Висновки.

Таким чином, ст. 91 КПК визначає коло обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні:

1) подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення);

2) винуватість обвинуваченого, форма вини, мотив і мета;

3) вид і розмір завданої шкоди, а також розмір процесуальних витрат;

4) обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого, характеризують особу обвинуваченого, обтяжують чи пом'якшують покарання, які виключають відповідальність або є підставою закриття провадження;

5) обставини, що є підставою для звільнення від відповідальності або покарання.

Отже, окреслений в ст. 91 КПК предмет доказування є загальним, єдиним для всіх стадій процесу, за трьома особливостями:

1) основною (а нерідко й єдиною) обставиною, яку необхідно з’ясувати на момент внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань, є наявність або відсутність самої події злочину;

2) на стадії виконання вироку характерна відсутність єдиного предмета дослідження, яке проводить суд залежно від змісту кожного розглядуваного ним питання (наприклад: про відстрочку виконання вироку чи заміну невідбутої частини покарання більш м'яким – ст. 537 КПК);

3) при провадженні в конкретних справах, а також стосовно окремих категорій справ, наприклад, неповнолітніх, предмет доказування конкретизується (наприклад, встановлення дорослих підбурювачів).

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА»

І НСТИТУТ ПРАВА ТА ПСИХОЛОГІЇ

Кафедра кримінального права і процесу

Тези лекцій з навчальної дисципліни

“ДОКАЗУВАННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ”

для студентів денної форми навчання освітньо-кваліфікаційного рівня «Магістр» спеціальності 081 «Право»

Тема 5. Поняття і види кримінальних процесуальних джерел.

Денна форма навчання – 6 год.

Розробники: Канцір В.С., д.ю.н., професор

Львів 2016

План.

Вступ.

1. Поняття та види процесуальних джерел доказів.

2. Показання підозрюваного і обвинуваченого та їх різновиди (самообмова, обмова, алібі), інших учасників.

3. Процесуальні вимоги до проведення експертизи та змісту висновку експерта.

4. Речові докази та вирішення питання про поводження з ними після закінчення судового розгляду справи.

5. Вимоги до протоколів слідчих і судових дій.

6. Документи як джерело доказів у справі.

Висновки.

Література до теми.

Показання учасників.

1. Бараннік Р. Свобода особи від самовикриття та викриття близьких родичів у кримінальному процесі України // Право України. – 2002. – № 6. – С.42-45. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://pravoua.com.ua

2. Белькова О. Правова допомога свідку: підстави та порядок надання // Підприємництво, господарство і право. – 2004. – № 6. – С.137-140. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pgpjournal.com.ua

3. Белькова О. Теоретичні та практичні аспекти права свідка відмовитися свідчити відносно себе, членів сім’ї та близьких родичів // Підприємництво, господарство і право. – 2004. – № 2. – С.102-105. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pgpjournal.com.ua/archive1.htm

4. Будников В. Показания в уголовном процессе / В.Будников, А.Русяев // Законность. – 2007. – № 9. – С.42 - 44. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://pressa-lex.ru

5. Говорков Н. Презумпция недоверия // Законность. – 2003. – № 1. – С.30-31. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://pressa-lex.ru

6. Громов Н. Показания эксперта как источник доказательств / Н. Громов, Е. Попова // Уголовное право. – 2003. – № 3. – С.81-82. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.jurpro.ru

7. Ільченко С.Ю. Деякі способи запобігання змін показань у кримінальних справах на стадії досудового розслідування / С. Ю. Ільченко // Криміналістика ХХІ століття. – Х. : Право, 2010. – С.308-311. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.jurpro.ru

8. Каковкин М.С. К вопросу о свидетельских показаниях // Российский следователь. – 2007. – № 7. – С.3-4. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://lawinfo.ru

9. Карпов Н. С. Відібрання пояснень як спосіб збирання доказів у кримінальному процесі / Н.С.Карпов, Ю.В.Терещенко // Науковий вісник НАВС. – К., 2011. – Вип.5(78). – С.199-215. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://scientbul.naiau.kiev.ua

10. Козырева И.Е. К вопросу о предмете свидетельских показаний // Российский следователь. – 2008. – № 24. – С.8-9. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://lawinfo.ru

11. Комиссарова Я. В. О практике использования полиграфа в уголовном судопроизводстве России // Российский следователь. – 2008. – № 12. – С.36-37. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://lawinfo.ru

12. Курочкина Л. Оглашение показаний потерпевшего и свидетеля // Законность. – 2004. – № 9. – С.46-48. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

13. Ланцедова Ю.О. Сутність та послідовність роботи з особистими речовими джерелами доказів у кримінальному судочинстві: автореф. дис. ... канд. юрид. наук (12.00.09) / Харківський нац. ун-т внутр. справ. – Харків, 2009. – 20с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/

14. Носачева М.А. О возможности оглашения в суде показаний, данных потерпевшим на стадии предварительного расследования // Российский следователь. – 2008. – № 10. – С.7-9. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://lawinfo.ru

15. Овсянников И. Заключение и показания специалиста // Законность. – 2005. – № 7. – С.32-35. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://pressa-lex.ru/

16. Петрухин И. Роль признания обвиняемого в уголовном процессе // Российская юстиция. – 2003. – № 2. – С.24-26. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://lawinfo.ru

17. Сенченко Н. Показання особи, яка страждає на психічне захворювання: поняття і допустимість у кримінальному процесі // Підприємництво, господарство і право. – 2006. – № 2. – С.138-141. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pgpjournal.com.ua

18. Стахівський С.М. Показання свідка як джерело доказів у кримінальному процесі: навч. посіб. – К.: Олан, 2001. – 95с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.jurpro.ru

19. Стахівський С.М. Показання свідка як джерело доказів у кримінальному процесі: автореф. дис. ... канд. юрид. наук: (12.00.09) / УАВС. – К., 1996. – 24с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua

20. Удалова Л.Д. Теоретичні засади отримання вербальної інформації у кримінальному процесі України: автореф. дис. ... докт. юрид. наук (12.00.09) / КНУВС. – К., 2007. – 29с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua

21. Щерба С. Влияние физических и психических недостатков обвиняемого на его показания и позицию по уголовному делу // Уголовное право. – 2005. – № 5. – С.89-93. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.jurpro.ru

Речові докази.

