Тезисы лекций по Разделу 3. История украинского театра Тематический план лекций

№ п/п	Тематический план лекций	Количество часов
Раздел 3. История украинского театра
1	Тема 1. Периоды развития украинского театра	2
2	Тема 2. Новый украинский профессиональный театр (1882-1917 г.). Актерское искусство корифеев украинского театра	2
3	Тема 3. Украинский театр І пол. ХХ в.	2
4	Тема 4. Театр в годы Великой Отечественной войны (1941 - 1945). Театр в послевоенные годы (1945 -1957)	2
5	Тема 5. Украинский театр от 60-х гг. ХХ в. и до нашего времени	2
6	Тема 6. Развитие украинской драматургии в ХХ в.	2
7	Тема 7. Режиссерское искусство украинского театра І пол. ХХ в.	2
8	Тема 8. Актерское искусство украинского театра І пол. ХХ в.	2
Всего за семестр:		16

Тезисы лекций по Разделу 3. История украинского театра

Тема 1. Периоды развития украинского театра План

1. Этапы развития украинского театра.

2. Истоки украинского театра. Влияние обрядовой культуры украинцев на формирование театра.

3. Развитие школьной драмы на Украине.

4. Вертеп.

5. Развитие крепостного театра.

6. Первые профессиональные труппы актеров.

Історія українського театру поділяється на три головні періоди:

1. старий – він охоплює ХVІІ – ХVІІІ ст. і характеризується пануванням схоластичної шкільної драми;

2. середній – від кінця ХVІІІ ст. до заборони українського театру в 1876 році;

3. новий, що починається з моменту відновлення українських вистав в 1881 році, коли починається існування постійних українських вистав.

Витоки українського театру. Після прийняття християнства (І рік нашої ери) свята стали християнськими: це Різдво, Новий рік, Масляна, весняні свята та інші. Звичайно, свята втратили своє релігійне значення і стали як традиційні звичаї без ясної внутрішньої ваги, хоча мають певний зміст, складну форму, а іноді вони проходять як звичайна гра серед молоді і дітей.

В ігрищах є дія, діалог, пісні, музика і танці. Це вже театр. Найбільш популярні «Коза», «Меланка», «Ляля»,«Ворон» і «Володар».

Але серед звичаїв релігійно-побутових найбільш мають драматичні елементи в весіллі. В ньому багато окремих сценок, цілком самостійних, закінчених, як, наприклад, зустріч молодого з братом молодої і його товаришами біля воріт (тут йдуть сцени озброєного нападу і оборони), далі сцена – продаж молодої братом її (виконуються деталі базарного чи ярмаркового торгу), далі сцена розплітання коси молодої дружками (йде лірична сцена зі співами). В весіллі є сцени крадіжки, обдурювання тощо. Все це мініатюрні п’єски, де одбивався побут старовини. Ці побутові сцени безперечно давнього походження, і сьогодні вони проходять більше, як гра, а не дійсність.

Але найбільш вплинуло на розвиток українського театру – це так звані скоморохи (від латинського – машкара, веселі люди), які ходили цілими юрбами з гуслями, сопілками і всякими іграми по селам. З ними весь час від початку ХІІ століття воювала церква, але даремно. В репертуарі скоморошому були ігри театрального характеру. Треба сказати, що на Україні, порівняно з Росією вони не мали поширення і дуже швидко зійшли зі сцени народної.

Вертеп. Головне місце в різдвяних святах безумовно займає вертеп. Перша згадка – рік народження 1573, потім 1666, популярний у ХVІІІ ст. він жив до ХХ ст. Вертепом звалася вистава, яка розігрувалася за допомогою ляльок у великому дерев’яному коробі. З цим коробом ходили по хатах найбільш заможних господарів, показуючи лялькову гру, і за це глядачі дякували дорогими гостинцями – харчами або грішми. Вертеп не слід плутати з яселками – це ляльки в коробі, які ставили в церквах в різдвяні свята, тут ляльки були нерухомі, а у вертепі ляльки ходили, розмовляли, бились між собою, розігрували цілі сцени, а в цілому, це була велика і цікава п’єса, через це вертеп поважали широкі народні маси.

