Тема 3. Украинский театр і пол. XX века План

1. Театр в послереволюционные годы (1917 – 1921).

2. Театр в годы восстановления народного хозяйства (1921-1926).

3. Театр в годы социалистической реконструкции (1926-1934).

4. Театр в годы завершения строительства социалистического общества (1934-1941).

Перший період: післяреволюційні роки (1917 – 1921)

Український театр напередодні революції зазнав деяких криз: втрачав зв’язок з народним глядачем, існувала безпринципність в доборі репертуару, зниження культури сценічного виконання. Губили свій талант і великі майстри, граючи в безідейному репертуарі, старі вистави втрачали свою мистецьку цінність. Єдиний театр зберігав у своєму мистецтві реалістичні традиції демократичного театру Старицького – Кропивницького.

В процесі складної боротьби, пошуку нових направлень, засобів художньої виразності український театр прийшов до утвердження реалізму. В цьому велику роль зіграли постанови радянського уряду «Про передачу всіх театрів під контроль народного комісаріату освіти» (1919). Були створенні відділ та рада мистецтв, потім Всеукраїнський театральний комітет (ВУТЕКОМ) 6 червня 1919, на який було покладено керівництво усім театральним життям на Україні. Серед відділів комітету був репертуарний відділ для розроблення питань формуванню репертуару. Програма комітету передбачала також підготовку та виховання акторських і режисерських кадрів шляхами відкриття спеціальних мистецьких шляхів і курсів. Велику роль в цьому зіграв Київський музично-драматичний інститут ім. Лисенка (на базі заснованої школи Минка в 1904). До роботи були залучені кращі діячі театру: М. Леонтович, К. Стеценко, пізніше І. Мар’яненко, О. Загаров, М. Старицький. Робітнича театральна школа в Києві, серед педагогів В. Василько, Л. Гаккебуш.

15 березня 1919 року будо оголошено спеціальну постанову Всеукраїнської ради про націоналізацію київських театрів Все майно, що належало приватним особам (костюми, реквізит, майстерні і т.п.) переходило у державну власність. Комісаром всіх театрів був відомий режисер К. Марджанов. Перейменування не було формальним актом, воно супроводжувалось серійною реорганізацією всього життя трупи. Були встановлені норми артистам, вихідний день , підвищено заробітну плату, артистам надавали житло, тощо.

Своєрідним явищем театрального життя в період громадянської війни (1919 – 1921) був масово-агітаційний театр. Однією із його форм був червоноармійський театр, який діяв і на фронті і в тилу. В Україні було сформовано 7 пересувних театральних труп. Були створені фронтові театрі. Репертуар в основі своєї складався з концертів-мітингів на дві частини: політичної (виступи промовців) і художньої (концертні номері, вистави тощо). Концерти організовувались в приміщеннях театрів, клубів, у парках, на площах і просто на вулицях Репертуар складався з класичних і кращих сучасних п’єс, авторами яких були робітники і службовці.

Театральні вистави піднімали дух червоноармійців, викликали патріотичні почуття у народу. Великою популярністю користувались у глядача героїчні та романтичні драми, де головною темою були боротьба народу проти тиранії, несправедливості і гноблення. Це «Гайдамаки» і «Іван Гус» Т. Шевченка, «Зорі» Є. Верхарна, «Тарас Бульба» М. Гоголя, «Розбійники» Ф. Шиллера та інші.

Нова радянська дійсність перших післяжовтневих років зумовили виникнення великої кількості театральних колективів різних творчих напрямів і організаційних принципів, різних цілей і художніх переконань. Одним із своєрідних театрів того бурхливого часу був Молодий театр, який почав існувати ще з 1916 року як театр-студія. Організатором його був талановитий і обдарований, енергійний актор Лесь Курбас. В складі театру випускники музично-драматичної школи ім. Лисенко – П. Самійленко, М. Терещенко, С. Бондарчук, а також актори Г. Юра, В. Василько, О. Ватуля, В. Чистякова. Енергійні молодотеатрівці хотіли створити істино новий театр – театр самостійних шукань.