22. Бекетов М. Вещественные доказательства и "иные документы" - проблемы разграничения в УПК РФ // Уголовное право. – 2006. – № 3. – С.55-57. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.jurpro.ru

23. Верхогляд О. Особливості правового регулювання порядку вирішення питання про речові докази у кримінальному судочинстві / О. Верхогляд // Вісник Академії правових наук України. – Харків, 2009. – Вип.3 (58). – С.258-267. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.aprnu.kharkiv.org

24. Гула О. Поняття методу дослідження речових доказів у судовій експертизі та класифікація їх // Підприємництво, господарство і право. – 2003. – № 7. – С.108-111. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pgpjournal.com.ua

25. Долженков О.Ф. Процесуальне значення відомостей, отриманих при здійсненні оперативно-розшукової діяльності: монографія / О.Ф.Долженков, В.Є.Тарасенков, С.В.Єськов; МВС України. Луганский ДУВС; О.Ф. Долженков, В.Є. Тарасенко, С.В. Єськов. – Луганськ, 2009. – 167с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.lsl.lviv.ua

26. Егоров Н. Н. О собирании вещественных доказательств при производстве следственных действий // Российский следователь. – 2004. – № 6. – С.2-3. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://lawinfo.ru

27. Егоров Н. Н. О собирании вещественных доказательств экспертом // Российский следователь. – 2003. – № 11. – С.31-32. 61 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://lawinfo.ru

28. Запотоцький А.П. Проблеми відмежування "інших документів" від документів-речових доказів // Засади кримінального судочинства та їх реалізація в законотворчій і правозастосовній діяльності: тез. доп. та повідомлень наук. – практ. конф. (Київ, 3 квітня 2009 р.). – К.: Атіка, 2009. – С. 382-386.

29. Інструкція про порядок вилучення, обліку, зберігання та передачі речових доказів у кримінальних справах, цінностей та іншого майна органами досудового слідства, дізнання і суду / Наказ Генеральної прокуратури, МВС, Служби безпеки України від 27.08.2010 - № 51/401/649/471/23/125. - [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// http://zakon5.rada.gov.ua

30. Королишин І.М. Деякі проблеми процесуального та технічного характеру для вирішення питання щодо статусу речових доказів, отриманих шляхом фіксації за долпомогою цифрових фото- та відеозаписів // Криміналістичний вісник. – К., 2010. - № 1. – С.169-173. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.lsl.lviv.ua

31. Ланцедова Ю. О. Сутність та послідовність роботи з особистими речовими джерелами доказів у кримінальному судочинстві: автореф. дис. ... канд. юрид. наук (12.00.09) / Харківський нац. ун-т внутр. справ. – Х., 2009. – 20с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua

32. Лопаткин Д. Некоторые проблемы собирания вещественных доказательств // Законность. – 2003. – № 5. – С.36-37. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://pressa-lex.ru

33. Волохова Е. Н. К вопросу об оценке заключения судебной экспертизы по уголовному делу на следствии и в суде // Вестник криминалистики. – М., 2008. – Вып. 3. – С. 114-116. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.twirpx.com

34. Коваленко С.С. Оцінка слідчим висновку експерта за проектами КПК України // Становлення системи негласного розслідування у кримінально-процесуальному законодавстві України : матеріали круглого столу (Київ, 7 жовт. 2011р.). – 2011. – С. 111-120.

35. Коміссарова Н.О. Висновок експерта - джерело доказів у справі // Вісник Львівського інституту внутрішніх справ. – Львів, 2003. – Вип.1. – С.149-156. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://journal.lvduvs.edu.ua

36. Лазарева Л. К вопросу о правовой сущности заключения специалиста // Уголовное право. – 2009. - № 1. – С. 93-98. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.jurpro.ru

37. Моїсєєв О.М. Висновок експерта в контексті взаємодії процесуальних суб’єктів: монографія / Донецьк. нац. ун-т. – Донецьк: Норд-Прес, 2007. – 187с. Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.lsl.lviv.ua

38. Садчікова К. А. Висновок експерта як елемент достатності доказів при прийнятті остаточного рішення у кримінальній справі // Південноукраїнський правничий часопис. – 2011. − № 1. – С. 215−217. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.oduvs.edu.ua

39. Юрчишин В.Д. Висновок експерта як джерело доказів у кримінальному процесі України : автореф. дис. ... канд. юрид. наук (12.00.09) / КНУ ім.Т.Шевченка. – К., 2006. – 20 с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua

40. Юрчишин В.Д. Деякі проблеми допустимості використання як доказів висновків судових експертиз // Держава і право. – 2004. – Вип. 29. – С. 519-523. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.lsl.lviv.ua

41. Юрчишин В.Д. Проблеми доказового значення ймовірних висновків експерта в кримінальному судочинстві України // Держава і право. – 2004. – Вип. 24. – С. 529-534. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.lsl.lviv.ua

42. Юрчишин В.Д. Сутність форрми висновку експерта як судового доказу в кримінально-процесуальному законодавстві України // Проблеми державтворення і захисту прав людини: матеріали регіон. наук.-практ. конф., 5-6 лютого, 2004 р. – Львів, 2004. – С. 418-419.