Уся гра ляльок відбувалася, як вже зазначалося, у великому коробі з тоненьких дощечок та картону. Розмір його: висота – 1,5 метри, довжина – 1,5 метри, завширшки – 0,5 метра і поділявся він на два поверхи. На верхньому відбувалися тільки деякі духовні події, зв’язані з подарунками. Цей поверх уявляв собою Віфлеєм, де були народжені Спаситель (Ісус) в яслах, Свята Діва, Йосиф та інші, але їх постатей там не було. Тут проходили події святих, у нижній частині посередині стояв трон Ірода, а з боку висів маленький дзвоник, у який дзвонив паламар, туди виходив Ірод зі своїми вояками, представники різних національностей та інші. В коробі по краям були щілини, звідки ляльковод виводив ляльок на кін, де вони і діяли. Ляльки були настромлені на дріт. Кожна лялька мала костюм відповідно ролі. Наприклад, пастухи були одягнені в національне українське вбрання. Під час вистави за ляльок розмовляли люди, що знаходилися за коробом – один-два чоловіка, голосами своїх героїв ляльок. Крім них за коном співав хор: молитви та духовні канти, а також був музика зі скрипкою (або троїсті музики – скрипка, бубон, цимбали), під яку ляльки співали і танцювали. П’єси були різноманітні, але план п’єси завжди був однаковий. Вона складалася з двох частин: перша була духовна (народження Ісуса) у верхній частині. В другій частині сюжет мирський, в якому діяли люди різних національностей: євреї, поляки, цигани, були і наші українські селяни. Всі вони раділи народженню Спасителя та смерті Ірода, танцювали, вели розмову та інше. Вертепні п’єси мали багато спільного зі шкільними виставами і писалися віршами, вставні номери – хор. Дійові особи розмовляли між собою і глядачами.

Старий період розвитку українського театру.

Шкільний театр. В кінці ХVІ століття і першої половини ХVІІ ст. в православних школах ставилися вистави релігійного характеру, але українською мовою. В 30-х роках ХVІІ ст. особливо активно йдуть вистави у Києві в Києво-Могилянській колегії (пізніше академії). Цей освітній заклад в ХVІІ і ХVІІІ століттях став осередком нашого старого театру. Більшість п’єс написано і виставлено саме в цій академії. В соціально-економічному житті України відбулися великі зміни в другій половині ХVІІІ століття – російський уряд підпорядкував собі Україну, знищивши разом з українцями польську шляхту. У війні 1648-1654 рр. Україна стала під Росією, яка привернула на свій бік козацтво, дало їм привілеї, давала платню за службу, а також поміщицькі права над селянами. Московський царський уряд урізав національні права українців, штучно затримуючи всякими обмеженнями розвиток української культури й поширюючи російську мову. Київська академія як вищий освітній заклад на Україні довго підтримувала традиції.

Шкільна драма інсценізувала міфологічні та історичні сюжети, осучаснювала жанри середньовічного театру. Це – міраклі, містерії, мораліте. Міракль – це жанр релігійно-повчальної драми, сюжет якої обов’язково закінчується чудом, здійсненим Богородицею, або святими.

Головною частиною шкільного театру були цілі спектаклі під час проведення різдвяних, великодніх чи весняних свят, або якогось урочистого випадку. Здебільшого були твори, які складалися в Київській академії, їх учні влаштовували часом навіть у церквах. Всі драматичні твори ХVІІ-ХVІІІ ст. розпадаються на дві дуже відмінні групи: першу складають поважні п’єси, більше релігійного характеру, а другу – комічні інтермедії чи інтерлюдії, що мали другорядне місце. Перша група різноманітна своїм складом. Перша група являла собою невелику цінність з художнього боку, вона не відігравала великої ролі у суспільному житті ХVІІ і ХVІІІ ст., бо була занадто абстрактна і суха.

