Висновки до розділу 2

Провідним принципом естетики І. В. Гете стає художня правда, яку митець, занурюючись в глиб речей, намагається досягнути. Ця естетична програма передбачала новий погляд й на античність. Тепер вона сприймалась як сутність гуманістичного ідеалу, в ній потрібно шукати матеріал та форму,щоб виховати у співвітчизників жагу піднестися над варварством й повсякденням. Античність – недосяжний ідеал,проте повинна слугувати джерелом натхненням, а не предметом наслідування. Отже, проаналізувавши образ Іфігенії у Гете і Еврипіда ми прийшли до висновку про те, що Гете, як один з найяскравіших представників німецького просвітництва надає відомому античному сюжету нового звучання, що проявилося у тому, що:

1. Драматург вносить значні зміни в сюжетну лінію п’еси, звільняючи головних персонажів від впливу чи втручання року й богів, надає можливість своїм героям слухатися в першу чергу свого розуму й серця, чим переносить дію в сферу людських відносин.

2. На противагу Еврипіду, трагедія якого будується на інтризі, Гете будує всю п'єсу як розгорнуту драму внутрішнього розвитку особистості центрального персонажу.

2. Гете створює оновлений образ головної героїні як людини цілісної, вольової, непохитної, що діє на основі раз і на завжди прийнятих рішень. Автор наділяє Іфігенію непохитним гуманізмом, що стає найголовнішою рисою цього персонажу на протязі всієї драми.

У розділі було досліджено специфіку рецепції образу Іфігенії І. В. Гете. Виявлено та проаналізовано вплив античного образу Іфігенії Еврипіда на створення даного образу І. В. Гете.

Висновки

Незмінною лишається зацікавленість письменників, літературознавців, митців театру і кіно, композиторів античними міфами, у яких сконцентровано досвід людства. Образ Іфігенії з часів античних трагіків надихає талановитих митців: як зарубіжних драматургів (Ж. Ротру, Ж. Расін, І. В Гете, Г. Гауптман, Ф. Браун), так і вітчизняних (Леся Українка); письменників (А. Рейс, Тереса де ла Парра); композиторів (А. Ульрих, К. В. Глюк, А. Жоливе та ін.); режисерів (Р. В. Фасбиндер, М. Какояннис); художників та скульпторів (Рубенс, В. А. Серов, Д. Б. Т’єполо) на створення нових шедеврів. Свій внесок в осмислення й сучасну інтерпретацію славетного образу Іфігенії роблять критики та літературознавці (П. А. Жирмунська, К. О. Конради, А. Аникст, М. Шагинян, Н. Вильмонт, Б. Тураев, Е. Волгина, О. Рожина та ін.), що в своїх дослідженнях звертаються до міфологічних витоків творчості І. В Гете.

Епоху класицизму характеризує проголошення ідей громадянського обов'язку, підпорядкування інтересів особистості інтересам суспільства, торжество розумної закономірності. Класицизм - відображення й пізнання колізій епохи. У мистецтві відбувається поділ жанрів на "високі" і "низькі". Конфлікти епохи: особи і суспільства, ідеалу і реальності, почуття і розуму. На формування класицизму вплинули принципи абсолютної монархії. Теоретиком естетичного кодексу класицизму став придворний поет Нікола Буало « Поетичне мистецтво »(1674р.), а основоположником філософської доктрини раціоналізму є французький математик і філософ Рене Декарт: «Я мислю, отже, я існую».Розум – сила , що контролює пристрасті. Естетичним ідеалом класицизму стає антична спадщина.

У Ж. Расіна конфлікт між гуманістичними і антигуманістичним силами переростає із зіткнення між ворогуючими таборами в запеклий бій людини з самою собою. Герой страждає від протиріч своєї душі, але прагне піднестися над ними і не бажає примиритися зі своїм падінням. Така філософія - результат впливу янсеністів. Ж. Расін дотримується правила трьох єдностей,простір і час входять крізь тканину свідомості героїв. Відбувається еволюція катарсису : відсутність хорів; драматург показує не події, а відгук на них діючих осіб; вчинки героїв мотивовані їх страстями, а не роком чи богами.