43. Ясинок М. Висновок експерта як доказ у справах щодо обсягу правосуб’єктності фізичних осіб / М. Ясинок // Право України. - 2010. – № 3. – С.146-152. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://pravoua.com.ua

44. Карлаш І. А. История развития института представления доказательств лицами,

45. Кириченко С. А. Сутність і класифікація доказів та їх джерел у кримінальному судочинстві: генезис і можливості удосконалення:автореф. дис. ... канд. юрид. наук (12.00.09) / Класичний приватний ун-т. – Запоріжжя, 2009. – 20 с. 51. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua

46. Кірмач Л. А. Доказування як метод пізнання в процесі розслідування злочинів: автореф. дис. ... канд. юрид. наук (12.00.09) / Нац. юрид. академія України ім.Я.Мудрого. – Х., 2003. – 21с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua

47. Климчук В.П. Кримінально-процесуальна легалізація матеріалів оперативно-розшукової діяльності // Науковий вісник Української академії внутрішніх справ. – К., 1998. – Вип.4. – С.174-179. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://scientbul.naiau.kiev.ua

48. Коваленко Є. Г. Теорія доказів у кримінальному процесі України: Підручник. – Київ: Юрінком Інтер, 2006

49. Коваленко Є. Г. Наукові засади кримінально-процесуального доказування: монографія. – К. : ЮрІнком Інтер, 2011. – 444с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.lsl.lviv.ua

50. Коваленко І. Поняття і значення кримінально-процессуального доказування // Право України. – 2010. – № 1. – С.230-235. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://pravoua.com.ua

51. Коміссарчук Ю. А. Поняття та зміст кримінально-процесуального доказування // Науковий вісник Львівського державного ун-ту внутрішніх справ. – 2011. − № 4. – С. 333-343. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://law.lnu.edu.ua

52. Костенко Р. Доказательства и пределы доказывания в уголовном судопроизводстве // Уголовное право. – 2008. – № 4. – С.92-95. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.jurpro.ru

53. Костенко Р. Обстоятельства, устанавливаемые по уголовным делам, и доказательства // Уголовное право. – 2006. – № 2. – С.89-91. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.jurpro.ru

54. Костенко Р. Эволюция понятия доказательств в науке российского уголовного процесса // Уголовное право. – 2005. – № 3. – С.83-85. http://www.jurpro.ru

55. Костін М. Поняття "доказування" в кримінальному процесі України // Право України. – 2004. – № 1. – С.143-147. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://pravoua.com.ua

56. Костін М.І. Проблеми правового регулювання використання оперативно-розшукових матеріалів для отримання доказів у проекти КПК України // Науковий вісник НАВСУ. – К., 2001. – Вип.1. – С.82-87. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://scientbul.naiau.kiev.ua

57. Костовська О. М. Доказування у справах про злочини приватного обвинувачення: автореф. дис. … канд. юрид. наук. – К., 2012. – 16 с. 52. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua

58. Костовська О. Доказування у справах про злочини приватного обвинуваченого / О. Костовська // Підприємництво, господарство і право. – 2012. – № 1. – С.151-154. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pgpjournal.com.ua

59. Коновалова В. Версия: концепция и функции в судопроизводстве. – Харьков: Консум, 2000. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.lsl.lviv.ua

60. Котюк І.І. Теорія судового пізнання як методологічна основа забезпечення пізнавальних процесів у сфері судочинства / І. І. Котюк // Криміналістика ХХІ століття. – Харків: Право, 2010. – С.34-37. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.lsl.lviv.ua

61. Кузьмічов В., Юсупов В. Алібі у розкритті злочинів: навчальний посібник. – Київ: КНТ, 2007. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.lsl.lviv.ua

62. Крикунов О.В. Предмет доказування у кримінальному процесі крізь призму судового та доктринального тлумачення / О. В. Крикунов // Держава і право. – К., 2010. – Вип.50. – С.494-500. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.lsl.lviv.ua

63. Кручинина Н. В. Алиби: теоретические проблемы и их прикладное значение в уголовном судопроизводстве. – Иркутск: Изд-во Иркут. ун-та, 1992. – 200 с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.lsl.lviv.ua/

64. Лазарева В. Неознакомление защитника с постановлением о назначении экспертизы как основание признания заключения эксперта недопустимым доказательством / В.Лазарева, А.Лапузин // Уголовное право. – 2009. – № 1. – С.99-104. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.jurpro.ru

65. Ландарь Е. М. Інститут доказування в кримінальному процесі та його практичне значення // Південноукраїнський правничий часопис. – 2011. − № 1. – С. 201−205. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.oduvs.edu.ua

66. Лапта С.П. Цілі використання доказів під час розслідування злочинів / С. П. Лапта // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. – Х.в, 2011. – № 1(52). – С.176-180. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://visnyk.univd.edu.ua

67. Левченко О.В. Общеизвестные факты как средства уголовно-процессульного доказывания // Государство и право. – 2002. – № 8. – С.47-54. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.igpran.ru