До нашого часу дійшли деякі з цих творів. Найкращі зразки шкільної драми – це: драми різдвяного циклу «Комедія на день Рождества Христова» Д. Туптала та «Коміческоє дійствіє» М. Довгалевського, великодня драма «Властотворний образ чоловіколюбія Божія» М. Довгалевського. Збереглися також драми про життя святих: анонімна драма про Олексія, чоловіка Божого, «Комедія на Успеніє Богородиці» Д. Туптала, алегорична п’єса «Воскресеніє мертвих» Г. Кониського. Також відомі шкільні драми історичного змісту: трагедокомедії Л. Горки «Іосиф Патріарха» та Г. Щербацького «Фотій» та інші. Але вершиною української шкільної драми є твір, відомий як перший драматичний твір з історії України, – трагедокомедія Ф. Прокоповича «Владимир».

Середній період українського театру. З кінця ХVІІІ ст. на Україні з’являлися нові галузі театру – театр кріпацький та професійний. Українські козацькі старшини, одержавши права володіти кріпаками-селянами, починають навипередки заводити в себе порядки російських поміщиків, переймаючи у них разом з мовою та побутом, модні розваги – створювати домовий кріпацький театр. Кожен з них дивував іншого розкішними виставами, складом кріпацьких труп, розмаїттям оформлення і таке інше. Найбагатші були це Розумовський (Єлісаветград – Кіровоград), Трощинський (Полтава), Штейн і Калиновський (Харків). Вистави йшли російською мовою, рідко українською, особливо на Полтавщині, де виставляв п’єси українською мовою батько відомого письменника Василь Гоголь. Постановки були різні, часом їх обставляли розкішно, в репертуар входили драматичні твори, опери і балети.

Найбільш популярними були оперні трупи, яких часто вивозили і в російські столиці Москву і Петербург. Солісти опери і хор дуже славилися голосами, але доля акторів цього театру була гірка. (Били, посилали виконавців на конюшню за погане виконання ролей і т.д.). Розквіт кріпацького театру припадає на кінець ХVІІІ і початок ХІХ ст. Театри мандрували по Україні і давали вистави українською мовою. З 20-х років ХІХ ст. разом з занепадом поміщицьких господарств почали зникати і кріпацькі трупи, частина акторів зливалися з професійними театрами, частина розпадалася. Окремі актори-кріпаки почали служити по професійних мандрівних трупах, число яких все збільшувалось, і, таким чином, кріпацький театр або зникав, або зливався з професійним.

Професійний театр. Професійні трупи почали з’являтися на Україні вперше з кінця ХVІІІ ст. Завдяки розвитку торгівлі стали розвиватися міста Україні, приїжджало чимало купців з Росії, відкривалися різні адміністративні установи з певним контингентом урядовців, а на зиму з’їжджалися зі своїх маєтків заможні поміщики. Для них давали вистави мандрівні актори, беручи до свого складу кращих акторів з народу і організовували невеликі трупи. Але частіше трупу організовував якийсь антрепренер і вона мандрувала по селам і містам більш-менш довгий час. Чисто українських труп не було, були тільки чисті російські і польські, тому що більшість населення розмовляло на цих мовах, а де було більшість українців, ставили п’єси на українській мові. Серед організованих труп найбільш популярними були на початку ХІХ ст. російські трупи Калиновського (грала в Харкові в 1813 р.), братів Барсових (Курськ до 1816 року), Штейна (Полтава в 1818-1819 рр.), польсько-українська трупа Ленковського та інші.

З кінця ХVІІІ століття в Україні починають організовуватися в різних містах аматорські вистави, особливо там, де не було професійної трупи. Але були такі аматорські колективи, які мали велику популярність. Це, перш за все, місцевий гурток урядовців в Харкові, у Ніжині організовували вистави студенти місцевого ліцею, де брав участь М. Гоголь, в 20 роках 19 століття у Полтаві з домашнього аматорського театру генерал-губернатора Ярослава Лобанова-Ростовського виник в 1818 році Полтавський театр. В аматорських виставах грав Іван Котляревський, який у 1819-1821 роках очолював Полтавський театр. Саме для Полтавського театру він написав в 1819 р. п’єси «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник», обидва твори написані в дусі популярних тоді в російському театрі «комічної опери», яка з Італії перейшла до Франції і поширилася по всій Європі. Традиції Котляревського продовжив в цей час Григорій Квітка-Основ’яненко, основоположник художньої прози у новій українській літературі, один із засновників Харківського професійного театру. В 1812 році він був директором цього театру. Великий успіх мали соціально-побутові комедії Г. Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці» (1835) і «Шельменко-денщик» (1838). Комедія «Сватання на Гончарівці» написана українською мовою, відзначається багатством жанрових сцен, народним гумором, тут вперше в українській літературі виведено образ кріпака-робітника (Олексій). «Шельменко-денщик» – комедія інтриги і характерів, викриває типові явища кріпосницької дійсності, зокрема самовдоволене панство.

