Висновки.

що термін «джерело доказів», який вживається відносно показань допитуваних осіб, висновку експерта, протоколів слідчих і судових дій, є значною мірою умовним, тобто, по суті, викладена тавтологія: джерелами доказів є докази. С.А. Шейфер з цього приводу відзначав, що джерело – це те, що дає початок чому-небудь, звідкіля виходить що-небудь. Щоб виконувати цю функцію, показання, висновки, протоколи та речові докази повинні існувати до початку доказування, однак в дійсності виходить саме навпаки: вказані докази виникають як підсумок збирання доказів, вони створюються слідчим шляхом перетворення отриманих відомостей у форму, яка забезпечує їх надійне збереження й наступне використання. Логічно стверджувати, що джерело якого-небудь явища не може бути елементом, частиною такого явища, а повинно знаходитись поза ним. Ні теоретично, ні практично, відзначає В.Д. Арсеньєв, неможливо відокремити відомості про факти від показань, документів та інших засобів, в яких вони містяться. В.Я. Дорохов обмежує коло джерел доказів тільки особами – свідками, потерпілими, обвинуваченими, підозрюваними, експертами, а також слідчими та понятими при отриманні речових доказів. Саме джерело доказів не можна ототожнювати із судовим доказом, яким може бути тільки об’єктивована в доступній для сприйняття формі інформація, що несе специфіку обставин справи. У зв’язку з цим, при аналізі цього поняття необхідно звернути увагу на придатність доказів з точки зору законності їх джерел. З цієї позиції, як зазначає В. Тертишник, можна виділити: 1) джерела інформації, від яких вона може надходити (потенційні джерела); 2) джерела інформації, від яких вона надходить (реальні джерела). Тому, коли аналізувати джерела доказів з точки зору потенційності джерела, то в такому випадку вони являтимуть собою форму відображення фактичних даних, а якщо з точки зору доказової інформації, яка надходить (реальні джерела) – процесуальною формою відображення фактичних даних, які мають значення для кримінальної справи.

Джерела доказів – це певні носії доказової інформації, тобто відомості про факти, які підлягають доказуванню під час провадження у кримінальній справі. Носіями такої інформації можуть бути:

- особа (свідок, потерпілий, підозрюваний, обвинувачений та ін.);

- предмети матеріального світу (предмети, які були знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди, викрадені цінності тощо);

- документи (у т.ч. електронні носії), які несуть доказову інформацію.

Види джерел доказів обмежені законом, і перелік їх не може бути свавільно розширений на розсуд слідчого або судді; вони перераховані у ч. 2 ст. 84 КПК і є вичерпними.

Відомості, отримані з джерел, що не відповідають зазначеним умовам (наприклад, з анонімних листів), не можуть бути використані як процесуальні докази.

У ряді випадків закон зазначає, який вид джерела повинен бути використаний для отримання відомостей, що мають значення у справі. Наприклад, при встановленні тяжкості та характеру тілесних ушкоджень слідчий або прокурор зобов'язаний використати як джерело – висновок експерта (ч. 2 ст. 242 КПК).

Результати слідчих (розшукових) дій набувають значення доказів тільки тоді, коли вони відображені у протоколі.

Посилання суду у вироку на дані, одержані з інших джерел, є неприпустимими, оскільки вони не мають доказової сили.

Жодне джерело доказів не має наперед встановленої сили, не вважається кращим або гіршим.

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА»

І НСТИТУТ ПРАВА ТА ПСИХОЛОГІЇ

Кафедра кримінального права і процесу

ТЕЗИ ЛЕКЦІЙ

з навчальної дисципліни

“ДОКАЗУВАННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ”

для студентів денної форми навчання освітньо-кваліфікаційного рівня «Магістр» спеціальності 081 «Право»