68. Запотоцький А.П. Документи як процесуальні джерела доказів у кримінальному судочинстві: автореф. дис. ... канд. юрид. наук (12.00.09) / КНУВС. – К., 2009. – 18 с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua

69. Запотоцький А.П. Документи як процесуальні джерела доказів у кримінальному судочинстві : монографія / А. П. Запотоцький, Д.О. Савицький. – К.: Бізнес Медіа Консталтинг, 2011. – 220 с. 50. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.lsl.lviv.ua

70. Запотоцький А. П. Процесуальний статус документів-доказів та документів-речових доказів у кримінальному процесі України // Науковий вісник КНУВС. – К., 2007. – Вип.2. – С.126-134. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://scientbul.naiau.kiev.ua

71. Запотоцький А. П. Документи як процесуальні джерела доказів у кримінальному судочинстві : [монографія] / А. П. Запотоцький, Д. О. Савицький. — К. : Бізнес Медіа Консалтінг, 2011. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.lsl.lviv.ua

72. Зеленецький В. Проблеми формування сукупності доказів у процесі провадження в кримінальній справі // Вісник Академії правових наук України. – Х.в: Право, 2004. – Вип.1(36). – С.166-176. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.aprnu.kharkiv.org

73. Погорецький М. Теорія кримінального процесуального доказування: проблемні питання [Електронний ресурс] // Право України . - № 10, 2014. - Режим доступу: http://pravoua.com.ua

74. Шило О. Особливості правового регулювання використання показань у доказуванні в кримінальному провадженні [Електронний ресурс] // Право України . - № 10, 2014. - Режим доступу: http://pravoua.com.ua

Вступ.

Взаємозв’язок з попередніми темами. На попередній лекції нами було з’ясовано, що окреслений в ст. 91 КПК предмет доказування є загальним, єдиним для всіх стадій процесу, за трьома особливостями:

1) основною (а нерідко й єдиною) обставиною, яку необхідно з’ясувати на момент внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань, є наявність або відсутність самої події злочину;

2) на стадії виконання вироку характерна відсутність єдиного предмета дослідження, яке проводить суд залежно від змісту кожного розглядуваного ним питання (наприклад: про відстрочку виконання вироку чи заміну невідбутої частини покарання більш м'яким – ст. 537 КПК);

3) при провадженні в конкретних справах, а також стосовно окремих категорій справ, наприклад, неповнолітніх, предмет доказування конкретизується (наприклад, встановлення дорослих підбурювачів).

Мета теми – обстежити різні за видами джерела доказів – як певні носії доказової інформації, тобто відомості про факти, які підлягають доказуванню під час провадження у кримінальній справі. Носіями такої інформації можуть бути:

- особа (свідок, потерпілий, підозрюваний, обвинувачений та ін.);

- предмети матеріального світу (предмети, які були знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди, викрадені цінності тощо);

- документи (у т.ч. електронні носії), які несуть доказову інформацію.

Види джерел доказів обмежені законом, і перелік їх не може бути свавільно розширений на розсуд слідчого або судді; вони перераховані у ч. 2 ст. 84 КПК і є вичерпними.

Відомості, отримані з джерел, що не відповідають зазначеним умовам (наприклад, з анонімних листів), не можуть бути використані як процесуальні докази.

Питання 1. Поняття та види процесуальних джерел доказів.

Важливе значення та зацікавленість викликає питання про природу джерела доказової інформації. У процесуальній літературі під джерелами доказів розуміють: показання, речові докази, документи, висновки експертів. Згідно з ч.2 ст. 84, параграфами 3-5 глави 4 КПК. Ураховуючи зазначене, можна вважати, що термін «джерело доказів», який вживається відносно показань допитуваних осіб, висновку експерта, протоколів слідчих і судових дій, є значною мірою умовним, тобто, по суті, викладена тавтологія: джерелами доказів є докази. С.А. Шейфер з цього приводу відзначав, що джерело – це те, що дає початок чому-небудь, звідкіля виходить що-небудь. Щоб виконувати цю функцію, показання, висновки, протоколи та речові докази повинні існувати до початку доказування, однак в дійсності виходить саме навпаки: вказані докази виникають як підсумок збирання доказів, вони створюються слідчим шляхом перетворення отриманих відомостей у форму, яка забезпечує їх надійне збереження й наступне використання. Логічно стверджувати, що джерело якого-небудь явища не може бути елементом, частиною такого явища, а повинно знаходитись поза ним. Ні теоретично, ні практично, відзначає В.Д. Арсеньєв, неможливо відокремити відомості про факти від показань, документів та інших засобів, в яких вони містяться. В.Я. Дорохов обмежує коло джерел доказів тільки особами – свідками, потерпілими, обвинуваченими, підозрюваними, експертами, а також слідчими та понятими при отриманні речових доказів. Саме джерело доказів не можна ототожнювати із судовим доказом, яким може бути тільки об’єктивована в доступній для сприйняття формі інформація, що несе специфіку обставин справи. У зв’язку з цим, при аналізі цього поняття необхідно звернути увагу на придатність доказів з точки зору законності їх джерел. З цієї позиції, як зазначає В. Тертишник, можна виділити: 1) джерела інформації, від яких вона може надходити (потенційні джерела); 2) джерела інформації, від яких вона надходить (реальні джерела). Тому, коли аналізувати джерела доказів з точки зору потенційності джерела, то в такому випадку вони являтимуть собою форму відображення фактичних даних, а якщо з точки зору доказової інформації, яка надходить (реальні джерела) – процесуальною формою відображення фактичних даних, які мають значення для кримінальної справи.

