3. Бурхливий розвиток емпіричної соціології (20-ті рр. – середина XX ст.)

 

У США соціологія з самого початку розвивалась як університетська наука. У 1892 р. у Чиказькому університеті відкрито першу в світі ка­федру соціології. Її керівником був Дж. Смолл. У 1901р. соціологія ви­кладається в 169 навчаль­них закладах (у 1980 – у 250 університетах і ко­леджах). Майже з самого початку соціологія тут розвивається зде­біль­ше як емпірична наука. У 1910 р. проведено більше трьох тисяч емпіри­чних досліджень. (У сучасній Америці на соціологічні дослідження виділяється 2 млрд. доларів у рік, з них 50% вносить уряд, а 50% – при­ватний бізнес).

Починаючи з 20-х років, у США з’явилося декілька наукових шкіл емпіричної соціології, які зосередилися у трьох університетах: Чиказькому, Колумбійському і Гар­вардському. Відповідно існували і три школи емпіричної соціології.

Р. Парк (1864 – 1944), Е. Берджес (1886 – 1966), пред­ставники першої школи емпіричної соціології (Чиказької), головним чином вирішували шляхи розв’язання проблем міста, їх дослід­ження допомогли вдосконалити міське законо­давство. Ця школа була од­нією з провідних аж до середини XX ст. Згодом, у 50-ті рр. лі­дерство переходить до Колум­бійського та Гарвардського університетів, науковці яких проводять цілий ряд емпіричних досліджень. Колумбійська школа досліджує закономірності поведінки в соціальній організа­ції, гарвардська вивчає більше індустріальну соціологію. Широко відо­мий Хоторнський експеримент, проведений Е. Мейо (1880 – 1949) у «Вестерн Електрик Компані», в якому відшукувались додаткові чинники ефек­тивності ви­роб­ництва. У результаті цього експерименту Е. Мейо дійшов ви­сновку, що поруч з іншими найваж­ливішу роль у підвищенні продук­тивності праці відіграють людські відносини. Таким чином починається цілий період, який можна було б назвати «гуманізацією праці». Ця гу­манізація сприяла ста­більності й поступовості розвитку суспільства і деяким чином запобігла можливості революції, подібної до російської у 1917 р.

Для емпіричної соціології в цілому характерним є:

– ототожнення наукової соціології з емпіричними до­слідженнями, що вело до певного розриву між теоретичною та емпіричною соціологіями;

– соціологія – нейтральна наука, працює «на замовлення» і не робить ніяких оцінок суспільства;

– істинне наукове пізнання є лише в емпіричних методах;

– усе існуюче підвладне соціологічному поясненню й управлінню.

Уособлення емпіричної соціології вело певною мірою до конфронта­ції її з теоретичною, яка теж продовжувала розвиватися. Цей розкол міг негативно вплинути на розвиток всієї науки в цілому. Тому на­зріла необхідність його подолання. Але це сталося лише на наступному етапі розвитку соціології і було пов’язане з упровадженням теорій середнього рівня, ідею яких висунув відомий соціолог Р. Мертон.

4. Сучасна соціологія (друга половина хх ст.)

 

Соціологія, подолавши тенденцію розриву емпіричного та теоретич­ного напрямів, увійшла у сучасний етап, який кожна назвати етапом синтезу емпірії і теорії. У цьому періоді продовжують розвиватися попередні напрями та з’являються інші. Серед них у су­часній соціології можна виділити чотири основних теоретичних напрями.

Структурний функціоналізм. Його основні пред­ставники – американ­ські соціологи Т. Парсонс (1902 – 1979) та Р. Мертон (1910). За Т.Парсонсом, індивіди у суспільстві діють і взає­модіють, виконуючи певні ролі стосовно один одного, і це складає соціальну структуру суспіль­ства, бо роль є одиницею соціальних відносин, а суспільство як со­ціальна система є комплексом соціальних дій. Коли всі ці частини нормально функціонують, то у суспільстві існує порядок.

За Р. Мертоном, навпаки, треба зосереджувати увагу на дисфункціях, відхиленнях від порядку, і таким чином попередня концепція допо­внюється. Виходить, що повна функціональна єдність, на яку сподівався Т. Парсонс, буває рідко, тому треба дослідити ступінь інтегровано­сті суспільства.

Структурно-функціональний аналіз суспільства можна виразити у наступних пунктах:

– суспільство – система взаємопов’язаних структур, усі елемен­ти якої виконують свої функції;

– соціальні інститути – частини соціальної системи, які впли­вають на функціонування всього суспільства;

– індивід – основний елемент системи, який входить до соціаль­ної структури через соціальну роль;

– суспільне життя залежить від солідарності індивідів;

– в основі суспільного життя лежать норми і цінності, воно включає в себе обов’язки людей і соціальний контроль;

– соціальні системи інтегровані і тяжіють до стабільності, ди­сфункції у суспільстві – це патологія (відхилення від норм), яку повин­на подолати соціологія.

