1.3 Класицистичний образ Іфігенії в трагедії ж. Расіна «Іфігенія»

Трагедія Ж. Расіна «Іфігенія» присвячена жертвоприношенню в Авліді. Взявши за основу версію Еврипіда, Расін доповнив її варіантом переказу по Стесіхору, згідно якого існували дві дівчини царського роду по імені Іфігенія: одна - відома всім дочка Клітемнестри і Агамемнона, інша - дочка від таємного шлюбу Елени і Тезея, яка не визнана своєю матір'ю, не знає своїх батьків і свого справжнього імені. Таким чином, крім канонічних діючих осіб Іфігенії, Агамемнона, Клітемнестри, Ахілла і Калхаса, Расін виводить на сцену новий персонаж - троянку Еріфілу, полонянку Ахілла, таємно в нього закохану, нібито подругу, але по суті - суперницю у свиті щасливою царівни Іфігенії. Причину вводу нового персонажу Ж. Расін пояснює у пролозі до трагедії.  Розвиток дії п’єси закладено вже в самій її зав'язці. Ж. Расін пише, що після першої ж вистави стало зрозуміло, що глядачі вподобали кінцівку, отримали задоволення від того, що Іфігенію, настільки доброчесну царівну, доля якої хвилювала усіх протягом усієї дії, було врятовано. Уникає своєї участі Іфігенія не за допомогою чуда, в яке вони ніколи б не повірили, а зовсім іншим шляхом. «Можно ли даже помыслить, чтобы я осквернил сцену чудовищным убийством столь добродетельной и прелестной юной особы, какой следовало изобразить Ифигению. И можно ли предположить, чтобы я довел пьесу до развязки лишь с помощью "богини из машины", посредством чудесного превращения, которому, пожалуй, поверили бы во времена Еврипида, но которое в наше время показалось бы совершенно бессмысленным и неправдоподобным» [16:10]. Отже, Еврипідівський варіант розв'язки за допомогою deus ex machina був відкинутий Ж. Расіном не тільки з міркувань "неправдоподібності", але і з причин принесення в жертву невинної і благородної дівчини. Порятунок Іфігенії не повинен був, з точки зору Ж. Расіна, бути справою випадку, актом найвищого "помилування", тобто свавілля. Расін вносить в розв'язку важливу для його моральної свідомості ідею відплати. Ерифіла покарана за свою спробу погубити суперницю, за пристрасть, яка штовхає її на злочин проти моральної норми.  Але побічно в її особі покарана і її мати Елена, яка двічі переступила цю моральну норму. За особистою відплатою - загибеллю Ерифіли, як  логічне завершення,  повинна бути  відплата більш загального порядку - похід грецьких воїнів на Трою. Ця благополучна розв'язка представляє собою новий момент в драматичній техніці Ж.Расіна і тісно пов'язана з глибоким ідейним змістом трагедії .

Тенденція до спасіння Іфігенії спостерігається ще в Еврипіда. Найчастіше драма побудована таким чином, щоб показати, що дуже різні елементи - воля божества, раптовий збіг непередбачених обставин, почуття дійових осіб, почуття самого героя трагедії - все прагне, чи начебто прагне, до однієї мети - до смерті героїні ї лякає глядача . Але в той же час, так як дійові особи дуже нестійкі, а доля і божественна воля не менш хиткі, інший рух п'єси - зворотний розвиток - тягне нас в кожен даний момент не до смерті, але до порятунку героя. Звідси дуже складна дія з безперервними потрясіннями, численними перипетіями, які якщо і наганяють нас в безодню жаху і відчаю, то для того лише, щоб змусити нас знову піднятися до небес надії і радості. Есхіл і Софокл ніколи не створювали дій таких складних, «інтриг», здатних тримати нас в такій напрузі, що у нас захоплює дух, для того щоб в наступний момент ми вже могли зітхнути на повні груди. Так Еврипід, вже на схилі трагедії, стверджує блискучу новизну свого мистецтва.  Еврипід вирішує проблему спасіння героїні згідно свого часу, тобто традиційно за допомогою «богині з машини». Ж. Расін, досліджуючи історію своєї майбутньої героїні трагедії, Іфігенії, наголошує, що знайшов безліч свідчень, що кров богині пролилась, не менше свідчень того, що Іфігенію взагалі ніколи не приносили в жертву. Еврипід обирає той варіант, який нібито веде героїню до смерті, але все ж таки рятує. Отже, ще Еврипід розуміє необхідність порятунку цього персонажу. Ж. Расін рятує Іфігенію, замінивши жертву на Ерифілу, яка на це заслуговує, згідно задуму Ж. Расіна.

Ерифіла була потрібна Ж. Расіну не тільки для благополучної розв'язки, яка не порушує правдоподібності в його сучасному розумінні, але й для ефектного психологічного контрасту з Іфігенією. Благородній і чистій  Іфігенії протистоїть пристрасна і мстива Ерифіла, подібно до того як в інших трагедіях контрастно протиставлені Андромаха і Герміона, Федра і Аріка. Ерифіла на думку Ж. Расіна заслуговую на таку участь, адже нею керують заздрощі, жага помсти, непримиримі страсті. Так, Ерифіла дізнається, що Ахілл кохає Іфігенію, що ладен захищати її навіть ціною власного життя, слави героя, загального блага. Болючим виявляється діалог Іфігенії з Ахіллом для Ерифіли, яка стає випадковим свідком почуттів героїв.