Джерела доказів – це певні носії доказової інформації, тобто відомості про факти, які підлягають доказуванню під час провадження у кримінальній справі. Носіями такої інформації можуть бути:

- особа (свідок, потерпілий, підозрюваний, обвинувачений та ін.);

- предмети матеріального світу (предмети, які були знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди, викрадені цінності тощо);

- документи (у т.ч. електронні носії), які несуть доказову інформацію.

Види джерел доказів обмежені законом, і перелік їх не може бути свавільно розширений на розсуд слідчого або судді; вони перераховані у ч. 2 ст. 84 КПК і є вичерпними.

Відомості, отримані з джерел, що не відповідають зазначеним умовам (наприклад, з анонімних листів), не можуть бути використані як процесуальні докази.

У ряді випадків закон зазначає, який вид джерела повинен бути використаний для отримання відомостей, що мають значення у справі. Наприклад, при встановленні тяжкості та характеру тілесних ушкоджень слідчий або прокурор зобов'язаний використати як джерело – висновок експерта (ч. 2 ст. 242 КПК).

Результати слідчих (розшукових) дій набувають значення доказів тільки тоді, коли вони відображені у протоколі.

Посилання суду у вироку на дані, одержані з інших джерел, є неприпустимими, оскільки вони не мають доказової сили.

Жодне джерело доказів не має наперед встановленої сили, не вважається кращим або гіршим.

Питання 2. Показання підозрюваного і обвинуваченого та їх різновиди (самообмова, обмова, алібі), інших учасників.

Показання підозрюваного – це надання відомостей особою, яку повідомлено про підозру або затримано за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, даних про відомі їй обставини вчинення злочину, в якому вона підозрюється, зроблених під час допиту у встановленому законом порядку.

Показання обвинуваченого (підсудного) – це повідомлення особою, обвинувальний акт щодо якої переданий до суду, відомостей по суті пред’явленого обвинувачення, інших відомих їй обставин і доказів, що є у справі, зроблених під час допиту у встановленому законом порядку.

Їх права у процесі доказування врегульовані ст. 20 і 42 КПК, зокрема, надавати усні або письмові пояснення з приводу підозри чи обвинувачення, збирати і подавати докази, брати особисту участь у проведенні процесуальних дій, не говорити нічого з приводу підозри чи обвинувачення або у будь-який момент відмовитися відповідати на запитання та інші.

Давати показання і відповідати на запитання – це право, а не обов’язок сторони захисту. За відмову чи за давання завідомо неправдивих показань вони відповідальності не несуть.

Фактичні дані, які повідомляє обвинувачений, можуть бути прямими та побічними, обвинувальними та виправдувальними доказами.

Залежно від ставлення підозрюваного до висунутої підозри, а обвинуваченого – до обвинувачення, розрізняють:

1. Повне або часткове визнання чи заперечення ними своєї вини у інкримінованому злочині.

2. Такі показання, як обмова.

3. Самообмова.

4. Алібі.

Показання обвинуваченого, який не визнає себе винуватим, можуть стосуватися всього пред’явленого обвинувачення або його частини. Обвинувачений може не тільки визнавати факти, але заперечувати їх злочинний характер (стверджувати, наприклад, що він діяв у стані необхідної оборони).

Особливу групу складають показання підозрюваного, обвинуваченого відносно інших осіб.

Обмова – це показання підозрюваного або обвинуваченого, в яких вони правдиво або неправдиво викривають інших осіб у вчиненні інкримінованого їм злочину.

Мотивами обмови є, зокрема, бажання уникнути відповідальності або применшити свою вину, бажання сприяти розкриттю злочину, помста тощо. Обмова завжди направлена на викриття, а не виправдування певної особи.

Суть самообмови полягає у визнанні підозрюваним або обвинуваченим своєї причетності до злочину, якого насправді вони не вчиняли, або у причетності до більш тяжкого злочину, ніж вчинений у дійсності, або беруть тільки на себе вину за вчинений у співучасті злочин, чи перебільшує свою роль у вчиненні злочину.

Мотивами самообмови може бути прагнення звільнити від кримінальної відповідальності інших осіб, які насправді вчинили злочин, матеріальне стимулювання та інше.

Алібі (буквальний переклад з лат. – "в ін­шому місці") – це твердження підозрюваного або обвинуваченого про те, що вони не могли вчинити інкримінованого їм злочину, оскільки у момент його вчинення перебували в іншому місці. Обов’язок перевірки алібі покладається на слідчого чи суддю. Не спростоване алібі рівноцінне не доведеності вини особи.

Особливості оцінки показань підозрюваних й обвинувачених.

Оцінка показань підозрюваного й обвинуваченого має свою специфіку, оскільки вони – учасники процесу, які завжди зацікавлені у результаті справи.

Показання підозрюваного й обвинуваченого, як і інші докази в кримінальному процесі, підлягають перевірці шляхом аналізу їх змісту, співставлення з іншими доказами, що наявні у справі, провадження слідчих дій (очної ставки, слідчого експерименту тощо).

Визнання підозрюваним і обвинуваченим своєї вини може бути покладено в основу обвинувачення тільки при підтвердженні цього визнання сукупністю інших доказів, що є у справі.

Показання свідка – це відомості, які надаються в усній або письмовій формі про відомі свідку обставини, що мають значення у справі, зроблені та зафіксовані у встановленому законом порядку під час допиту.

