Заняття 2. Англомовні лауреати нобелівської премії: г. Пінтер, д. Лессінґ, і е. Мунро

Мета: сформувати цілісне уявлення про світоглядні основи творчості англомовних “нобеліантів”; “розшифрувати” естетичну сутність формулювань нобелівського комітету щодо письменників-лауреатів; розвивати естетичні читацькі смаки у контексті поглибленого аналізу та всебічного вивчення художньої поетики кожного з письменників-лауреатів світової літератури; формувати вміння та навички практики наукової роботи; удосконалювати культуру дискусії; сформувати навики самоконтролю.

Ключові поняття: “театр абсурду”, “комедія загрози”, маніфест фемінізму, гендерна проблематика, архетип, футуристичний роман, екзистенційні мотиви, психологічні дискурси, джойсівська поетика, “епіфанія”.

Питання для обговорення

1. Своєрідність “театр абсурду” Г. Пінтера.

2. Тема “маленької людини” у драмі “Сторож”.

3. Нонсенс і десемантизація мови як засоби створення образів у драмах Г. Пінтера.

4. Своєрідність жанрової природи роману Д. Лессінг “Ущелина”.

5. Екзистенціальні мотиви у дилогії Д. Лессінг “П'ята дитина” та “Бен серед людей”.

6. Психологічні дискурси Е. Мунро в жіночі долі (“Справжнє життя”, “Жереб”, “Ліс”, “Обличчя”).

7. Е. Мунро і Д. Джойс. Проблема “епіфанії” в новелах Е. Мунро.

Теоретичні пояснення

ГАРОЛЬД ПІНТЕР (Harold Pinter; 1930-2008) – британський драматург, поет, режисер, Кавалер ордена Британської імперії, лауреат Нобелівської премії з літератури 2005 року. За висновком Нобелівського комітету, “Г. Пінтер у своїх п'єсах розкриває прірву між буденністю і входом в закриті простори підсвідомості”, він “повернув театру його основні елементи – замкнутий простір і непередбачувані діалоги, де люди залишені на милість один одного, і облуда неможлива”. Г. Пінтер – один із найкращих драматургів англомовного світу XX ст. Вважають, що він став засновником нового драматичного стилю, відомого під назвою “комедія загрози”, а театри, які його сповідують, визначають терміном “пінтереск” (поєднання слів Пінтер і гротеск). Як творець англійського театру абсурду Пінтер написав 32 п'єси – від першої “Кімнати” (“The Room”), написаної ще 1957 року, до останньої, створеної 2000 року, “Спогади про речі, що минули” (“Remembrance of Things Past”). Серед найвідоміших – “Колекція”, (“The Collection”, 1961), “Коханці” (“The Lovers”, 1962), “Чаювання” (“The Tea Party”) і “Повернення додому” (“Homecoming”, 1964 року). Своєрідність художньї системи Г. Пінтера полягає в поєднанні модерністських і традиційних засобів створення персонажа, сюжетних мотивувань і драматичних ситуацій у світлі проблематики часу та ретроспективній композиції.

У екзистенціальній драмі “Сторож” (“The Caretaker”, 1959) реалізується відома тема “маленької людини”. “Маленька людина” у Пінтера стає людиною без властивостей і займає все більше місця. Двоє лондонських лузерів знаходять третього, неохайного Девіса, і наймають його вартувати порожню захаращену квартиру. Сторож в переносному значенні слова – “архіваріус минулого”, хранитель приватної власності – квартири, яка насправді нікому з героїв не потрібна. За час роботи сторожем Девіс завойовує цей простір і стає в ньому повноправним Господарем – зі своїм новим варварством і неаргументованим хамством. Суть п'єси в тому, що через обтяжливу атмосферу дії, загальний настрій нестерпності відбувається пробиваються біль, гнів, заклик до дії. Наполегливо звучить думка: так більше тривати не може, в майбутньому необхідно покінчити зі злочинами проти людства. Це історія про те, що різні людські життя не перетинаються, як це зазвичай зображується в літературі, а течуть паралельно. У Гарольда Пінтера взагалі майже всі п'єси про це. Його герої приходять нізвідки і йдуть у нікуди.

Роман Г. Пінтера “Карлики” (“The Dwarfs”, 1960) – це в повному розумінні слова “портрет митця замолоду”, творчий і людський, який тим більш цікавий тим, що написаний з натури. Роман автобіографічний. Автор розділив між героями не тільки свою біографію, а й думки, і власне відчуття життя. Діалоги, з яких в основному складається роман – це роздуми вголос, в яких майже кожна репліка може належати будь-якому з трьох. Вони говорять про Баха, про Шекспіра, обговорюють світові проблеми, фантазують, говорять про сокровенне і про дрібниці. Одна з фантазій дала назву роману: герой уявляє, що поруч з ним оселилися гноми, які зайняті своїми таємничими справами і стежать за всім, що відбувається навколо. Але сюжет, як і в пінтеровській драматургії, не грає великої ролі, хоча, на відміну від п'єс, в ньому немає нічого “абстрактного”, загадкового.