Теорія конфлікту протилежна попередній: ідея соці­альної рівноваги замінюється ідеєю соціальних змін.

Американець Ч.Р. Міллс (1911 – 1962) першим роз­критикував концеп­цію Т. Парсонса, бо, як він вважав, у ре­альному житті поруч зі стабі­льністю існує нестабільність. Німецько-англійський соціолог Р. Дарендорф (1929) вважав, що у кожному суспільстві постійно іс­нують конфлікти. Влада завжди у антагонізмі з підлеглими, що неминуче породжує конфлікт. Отже, конфлікт – природний стан су­спільства, який є рушійною силою історії. Звідси висновок: треба вміти регулювати кон­флікти, а самі конфлікти в цілому відіграють позитивну рольову розвитку суспільства.

Основні положення теорії конфлікту:

– соціальні системи «розриваються» протиріччями і прагнуть до змін;

– в основі суспільного життя – непримиренні інтереси, тому конфлікт – це органічний стан соціальної системи;

– соціальні конфлікти сприяють адаптації суспільства до змін і прогресу;

– соціальні конфлікти вимагають соціального контролю, це і є завданням соціології.

Феноменологічна соціологія – дослідження духовних сутностей, є різновидом «розуміючої» соціології М. Вебера. Її прибічники вважають, що суспільство – явище, яке постійно створюється і відтворюється у проце­сі духовної взаємодії людей. Засновник цього напряму – австрієць А. Шюц (1899 – 1959), він вважав, що соціальний світ – це повсякденний світ, який тлумачиться людьми як світ сенсів, уявлень людей про об’єкти світу. Завдання соціології – відкривати і систематизувати принципи органі­зації пов­сякденного життя людей. Акцент робиться на взаємодії. Основні принципи феноменологічної соціології:

– соціальна реальність – існуючий до нас інтерсуб’єк­тивний світ;

– люди прилучаються до цього світу завдяки досвіду взаємодії з іншими людьми;

– соціальна дія – осмислена поведінка людини у її духовній взає­модії з іншими людьми.

Інтегральна соціологія (в деяких підручниках її на­зивають «інте­гративною»). Її засновник російсько-амери­канський соціолог П.О. Сорокін (1889 – 1968) вважав, що суспільство – сукупність людей, які спіл­куються і взаємо­діють в одному соціальному просторі. Елементами взає­модії є індивіди, акти (дії) і провідники спілкування (символи, інтеракції), мова, музика, мистецтво, гроші тощо. Завдання соціології – досліджувати соціальні явища, які можна спостерігати, тобто поведінку людей. На думку Сорокіна, існує така послідовність суб’єктів суспільства: особа – група – суспільство – культура. Суспільство треба реформува­ти, для цього потрібні соціальна аналітика, соціальна механіка, соці­альна генетика, соціальна політика.

Інтегральною соціологією П. Сорокін намагався об’єднати все пози­тивне з інших теоретичних напрямів науки. Він вірив у те, що завдя­ки конструктивній діяльності соціології у світі можна досягти міцно­го і тривалого миру. Для цього лише потрібно: докорінно переоцінити більшість сучасних культурних цінностей, поширити і впровадити їх у кожній державі, обмежити суверенність усіх держав щодо війни і миру, заснувати вищу міжнародну владу, яка б мала право обов’язкових і примусових рішень у всіх народних конфліктах.

П.О. Сорокіна вважають одним з провідних соціологів XX ст., він визначив характер і основні напрями розвитку су­часної соціології. У своїх роботах він визначив і деякі основні характеристики західної соціології XX ст.. На його думку, їй при­таманні: інтернаціоналізація, експертизація, фактографізація, академізація, диференціація і соціоло­гізація інших наук. Отже, він відмітив факт всесвітнього поширення соціології як науки, ствердження її як однієї з основних, залучення її для вирішення все більшого кола пи­тань, зростаючу точність фактів, що нею використовуються, і об'єктивність їх оцінки, особисту розгалуженість і все­зростаючий вплив на інші на­уки.

Таким чином, ми бачимо, що соціологія, виникнувши у Європі в ХІХ ст., поступово поширюючись, перетнула океан і у XX ст. найбурхливіше розвивалася у Сполучених Штатах Америки. Можна сказати, що у ХХ ст. центр соціологічної думки перемістився з Європи до США, де й перебу­ває до теперішнього часу.