З появою нової української драматургії пов’язані творчі здобутки акторів Михайла Щепкіна і Карпа Соленика.

Михайло Семенович Щепкін (1788-1863) – знаменитий актор, був родом з Курщини і служив протягом 17 років у трупах Барсова, Штейна, Калиновського та інших, що грали переважно на Україні. Походив він з сім’ї кріпаків. Акторську діяльність розпочав в 1805 році. У 1821 році за участю передових представників української і російської громадськості був викуплений з кріпацтва. Щепкін був видатним новатором у театральному мистецтві, перейшовши від старої класичної манери гри до реалістичного напряму, який він і затвердив на сцені своїм хистом. В українських ролях почав виступати в Полтаві й чудово грав у п’єсах Котляревського Виборного («Наталка-Полтавка») і Михайла Чупруна («Москаль-чарівник»). Виступав у театрах Харкова, Полтави, мав у Києві власну трупу (1821-1823).

З 1824 і до кінця свого життя працював у Малому театрі в Москві. Він є основоположником сценічного реалізму в українському і російському театральному мистецтві. Реальними рисами відзначалася також і гра Карпа Трохимовича Соленика (1811-1851) українця з походження й симпатій, хоча в дійсності народився він в Білорусії, на Могильовщині. Він здобув високу освіту у Віленському університеті. Як актор надавав перевагу українському класичному репертуару. Найкращі його ролі – Виборний і Возний («Наталка Полтавка»), Чупрун («Москаль-чарівник»), Шельменко («Шельменко-денщик» Квітка-Основ’яненко), Стецько («Сватання на Гончарівці» Квітка-Основ’яненко).

У другій половині ХІХ ст. паралельно з розвитком професійного театру, поширювався і аматорський рух, який сприяв піднесенню національної культури. Аматорські вистави були популярними у Чернігові, Полтаві, Єлисаветграді (тепер Кіровоград), Києві. В аматорських гуртках розпочинали свою діяльність реформатори українського театру І. Карпенко-Карий, М. Кропивницький, М. Садовський, П. Саксаганський, М. Старицький. На початку 60-х років створюється гурток аматорів на Херсонщині в місті Бобринці, де активну участь брали знамениті потім драматурги М. Кропивницький та Ів. Тобілевич (Карпенко-Карий). А в Єлисаветграді у гуртку брала участь вся місцева інтелігенція, на чолі з поміщиком Тарнавським і його жінкою. Діяльність цього гуртку продовжувалася багато років. Крім вечірніх вистав для еліти грали вистави, дешеві ціною, і для прислуги поміщиків. Тут вперше почали виступати на сцені брати Микола і Опанас Тобілевичі – потім талановиті Садовський та Саксаганський, а тоді ще учні реальної школи. В 1872 році у Києві почав діяти гурток аматорів, на чолі якого були М. Старицький та Микола Лисенко. Активну участь у ньому брали відомий етнограф П. Чубинський (автор гімну України «Ще не вмерла Україна»). Але несподівано в 1876 році вистави українською мовою було заборонено, особливо соціального та історичного змісту. Можна було грати маленькі п’єси на сільську тематику і то малоросійською мовою.

Заборона вистав українською мовою була недовгою, бо українське громадянство весь час уживало заходів, щоб добитись поступків у цій справі. І у 1881 році настала можливість розпочати вистави українських п’єс. Бажання і енергія наших діячів театру перебороли царську заборону і в 80-х роках український театр за короткий час дійшов вершини своєї художності, а разом з тим і слави.

З цього часу починається вже новий період в житті театру, і таким чином 1876 роком можна закінчити другий, середній період його історії.