В жовтні 1918 року в Києві був організований Державний народний театр під керівництвом видатною майстра української сцени П. Саксаганського. В склад театру ввійшли М. Заньковецька, Л. Лінницька, Г. Затиркевич-Карпинська, Б. Романицький і інші.

На основі цього театру в 1922 р. був створений Київський театр ім. Заньковецької. Довгі роки ним керував н. а. СРСР Б. Романицький, а наставниками його були Саксаганський і Заньковецька. Одночасно в Києві почав працювати Перший український драматичний театр ім. Т. Шевченка (1918-1919) (нині Дніпропетровський). В склад театру ввійшли: І. Мар’яненко І. Борисоглібська, Л. Гаккебуш, О. Сердюк і інші. Театр очолював учень Станіславського (артист МХАТУ) О. Загаров. Театр ставив п’єси сучасних українських драматургів, російської і зарубіжної класики: «Лісова пісня» Л. Українки , «Тартюф» Мольєра, «Мірандоліна» К. Гольдоні, п’єси В. Винниченка («Дисгармонія», «Гріх», «Брехня»).

У квітні 1919 року шевченківці були об’єднані з групою молодого театру. Об’єднання не дало позитивних наслідків, для них були чужими методи роботи акторів з Курбасом. На чолі театру стали О. Загаров та І. Мар’яненко.

Навесні 1920 року білополяки захватили Київ. Курбас з групою акторів виходить із театру і створює новий театр – Кийдрамте (Київ драматичний театр). Театр працює на гастролях по Україні з виставами «Цар-Едіп», «Гайдамаки», «Ревізор». Вперше в історії українського театру колектив Курбаса ставить трагедію Шекспіра «Макбет». Велику роботу поводив театр по виявленню народних талантів. При театрі працює студія драматичного мистецтва, режисерські курси.

Другий період: роки відбудови народного господарства (1921-1926)

В цей період ставилась задача – використати театр для систематичної пропаганди нових ідей. Повинен бути репертуар революційного характеру, п’єси героїчного змісту. Поглиблювалась українізація всієї культурно-масової роботи, особливо театральної справи. Важливим було також нещадна боротьба з буржуазним мистецтвом і його ідеологією.

В 1927 році виходить постанова партії «Політика партії в галузі української художньої літератури», в якій піднімається питання боротьби з буржуазним націоналізмом, розвиток української літератури в співдружбі з іншими братськими республіками (Росія, Білорусія, Молдова).

Серед молодих театральних колективів: театральна студія ім. Михайличенко в Києві (1922), з 1926 року – Харківський державний український академічний театр «Березіль», театр ім. Заньковецької (Київ, 1922).

Особливо виділявся на цьому фоні театр-студія Михайличенко (режисер Марко Терещенко) – це був театр нової епохи, який розповідав про революцію та її наслідки. Терещенко ратував за активізацію дії в театрі, в основі вистави ставить колективну психологію і сучасний рух життя,

Пафосом перемоги, пластикою і пантомімою, сценічними конструкціями відмічались такі постановки Терещенка, як «Перший дім Нового миру» (1921, фрагменти творів поетів України – П. Тичини та інших), «Карнавал» (за творами Р. Роллана), п’єса Куліша «97», де на сцені діяли люди з сучасного життя.

В березні 1922 р. в Києві почав роботу ще один експериментальний колектив – це художнє об’єднання «Березіль». Він мав свою режисерську лабораторію, режисерські курси, виробничі майстерні, акторські студії. Театр виступав проти рутини, етнографізму і натуралізму, він шукав нове образне відображення сучасності, вводив нові прийоми сучасної виразності.