Головна дійова особа п'єси Г. Пінтера “Гірська мова” (“Mountain Language”, 1988) – це лихоліття, в якому живуть люди. Лихоліття тому й зветься так, що втрачений зв'язок з минулим і відсутнє майбутнє.

ДОРІС МЕЙ ЛЕССІНҐ (Doris May Lessing, 1919-2013) – англійська письменниця-фантаст, лауреат Нобелівської премії з літератури 2007 року (найстаріший за віком лауреат у галузі літератури на час присудження) з формулюванням “оповідає про досвід жінок, зі скептицизмом, пристрастю і пророчої силою, що зазнала розгляду розділену цивілізацію”. Роки, проведені в африканській глушині в Південній Родезії (Зімбабве), виявилися згодом невичерпним джерелом її письменницького натхнення. У 1949 Лессінг залишила Африку і переїхала до Лондона.

У перших творах із циклу Д. Лессінг “Діти насильства” (“Children of Violence”): “Марта Квест” (“Martha Quest”, 1952), “Правильний шлюб” (“A Proper Marriage”, 1954) простежується досить нетипова для того часу проблематика, пов’язана із життям жінки, яка не створена для шлюбу, материнства та сімейного щастя. В усіх романах із цієї серії Д. Лессінг демонструє, як змінюється життя головної героїні, як формується її світоглядна позиція, як вона бореться зі своїми внутрішніми демонами, намагаючись жити не так, як заведено, не так, як усі. У романі “Марта Квест” Д. Лессінг змальовує відносини героїні зі своєю матір’ю надзвичайно складними та переважно конфліктними, часто позиціонуючи матір Марти з катом для своєї доньки. Між ними немає порозуміння, лише постійні протистояння та боротьба. У романі “Правильний шлюб” ідеться про зміну життя та особистості в шлюбі, про зміну самого шлюбу як соціального інституту, про зміну його сприйняття і трактування, а також про зміну героїні в ставленні до самої себе. Найяскравішим художнім образом, створеним письменницею, для якого характерні риси феміністичного світогляду є Ганна Вульф, головна героїня роману “Золотий записник” (1962). Після публікації роману “Золотий записник” (1962) Д. Лессінг вважають першою феміністкою в англійській літературі другої половини ХХ ст. Зокрема й Нобелівську премію їй присудили як авторці, яка “оповідає про досвід жінок”. “Золотий записник” привертає до себе особливу увагу насамперед через наявні в тексті феміністичні мотиви: в центрі твору – образ сучасної жінки, яка через свою “соціальну поліфункціональність” поступово втрачає відчуття власної цілісності та частково навіть здоровий глузд. Сама ж письменниця заперечує те, що є феміністкою, хоча й не відмовляє в підтримці жіночому рухові.

Найцікавішим у рамках цієї дискусії постає один з останніх письменниці романів, “Ущелина” (“The Cleft”, 2007), в якому Д. Лессінг змальовує варіант розвитку історії людства за умови, що в природі існували лише жінки. Авторський експеримент полягає в тому, що Д. Лессінг будує нову історію створення світу без участі чоловіків, у її романі людство починається виключно із жінок, які народжують лише дівчаток, а їхнє запліднення залежить від фаз місяця та морських приливів. Письменниця здійснює спробу створення утопічного суспільства, а той факт, що в її розумінні – це світ жінок, вкотре свідчить про глибокий інтерес авторки саме до особистості жінки, її місця у світі та своєрідного “поневолення” жінки чоловіком. У художній уяві Д. Лессінг первісні, доісторичні жінки асоціюють себе з гірською ущелиною, адже вони живуть на скелястому морському побережжі. Для них символ “ущелини” виступає символом їхньої жіночності, оскільки це також і символ їхньої основної статевої ознаки.

“П'ята дитина” – роман про “чужого” в традиційній багатодітній сім'ї, такий, де у величезному будинку всі родичі збираються на різдво і проводять разом довгі зимові канікули. Бен – п'ята за рахунком дитина – народжується дуже дивним. Батьки, та й всі навколишні, з перших хвилин його життя намагаються підібрати для нього відповідне визначення: чи то йєті, чи то гоблін. Інакше кажучи, його вважають нелюдиною тільки через його зовнішність. Бен ледве виявляє людські властивості – якщо зважите на те, що людина дорівнює людяності та доброзичливості. Він надмірно зловорожий (малюк душить собак і кішок, до яких може дістатися) і майже не піддається вихованню.

