незалежність України і встановила з нею дипломатичні відносини. Активно співпрацюють обидві країни у рамках Центрально-Європейської ініціативи. Успішно розвиваються українсько-італійські ділові контакти. У 1995 p., наприклад, укладено договір між Кременчуцьким автомобільним заводом і фірмою «Івеко» про спільне виробництво мікроавтобусів.

/. Між якими партіями точилася політична боротьба в Італії після війни?

2. Коли була прийнята конституція Італії, яке її значення?

3. Які чинники сприяли «італійському економічному диву»?

4. Який день в Італії і чому саме відзначається як національне свято?