Показання свідка є найбільш поширеним джерелом доказів у судочинстві. Свідок міг безпосередньо спостерігати подію, щодо якої він дає показання, дізнатись про неї з документів тощо.

Як свідок може бути викликана фізична особа, якій відомі обставини, що підлягають доказуванню під час провадження, і яка для цього викликана для давання показань (ч. 1 ст. 65 КПК). Закон не передбачає певних вікових обмежень для свідків. У випадку необхідності як свідки можуть бути допитані малолітні.

До осіб, які не підлягають допиту як свідки, належать:

1. захисник, адвокат, нотаріус, медичний працівник яким у зв'язку з виконанням професійних або службових обов'язків, стало відомо про відомості, які становлять таємницю (наприклад, відомості, які становлять лікарську таємницю про хворобу, медичне обстеження, інтимну і сімейну сторони життя особи);

2. представник потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача, законний представник потерпілого, цивільного позивача у кримінальному провадженні – про обставини, які стали їм відомі у зв'язку з виконанням функцій представника чи захисника;

3. священнослужителі – про відомості, одержані ними на сповіді віруючих;

4. журналісти – про відомості, які містять конфіденційну інформацію, надану за умови їх нерозголошення;

5. професійні судді та присяжні – про обставини обговорення в нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення судового рішення;

6. особи, до яких застосовані заходи безпеки, – щодо дійсних даних про свою особу;

7. особи, які мають право дипломатичної недоторканності та інші особи, перераховані у ч. 2 ст. 65 КПК.

Свідки вправі відмовитися давати показання щодо себе, близьких родичів та членів своєї сім'ї, що можуть стати підставою для обвинувачення (ст. 66 КПК).

Стаття 386 КК України встановлює кримінальну відповідальність за перешкоджання явці свідка, примушування його до відмови від давання показань, підкуп або погрозу помстою за дані показання. Примушувати свідка давати показання при допиті шляхом незаконних дій з боку слідчого органу досудового розслідування, а також дії, поєднані із застосуванням насильства, караються згідно зі ст. 373 КК.

Стаття 67 КПК передбачає настання кримінальної відповідальність свідка за завідомо неправдиві показання чи відмову давати показання (ст. 384, 385 КК України). За розголошення без дозволу слідчого даних досудового розслідування свідок несе кримінальну відповідальність за ст. 387 КК України.

При неявці без поважних причин свідок може бути підданий примусовому супроводженні до місця виклику – тобто приводу за рішенням слідчого судді або суду (ч. 2 ст. 140 КПК).

Предмет показань: свідок може бути допитаний про обставини, що підлягають встановленню у кримінальній справі, в тому числі про факти, які характеризують особу обвинуваченого та його взаємовідносини з ними.

Свідок може давати показання про обставини, які він сприймав безпосередньо, або про ті, які йому стали відомі зі слів інших осіб. Стаття 97 н. КПК допускає визнати доказом показання з чужих слів (наприклад, якщо сторони погоджуються визнати їх доказами).

Показання потерпілого – це повідомлення особою, якій кримінальним правопорушенням завдано моральної, фізичної або майнової шкоди про обставини, що мають значення у справі, зроблені та зафіксовані у встановленому законом порядку під час допиту.

Подавати докази слідчому, прокурору, судді, давати пояснення, показання або відмовитися їх давати, брати участь у слідчих (розшукових) та інших процесуальних діях – це право потерпілого, а не його обов’язок (ст. 56 КПК). Тому потерпілий, на відміну від свідка, попереджається тільки про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиві показання (ст. 384 КК).

Предмет показань: потерпілий може бути допитаний про обставини, що підлягають встановленню у цій справі, в тому числі про факти, що характеризують особу обвинуваченого і його взаємовідносини з ними, про розмір заподіяної шкоди. Не можуть служити доказами повідомлення потерпілим даних, джерело яких невідоме.

Особливості оцінки показань свідків і потерпілих

Фактичні дані, що містяться у показаннях свідків й потерпілих, як і всі інші види доказів, повинні оцінюватися слідчим, прокурором й судом у сукупності та співставленні з уже наявними доказами, отриманими з інших джерел (з речовими доказами чи висновком експерта). У результаті може бути встановлено, що ті або інші фактичні дані, котрі фігурують у показаннях особи, протирічать одне одним або виключають одне одного чи логічно не зв’язуються між собою. Оцінка показань нерозривно пов’язана з їхньою перевіркою. Наприклад, за допомогою обшуку можуть бути перевірені показання свідка щодо знаходження слідів і предметів, а за допомогою висновку експерта – показання щодо походження цих слідів або предметів.

Причини, за яких даються неправдиві показання свідками:

1. Свідок в силу родинних або дружних відносин, які склалися між ним й обвинуваченим, намагається своїми показаннями полегшити участь обвинуваченого;

2. Навпаки, через неприязні стосунки до обвинуваченого, свідок у своїх показаннях відходить від істини, намагається погіршити становище обвинуваченого;

3. Неправдиві показання свідка, результат його власної заінтересованості приховати свою причетність до злочину;

4. Вплив на свідка з боку обвинувачених або його близьких родичів (погроза, підкуп тощо).