Ж. Расін взяв за основу трагедії «Іфігенія в Авліді» Еврипідівську інтерпретацію міфу, увівши новий персонаж - служницю Ерифілу за наступних причин: 1) щоб уникнути Еврипідівської кінцівки « богині з машини» як неправдоподібної та як акту свавілля богині ; 2)заради ефектного психологічного контрасту з Іфігенією. Розв'язка несе у собі ідею відплати. Ерифіла покарана за свою спробу погубити суперницю,  за пристрасть, яка штовхає її на злочин проти моральної норми.  Через Ерифілу покарано й її мати Елену. Тенденція до спасіння Іфігенії спостерігається ще у Еврипіда, зберігається й надалі в літературній традиції. Ж. Расін дотримується принципу Арістотелевського театру - перехід героя від щастя до нещастя. Іфігенія, прибувши до табору радіє зустрічі з батьком, майбутньому весіллю, та згодом дізнається, що її рідний батько хоче принести її в жертву богині. Ціллю цього принципу є реалізація катарсису глядача. Ж. Расін не випадково обирає головною героїнею саме жінку, як таку, що віддалена від влади, а отже вільніша, морально чистіша. Іфігенія - єдиний персонаж у трагедії, повністю позбавлений будь-яких пристрастей і прагнень. У ній є тільки один початок - примирююча, всепрощаюча любов. Іфігенія готова піти під ніж, повністю мотивуючи своє рішення і усвідомлюючи його. Така поведінка не зрозуміла іншим героям трагедії, бо жоден із них не здатен піднятися до морального рівня Іфігенії. У Еврипіда образ Іфігенії дається у внутрішньому розвитку. Перехід від благань не позбавляти життя - до усвідомлення власної жертовності. Тему кохання в трагедії відсунуто на другий план, піднімається тема суперництва між Іфігенією та Ерифілою.

Заслуга «ваймарських класиків » І. В. Гете й Ф. Шиллера полягала в тому, що вони прагнули уявити собі, ментально сконструювати, художньо втілити образ людини, наділеної всією повнотою духовного і фізичного існування, якої так бракувало йому в тій реальності. Зразком такої духовно цілісної особистості веймарські класики вважали персонажів Греції класичної доби, яких і втілили у своїх творах.  За основу характеру «веймарці» беруть природу як частину грецького космосу, індиферентного до моралі. Не обов'язково лише моральних сил. У цьому плані вони пішли значно далі класицистів, які відштовхувалися від римської ідеї наслідування людським стражданням та відтворювали характери, сформовані суспільством, яке вони розуміли перш за все як царство моралі, як поле протиборства моральних принципів. Відбувається перехід від трагедії до драми. У драмі «Іфігенія в Тавриді» І. В. Гете створює образи, які сповнені внутрішніх протиріч. У їх душі набуває сили конфлікт внутрішнього розвитку. Провідним принципом естетики І. В. Гете стає художня правда, яку митець, занурюючись в глиб речей, намагається досягнути. Ця естетична програма передбачала новий погляд й на античність. Тепер вона сприймалась як сутність гуманістичного ідеалу, в ній потрібно шукати матеріал та форму,щоб виховати у співвітчизників жагу піднестися над варварством й повсякденням. Античність – недосяжний ідеал,проте повинна слугувати джерелом натхненням, а не предметом наслідування. Проаналізувавши образ Іфігенії у Гете і Еврипіда ми прийшли до висновку про те, що Гете, як один з найяскравіших представників німецького просвітництва надає відомому античному сюжету нового звучання, що проявилося у тому, що:

1. Драматург вносить значні зміни в сюжетну лінію п’еси, звільняючи головних персонажів від впливу чи втручання року й богів, надає можливість своїм героям слухатися в першу чергу свого розуму й серця, чим переносить дію в сферу людських відносин.

2. На противагу Еврипіду, трагедія якого будується на інтризі, Гете будує всю п'єсу як розгорнуту драму внутрішнього розвитку особистості центрального персонажу.

2. Гете створює оновлений образ головної героїні як людини цілісної, вольової, непохитної, що діє на основі раз і на завжди прийнятих рішень. Автор наділяє Іфігенію непохитним гуманізмом, що стає найголовнішою рисою цього персонажу на протязі всієї драми.

У розділі було досліджено специфіку рецепції образу Іфігенії І. В. Гете. Виявлено та проаналізовано вплив античного образу Іфігенії Еврипіда на створення даного образу І. В. Гете.