ЕЛІС ЕНН МУНРО/МАНРО (Alice Ann Munro, 1931) – канадська новелістка, лауреат Нобелівської премії з літератури 2013 року. Формулювання нобелівського комітету: “майстру сучасної розповіді”. Еліс Енн Мунро стала 13-й жінкою, яка отримала Нобелівську премію з літератури, і 110-м Нобелівським лауреатом в цій категорії в цілому, першою канадською письменницєю, яку нагородили цією премією. “Вона працює в традиціях, висхідних до Чехова, але довела цей жанр новелістики до досконалості”.

В Америці популярність до Еліс Мунро прийшла ще в 60-ті роки минулого століття. Її оповідання публікували провідні видання США і Канади. Відомий американський літературний критик Харольд Блум порівнював талант Мунро з найбільшими майстрами оповідання XX століття, але при цьому зазначав, що вона поступається таким найбільшим авторам короткого жанру, як Антон Чехов і Джеймс Джойс, але їй бракує “божевілля великого мистецтва”. Незважаючи на це порівняння письменницю вперто називають “канадським Чеховим”. Вона була удостоєна багатьох літературних премій і нагород. У 1968 році Мунро за збірку коротких оповідань “Танець щасливих тіней” отримує нагороду “Governor General's Award”. Збірка “А хто ти, власне, така?”. В 1986 році був відзначена Букеровською премією. Твори Мунро були переведені на 20 мов. Вона є почесним членом Американської академії мистецтв і літератури (1992). Її остання збірка, “Занадто багато щастя”, була опублікована у серпні 2009 року. Влітку 2013 року 82-річна Мунро оголосила про відхід з літератури: збірник оповідань “Дорога життя” (“Dear Life”), що вийшов восени 2012 року, повинен стати її останньою книгою.

Хоча Еліс Мунро не феміністка, але героїнями її творів найчастіше є жінки. Однак її розповіді – це не жіночий роман, а саме добротна коротка психологічна проза. Буденний світ її малої прози – робота, сімейні відносини, любов і дружба. Пильна увага письменниці до складного, гротескного і непередбачуваного надає її картинам сільського життя далекий від ідилії колорит. Дія багатьох творів Мунро відбувається в Huron County, провінції Онтаріо. Її сильна регіональна спрямованість є однією з особливостей її книг, ілюструє літературний жанр, відомий як “готика Південного Онтаріо”.

Роботи Мунро часто порівнюють з великими новелістами, наприклад, із Чеховим. У творах Мунро, як і у Чехова, сюжет вторинний. “Все засноване на епіфанічному моменті раптового просвітлення”. Мунро розділяє одержимість Чехова з часом. Знак стилю для її персонажів – випробувати одкровення, яке проліває світло і додає сенс подіям. Сама Еліс Мунро в недавньому інтерв'ю претензію на чеховський спадок ввічливо відхилила (хоча зізналася, що Чехова читає і шанує).

Досить вдалими у Мунро є “драми зростання”, історії здобуття дорослого світу та розлучення з невинністю. Про це – з усіма подробицями і нюансами – в її ранній книзі “Історії дівчаток і жінок”. А в “Дитячій грі” героїні гірко розплачуються за страшний дитячий вчинок (вони фактично втопили Верну, утримуючи її під водою під час купання). Проте залишається загадкою, що зробило двох подружок здатними на фізичне насильство, вбивство ровесниці? Чи є відчутними у романі відгомони Другої світової війни або Великої депресії – Мунро не дає чіткого пояснення. Їй швидше цікаві раптовість, одкровення.

Кожен з героїв Мунро – це “мешканець свого особливого футлярчика”. У “Жеребку” – антична філологія (точнісінько, як “Людині в футлярі” А. Чехова). У “Справжньому житті” свій (але вже куплений іншими людьми) будиночок. У “Обличчі” – власна потворність, а в “Лісі” – поїздки на лісозаготівлю. Кожен раз Мунро м'яко і немов трішки несміливо зіштовхує героя з необхідністю порушити цілісність цього футляра. Позбавляє улюбленого і звичного: лісу, дружби, домівки. Мунро розповідає, по суті, про психологічний побут, тобто про повсякденні неголосні драми людських відносин. Руйнування людського футляра у Мунро пов'язане ще з одним повторюваним мотивом. Це мотив втручання в чуже життя, втручання мотивованого щирим бажанням – спрагою щастя (“Справжнє життя”, “Жереб”), нудьгою (“Ліс”) або відчаєм (“Обличчя”). Особлива і найбільш зворушлива історія героїв новели “Обличчя”, у який спроба втручання, спроба зламати футляр провалилася. Його власник і жертва не зміг почути за уявною насмішкою звуків любові.