Причини, за яких даються неправдиві показання потерпілими:

1. На відміну від свідка, потерпілий зацікавлений у результатах справи, має самостійні інтереси, у зв’язку з чим йому надаються широкі процесуальні права. Його показання є не тільки видом доказів, але й засобами, за допомогою яких потерпілий здійснює захист своїх інтересів;

2. Потерпілий може давати неправдиві показання не внаслідок помилки, але й умисно, намагаючись таким чином помститись обвинуваченому або з особистих неприязних стосунків;

3. Іноді як “потерпілий” виступає особа, яка вчинила злочин або інсценувала його;

4. Потерпілий може намагатися приховати від слідства й суду, що на момент злочину він перебував у стані сп’яніння, і у зв’язку з цим не міг адекватно сприймати обставини події;

5. При отриманні й оцінці показань потерпілого у суді враховується, що з моменту закінчення досудового розслідування йому, на відміну від свідка, відомий зміст усіх доказів, зібраних у справі.

Оцінка показань свідка й потерпілого – це складний і тривалий процес, який розвивається по мірі накопичування доказового матеріалу і завершується підсумковою оцінкою показань спільно з іншими доказами при прийнятті рішення у справі.

Питання 3. Процесуальні вимоги до проведення експертизи та змісту висновку експерта.

Висновок експерта як доказ – це докладний опис проведених особою, що володіє спеціальними знаннями, досліджень та зроблені за їх результатами висновки, обґрунтовані відповіді на запитання, поставлені особою, яка залучила експерта, слідчим суддею чи судом, що доручив проведення експертизи (ст. 101 КПК).

Висновок експерта не може ґрунтуватися на доказах, які визнані судом недопустимими.

Ч. 2 ст. 242 КПК перераховує випадки, коли слідчий або прокурор для отримання доказів зобов'язаний звернутися до експерта (встановлення причин смерті; тяжкості та характеру тілесних ушкоджень; визначення психічного стану підозрюваного, встановлення віку особи, встановлення статевої зрілості потерпілої особи). Примусове залучення особи для проведення медичної або психіатричної експертизи здійснюється за ухвалою слідчого судді, суду.

Права, обов’язки та відповідальність експерта визначені ст. 69 – 70 КПК та Законом України "Про судову експертизу", а також ст. 384 – 385 КК України.

Висновок експерта залежно від характеру встановлених фактичних обставин, може бути обвинувальним або виправдувальним, прямим або побічним доказом.

Висновок експерта, як і будь-якій інший доказ, підлягає оцінці слідчим, прокурором, суддею. Оцінка висновку експерта включає:

а) аналіз дотримання процесуального порядку проведення експертизи;

б) аналіз відповідності висновку тим завданням, які були поставлені;

в) аналіз повноти висновку;

г) оцінку наукової обґрунтованості висновку;

д) оцінку фактичних даних, що містяться у висновку з точки зору їх належності до справи і місця у системі доказів.

У всіх випадках висновок експерта повинен оцінюватися у сукупності з іншими доказами. Висновки у справі не можуть ґрунтуватися на висновку експерта, який суперечить обставинам, що достовірно встановлені у справі.

У результаті оцінки висновку слідчий чи суддя може прийняти одне з таких рішень:

а) визнати висновок повним і обґрунтованим, а фактичні дані, що містяться у ньому, достовірними і такими, що мають значення у справі;

б) визнати висновок недостатньо повним і призначити додаткову експертизу або допитати експерта для роз’яснення даного висновку (перед чим він приймає присягу – ст. 356 КПК);

в) визнати висновок експерта необґрунтованим, таким, що викликає сумнів у його правильності та призначити повторну експертизу (доручається іншому експертові) або провести інші процесуальні дії, скеровані на перевірку висновку експерта.

На відміну від висновку експерта, пояснення спеціаліста на вважаються джерелом доказів, оскільки спеціаліст залучається сторонами лише для надання безпосередньої технічної допомоги (складення схем, планів, креслень, відбір зразків для проведення експертизи тощо) і може надавати консультації з питань, що потребують відповідних спеціальних знань і навичок. Письмові пояснення спеціалістів, які брали участь у проведенні процесуальної дії, додаються до відповідного протоколу (п. 2 ст. 105 КПК).

Питання 4. Речові докази та вирішення питання про поводження з ними після закінчення судового розгляду справи.

Речовими доказами (ст. 98 КПК) є матеріальні об'єкти, які були:

1. Знаряддям вчинення кримінального правопорушення – це можуть бути різні предмети, що мають відповідне призначення у побутовій, господарській, медичній, військовій та іншій діяльності (ніж, викрутка, отрутохімікати, зброя тощо), спеціально виготовлені або пристосовані для вчинення конкретного злочину.

2. Зберегли на собі сліди злочину або містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ, – сліди рук, ніг, зубів, одягу, крові, інших виділень людини або тварини, фарби, мікрочастин тощо, є найпоширенішим видом речових доказів.

До речових доказів, що містять інші відомості, можна віднести предмети, які можуть бути засобами для розкриття злочину і викриття винуватих або для спростування обвинувачення або пом’якшення покарання. Такі матеріальні об’єкти безпосередньо пов’язані з обставинами, що мають значення для справи, наприклад, речі, залишені обвинуваченим на місці вчинення злочину або продукти злочинної діяльності (фальшиві гроші, підроблені документи тощо).

Оскільки матеріальні сліди, як правило, неможливо відділити від поверхні, на якій вони знаходяться, то ці сліди вилучаються разом з предметом, на яких вони виявлені, а коли це неможливо – виготовляються їх копії, зліпки. Об’ємні сліди вилучаються за допомогою гіпсових зліпків та іншими способами.

3. Об'єкти кримінально-протиправних дій – це предмети, на які безпосередньо спрямоване злочинне посягання (майно, гроші тощо). Слід відрізняти цей вид речових доказів від об’єкта злочину в кримінальному праві, яким є суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом.

4. Гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом, – це все те, що набуто на викрадені гроші та гроші, виручені від продажу викрадених речей, а також самі гроші, одержані від реалізації викраденого майна. На відміну від об’єктів злочинних дій, для цього виду речових доказів, як правило, не мають значення їх індивідуальні ознаки.

5. Документи є речовими доказами, якщо вони містять вищезазначені ознаки.

Питання про долю речових доказів і документів вирішується на підставі ст. 100 КПК (повертаються власнику, конфіскуються і передаються в дохід держави, а вилучені з обігу – передаються відповідним установам або знищується). Спір про належність речей, що підлягають поверненню, вирішується у порядку цивільного судочинства.

Суттєвою особливістю речових доказів є їх незамінність. Речовий доказ створюється самим фактом і обстановкою вчиненого злочину. Якщо речовий доказ втрачено, неможливо створити інший, замінити його.

Предмети, які можуть бути речовими доказами, виявляються при огляді місця події, обшуку, виїмці, подаються самими учасниками провадження. Речові докази фіксуються за допомогою фотографування або відеозапису та докладно описуються в протоколі огляду.

За необхідності може бути збережений зразок речового доказу, достатній для його експертного дослідження або інших цілей кримінального провадження (ч. 6 ст. 100 КПК). Копії, виготовлені зі сліду, який неможливо вилучити з місця події і долучити до справи в оригіналі, а також зліпки, відтиски – є похідними речовими доказами.

Речові докази підлягають перевірці й оцінці разом з іншими доказами, що є у справі.

При оцінці значення речового доказу необхідно враховувати обставини, за яких даний предмет був виявлений. Якщо в матеріалах справи немає даних про те, коли і за яких обставин виявлено предмет, хоча б і такий, який зберігається при справі, то він втрачає значення доказу. Підлягають обліку час, який минув з моменту, коли предмет набув значення речового доказу, наявність і характер змін, які відбулись з предметом, можливість підробки речових доказів, навмисного їх створення або спотворення певних властивостей та ознак.

Питання 5. Вимоги до протоколів слідчих і судових дій.

Протоколи ходу і результатів проведення процесуальної дії та додатки до них складені й оформлені у порядку, передбаченому КПК (стаття 104 - 105 н. КПК), є джерелом доказів, оскільки в них підтверджуються обставини і факти, що мають значення для вирішення справи.

Додатки до протоколу – це різного роду носії інформації, які пояснюють його зміст (фототаблиці, схеми, зліпки). (Разом з тим, слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд мають право заборонити застосовування технічних засобів при проведенні окремої процесуальної дії з метою нерозголошення відомостей, які містять таємницю чи стосуються інтимного життя особи, про що виноситься вмотивована постанова (ухвала) (п.11 ст. 42 КПК)).

Джерелами доказів є протоколи всіх слідчих дій, окрім протоколів допитів. У цьому випадку, за їх допомогою здійснюється лише фіксація показань учасників провадження, і саме ці показання є джерелом доказів.

Порядок складання і оформлення протоколів – ч.3 ст. 104 КПК.

При перевірці й оцінці цього виду джерел доказів враховується наявність або відсутність протиріч з іншими зібраними доказами.

Питання 6. Документи як джерело доказів у справі.

Документ (ст. 99 КПК) – є спеціально створеним з метою збереження інформації матеріальним об'єктом, що містить зафіксовані за допомогою письмових знаків, звуку, зображення тощо відомості, які можуть бути використані як доказ під час кримінального провадження.

Серед джерел доказів закон виділяє такі основні групи документів:

1) матеріали фотозйомки, звукозапису, відеозапису та інші носії інформації (у тому числі електронні);

2) протоколи процесуальних дій та додатки до них, а також носії інформації, на яких за допомогою технічних засобів зафіксовано процесуальні дії;

3) висновки ревізій та акти перевірок;

4) матеріали, в яких зафіксовано фактичні дані про протиправні діяння окремих осіб, зібрані оперативними підрозділами з дотриманням Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність".

Класифікація документів:

1. За походженням:

• офіційні (що виходять з установ, організацій, а також складені особою в зв’язку з виконанням службових або громадських обов’язків);

• приватні (що виходять від громадян – листи, заяви, щоденники тощо).

2 . За способом фіксації:

• документи, виконані за допомогою письмових знаків, відео, аудіо звуку;

• документи, виконані за допомогою умовних графічних зображень (схеми, креслення, графіки, малюнки, ескізи тощо);

• електронний документ – тобто паперове чи іншого виду його відображення.

3. Документи, складені за пропозицією органів розслідування і суду або за проханням учасників процесу під час провадження у справі (наприклад, характеристики, рапорти тощо).

4. Документи, складені незалежно від провадження у справі та часу їх складання, але містять в собі опис події, яка стала предметом розгляду кримінальної справи (наприклад, заповіт у справі замаху на життя спадкодавця).

5. Оригінал документа та дублікат документа – тобто документ, виготовлений таким же способом, як і його оригінал, і може бути визнаний судом як оригінал документа. Сторона зобов'язана надати іншій стороні можливість оглянути або скопіювати оригінал документа.

Доказове значення мають лише документи, що володіють сукупністю ознак:

а) відомості про факти чи обставини, що викладені у документі, мають значення для кримінальної справи;

б) у документі викладені або засвідчені обставин, факти, джерело яких можна встановити і перевірити.

Відсутність у документі хоча би однієї з ознак позбавляє його доказового значення, оскільки викликає сумнів у достовірності даних, що містяться у ньому.