Значні постановки Курбаса «Гайдамаки» (повторно), «Маклена Граса», «Макбет» Шекспіра, «За двома зайцями» Старицького (1925).

В 1926 році театр «Березіль» як найбільш цікавий в творчому плані колектив, був переведений в столицю України – Харків.

В театр приходять нові молоді талановиті актори: Дмитро Мілютенко, Наталія Ужвій і інші. Харківський період театру «Березіль» характеризується подальшими пошуками нових форм, тяжінням до реалістичного мистецтва.

Третій період: роки соціалістичної реконструкції (1926-1934)

Одним із важливих заходів у галузі театру була Перша Всесоюзна Олімпіада мистецтв. Вона проходила в Москві з 15 червня по 11 липня 1930 року і поклала початок систематичних оглядів досягнень братніх народів у галузі літератури і мистецтва шляхом організації декад літератури і мистецтв національних республік. В олімпіаді були представлені 14 національностей, в тому числі і Україна. Було показано 18 театрів, 10 музичних ансамблів тощо. В Україні на той час працювало 30 державних театрів, два з них були на олімпіаді. Це столичні колективи: Харківський український драмтеатр і республіканський театр малих форм «Веселий пролетар».

Розширюється, зміцнюється російська радянська драматургія в українському театрі. Відчувається крутий поворот сценічних колективів до радянської тематики, створюються п’єси і постановки, що відображають радянську дійсність. Перші п’єси російських авторів: «Шторм» В. Білль-Білоцерківського, «Любов Ярова» К. Треньова, «Розлом» Б. Лавреньова та інші зайняли помітне місце в репертуарі українських театрів. Великий успіх мала п’єса Вс. Іванова «Бронепоїзд 14-69» на сцені театру ім. Франка і театру «Березіль».

Розвивалась і українська радянська драматургія. Це, перш за все, п’єси М. Куліша «97», І. Кочерги «Алмазне жорно», п’єси О. Корнійчука «На грані» і «Штурм», де героями виступають робітники і селяни, а також представники інтелігенції. Найбільшої популярності в цей період набули п’єси О. Корнійчука «Кам’яний острів» (1929) про будівництво Дніпрогесу та п’єса І. Микитенка «Диктатура» (1929) про взаємовідносини між робітничим класом і селянством.

В 1927 році вперше було проведено конкурс на кращу п’єсу, присвячену 10-річчю Жовтневої Революції. Серед переможців п’єса М. Мамонтова «Республіка на колесах» – це гостра сатира (комедія-гротеск) проти міщанства і обивательщини. Одна з кращих історико-революційних п’єс була трагедія Корнійчука «Загибель ескадри», де автор змалював конкретні події періоду іноземної воєнної інтервенції та громадянської війни на Україні.

В галузі театру відбуваються в цей період значні якісні зміни. В 1925-26 рр. було ліквідовано приватну антрепризу і створено мережу державних українських і російських театрів, академічних театрів опери і балету в Харкові (1925), Одесі (1925) і Києві (1926).

В 1928 році урядом України було ухвалено постанову «Про державні театри та їх об’єднання». Згідно цієї постанови державними театрами вважалися ті, що були віддані народному комісаріату освіти, а також ці театри повинні мати художні та ідеологічні цінності.

Отже, театр завойовує симпатії широких мас трудящих міста і села.

Четвертий період: роки завершення будівництва соціалістичного суспільства (1934-1941)

У грудні 1936 року була прийнята нова Конституція СРСР і в 1937 – нова конституція України. Це вплинуло на розвиток багатонаціональної радянської культури і, зокрема, на театральне мистецтво. На Україні в цей період працює 140 театрів – оперних, драматичних, ляльок і дитячих. В 1936 році було встановлено саме високе почесне звання для майстрів театру – н. а. СРСР.