Ерифіла:

«Какой убийственный удар меня постиг!

Она любима им и все же недовольна.

О, унижение! Как горько мне, как больно!

К опасной, может быть, я подхожу стезе,

Но ясно чувствую, что скоро быть грозе.

Да, туча темная вдруг небосвод закрыла.

Здесь все царевне лгут, таятся от Ахилла;

В большой тревоге царь - боится он за дочь...

Ах, если б я могла их недругам помочь,

Мне это было бы хоть малым утешеньем...

Расстаться с жизнью? Пусть. Но - насладившись мщеньем!»

Ж. Расін вважав, що не зважаючи на характер Ерифіли, все ж вона заслуговує й на долю співчуття з боку глядачів. Адже з самого початку вона знаходиться у складних обставинах, які відомі ще з прологу трагедії.

Ж. Расін виступає за дотримання 3 єдностей, однак виступає  проти місцевих розв'язок, надуманих ситуацій.  Він підкреслює виховний характер театру. Принципи театру Аристотеля знаходять свою реалізацію і у Ж. Расіна . Важливий принцип – перехід від щастя до нещастя. « Предпочтительнее, чтобы трагический персонаж переходил от счастья к несчастью, а не наоборот. Именно таким образом трагический поэт приводит в движение в душе зрителей две страсти: сострадание и страх»[9: 207].

Трагедія особливо захоплює душу через частини фабули - перипетії та пізнавання. Так, до табору прибувають Іфігенія і Клітемнестра, які вважають, що Іфігенія скоро вийде заміж за славетного героя. Вони й не здогадуються про підступну брехню Агамемнона. Радіє Іфігенія зустрічі з батьком:

  «Ах, счастья моего не в силах описать я!       Как рада встрече я и как за вас горда:       Великолепия такого никогда.

Еще властители земные не знавали! » [16: 43]. 

Але щастя героїні зовсім недовге. Щось дивне коїться навколо неї, Іфігенія відчуває загрозу: батько не хоче дивитися їй у вічі, Ахілл не вітає її як свою наречену. Різко змінюється настрій нареченої, коли вона дізнається, що приїхала не на весілля, а на власну смерть.    « О, боги, чем же я пред вами виновата?»[16:87].

Нещасна Іфігенія, все ще не здатна повірити в підлість батька, царя Агамемнона. У творах Ж. Расіна, як і було властиво класицистам, лежить боротьба між пристрастю і боргом.  Проте, на відміну від класицистів,  Ж. Расін більш тверезо дивиться на роль королівської влади;  зображуючи  монархів, він показує, що до їх почуттів нерідко домішується егоїзм і жорстокість. На відміну від класицистів, театр Расіна відрізняє тонкий і  глибокий психологізм.  Особливо добре йому вдається змалювати душевний світ жінки. Ідеальні риси невипадково втілюються в образі жінки, тому що вони менш чоловіків пов'язані зі сферою влади і тому вільніші  і морально чисті. Драматизм трагедій Ж. Расіна не зовнішній, а внутрішній. Він міститься в духовному світі людини. Расін показує в п'єсах не самі події, а відгук на них діючих осіб.  Драматична енергія Ж.Расіна в його п'єсах виражається в діалогах і монологах. Ахілл, чиє вражене самолюбство, поняття про честь і гідність, ідея служіння любові згідно з кодексом істинного лицаря-придворного змушують його боротися за наречену. Він пропонує Іфігенії втечу й захист, та не погоджується вона, нагадує Ахіллу про те , що Агамемнон її батько, що в нього всі права на її життя чи смерть.

Іфігенія:

«Царь, коего вы так хотите наказать

И уличить во лжи, клеймя пред целым светом, -

Отец мне. Да, Ахилл. Подумайте об этом!»[16:105].

Ахілл

«Он ваш отец? Скорей на палача похож

Отец, свое дитя толкающий под нож!»[16:106].

Іфігенія:

«Я дочь его. И пусть он отягчен виною,

Он - мой родной отец, всю жизнь любимый мною.»[16:107].

У цьому вирі амбіцій Іфігенія - єдиний персонаж, повністю позбавлений будь-яких пристрастей і прагнень. У ній є тільки один початок - примирююча, всепрощаюча любов. Якби у неї була не одне життя, вона віддала б їх все по черзі - спочатку за батька, якому потрібно підтримувати гідність царського роду, потім за матір, яка так вбита горем, і за коханого Ахілла, за його військові перемоги, честь і славу, які чекають його в боях під Троєю. Її призначення - всіх мирити і виправдовувати ставлення до її жертви одних в очах інших: матері в очах батька, батька в очах нареченого. Вона вміє всіх любити, знаходить в собі сили і на велику, героїчну самовідданість. І. стає істинною героїнею трагедії, коли всі навколо люто прагнуть до досягнення своїх іноді дуже сумнівних з точки зору моралі цілей. Вона готова жертвувати своїм життям заради щастя і душевного спокою оточуючих. Іфігенія готова піти під ніж, повністю мотивуючи своє рішення і усвідомлюючи його.