В українських театрах стала активно запроваджуватись система Станіславського та все краще, що було у російському театрі. З 1936 року на Україні став видаватися журнал «Театр», на сторінках якого друкувались теоретичні статті, рецензії, аналізувалась творчість майстрів сцени. З 1939 року радянським урядом були також встановлені урядові премії (Сталінська). Одним із перших лауреатів був видатний драматург О. Корнійчук.

Передвоєнні роки відзначаються помітним збагаченням театральної афіші за рахунок творів класичної і сучасної драматургії. Головним на сцені став сучасник, герой праці. А акторам необхідно було розкрити його характер і духовний світ.

Питанням сучасності були присвячені п’єси І. Микитенка, О. Корнійчука, І. Кочерги, Ю. Яновського. Однією з самими популярних п’єс 30-х рр. була «Платон Кречет» Корнійчука. В ній автор показав типові риси сучасників, затверджував ідеї гуманізму і колективізму, малював образи сміливих і сильних людей. Герої п’єси – звичайні люди, які натхненно працюють в лікарні, виконують свою справу, борються зі смертями людей, утверджують комуністичне відношення до праці. Кращими постановками «Платона Кречета» були вистави Київського театру ім. Франка (реж. Кошевський) та Харківського театру ім. Шевченка (реж. Б. Тягно). Кращими виконавцями Платона були А. Бучма, Ю. Шумський, О. Сердюк, Б. Романицький. Кожний по-своєму майстерно втілив основні риси героя.

Характерною особливістю українського театру 30-х рр. була поява на сцені театрів – комедій. Цей жанр не тільки висміював якісь недоліки, але й показував позитивні явища життя, відгукувався на важливі проблеми. Кращі з них: лірична комедія І. Микитенка «Дівчата нашої країни», «Дні юності», О. Корнійчука «В степах України», філософська комедія І. Кочерги «Майстри часу», особливо сатирична комедія Микитенка «Соло на флейті» – це дошкульна сатира, розрахована автором на те, щоб вогнем критики і самокритики випікати «родимі плями» капіталізму в свідомості деякої частини радянських людей.

Улюблена комедія глядачів у всіх куточках України – це «В степах України» (1940). Драматург показав двох голів колгоспу «Смерть капіталізму» і «Тихе життя» Часника і Галушку. Конфлікт носить принциповий характер, в ньому відображена боротьба уряду за подальший розвиток колективного господарства. Кращі виконавці Галушки – Ю. Шумський, Часника – Д. Мілютенко в театрі ім. Франка.

Починаючи з 1937 р. на сцені українського театру починається втілення образу В. Леніна. Першими акторами, що створили образ вождя революції були: А. Бучма і М. Крушельницький в виставі «Правда» О. Корнійчука (режисери – Г. Юра в Києві, М. Крушельницький в Харкові).

Нове прочитання в цей період одержали класичні п’єси Т. Шевченка, І. Карпенка-Карого, М. Старицького, М. Кропивницького, О. Пушкіна, О. Островського, М. Гоголя, В. Шекспіра, Ф. Шиллера. Оригінальними акторськими та режисерськими рішеннями були оцінені вистави: «Украдене щастя» Франка, «Безталанна» Карпенка-Карого, «Маруся Богуславка» М. Старицького (Київський театр ім. Франка), «Дай серцю волю, заведе в неволю» Кропивницького, «Назар Стодоля» Шевченка, «Талан» Старицького (Харківський театр ім. Шевченка).

У травні 1934 р. столиця України була переведена з Харкова до Києва. Тому з 1934 року Київський театр ім. Франка стає столичним колективом. Творчий склад поповнюється рядом визначних майстрів української сцені і здібною молоддю. 1936 року театр відзначає свій 15-річний ювілей, а в 1937 р. показує 5 прем’єр: «Борис Годунов» Пушкіна (реж. Сушкевич), «Останні» Горького (реж. Кошевський), «Безталанна» Карпенка-Карого (реж. Юра), «Банкір» і «Правда» Корнійчука (реж. Юра).