«О, матушка! Меня еще раз обнимите!    Готова к смерти я.»[16:131].

Влучно характеризує Клітемнестра реакцію своєї доньки:

«Она, не дрогнув, весть о жертве приняла

И, более того, спокойна и светла,

Решившись ради всех на смертное страданье,

Для палача еще находит оправданье!»[16:120].

Позиція Іфігенії обурює, виявляється незрозумілою. Незрозуміла ж вона , бо жоден з персонажів не здатен на таку самопожертву, відсутність егоїзму. Незрозуміла поведінка, як для Клітемнестри, так і для Ахілла, який не розуміє, чому Іфігенії дорожчий той, хто відправляє її на смерть, ніж той, хто бажає врятувати.

У Еврипіда образ Іфігенії еволюціонує , а не перебуває статичній позиції свідомої самопожертви. ЇЇ образ розкрито з ніжністю і любов’ю. Досягненням Еврипіда є те, що Іфігенію він дає у її внутрішньому розвитку. На початку трагедії перед нами просто мила, славна дівчина, щаслива від усвідомлення своєї молодості, повна радості від майбутнього шлюбу зі славним героєм Еллади, Ахіллом. Вона рада зустрічі з улюбленим батьком, але відчуває, що батько чимось стурбований. Скоро вона дізнається, що її привезли до Авліди не для шлюбу з Ахіллом, а для жертви богині Артеміді і що ця жертва потрібна батьківщині. Але дівчина не хоче приносити життя на вівтар батьківщини, вона хоче жити, просто жити і благає батька не губити її: «Ведь глядеть на свет так сладко, а спускаться в подземный мир так страшно – пощади» [15:307]. Іфігенія нагадує батькові дні свого дитинства, коли вона, пестячи, обіцяла в старості наглядати його: «Все в памяти храню я, все словечки;

А ты забыл, ты рад меня убить»[15:308 - 311]. Іфігенія змушує свого маленького братика Ореста стати на коліна і благати батька пощадити її, Іфігенію. Потім вона в розпачі вигукує:

« Что ж я еще придумаю сказать?

Для смертного отрадно видеть солнце,

А под землей так страшно... Если кто

Не хочет жить - он болен: бремя жизни,

Все муки лучше славы мертвеца» [15:312]. Далі Еврипід показує обурення війська, яке рветься відправитися під Трою, і вимагає, щоб Іфігенія була принесена в жертву, інакше не буде попутного вітру, інакше не доплисти до ворога і не перемогти його. І ось, бачачи воїнів, бажаючих захистити честь батьківщини, готових віддати за неї своє життя, Іфігенія поступово усвідомлює, що їй ганебно ставити своє щастя вище загального блага воїнів, що вона повинна віддати життя для перемоги над ворогом. Навіть коли Ахілл каже їй про свою любов і пропонує таємно втекти з ним, вона твердо заявляє про свою готовність померти за честь батьківщини. Так Іфігенія з наївною переляканою дівчинки перетворюється на героїню, яка усвідомлює свою жертовність.

Найбільш розповсюджений різновид класицистичного конфлікту – це конфліктна ситуація між особистою схильністю(любов’ю) і почуттям обов’язку перед суспільством і державою, яку чомусь або виключає можливість реалізації любовної пристрасті. Цілком очевидно, що за своєю природою це конфлікт психологічний, хоча необхідною умовою його здійснення є ситуація, в якій стикаються інтереси людини і суспільства. Ці найважливіші світоглядні аспекти естетичного мислення епохи знайшли своє вираження в системі уявлень про закони художньої творчості. Любовна тема, яка займала центральне місце у всіх трагедіях Расіна відсунута в "Іфігенії" на другий план і пов'язана не стільки з відносинами Іфігенії і Ахілла, скільки з суперництвом між Іфігенією та Ерифілою.  Благородній і чистій Іфігенії протистоїть пристрасна і мстива Ерифіла, саме завдяки антагонізму цього персонажу, зображенню його пристрастей, Ж. Расіну вдається підсилити й відтінити чистоту душі, самопожертву Іфігенії. Розв'язка доводить, наскільки важливим був персонаж Ерифіли для Ж. Расіна, який використовував античний сюжет, щоб відповісти на питання про природу людських пристрастей - розумних і нерозумних, про залежність людини від власних пристрастей - благородних і низинних, про можливість або неможливість для людини стояти поза або над своїми пристрастями. Коли ніж вже занесений над Іфігенією, з'ясовується справжній адресат гніву богів – Ерифіла, справжнє ім’я якої виявляється – Іфігенія, дочка Елени та Тезея. Власною ж рукою позбавляє себе життя Ерифіла. Так відплата наздоганяє її, ревниву, заздрісну, віроломну, мстиву. Таким чином, моральний баланс виявляється відновленим, слова оракула знаходять свій справжній сенс і тим самим стверджують ідею вищого розуму та гармонії справедливості.