Тема 3.

Поняття доказування і характеристика

його етапів.

Денна форма навчання – 4 год.

Розробники: Канцір В.С., д.ю.н., професор

Львів 2016

План.

Вступ.

1. Поняття доказування як законодавчо врегульованої, розумової діяльності слідчого, прокурора та суду.

2. Інститут доказування у процесуальних системах окремих іноземних держав (сам).

3. Характеристика етапів доказового процесу

4. Поняття версій та їх класифікація.

5. Порядок висунення та перевірки слідчих та судових версій (сам).

Висновки.

Література до теми.

1. Белкин А. Р. Теория доказывания в уголовном судопроизводстве / Белкин А. Р. — М. : Норма, 2007. — 528 с.

2. Коваленко Є. Г. Теорія доказів у кримінальному процесі України : [підруч.] / Коваленко Є. Г. — К. : Юрінком Інтер, 2006. — 632 с.

3. Запотоцький А. П. Документи як процесуальні джерела доказів у кримінальному судочинстві: [монографія] / А. П. Запотоцький, Д. О. Савицький. — К. : Бізнес Медіа Консалтінг, 2011. — 220 с.

4. Савонюк Р. Ю. Доказування в досудовому слідстві: [навч. посіб.] / Савонюк Р. Ю. ; за ред. доктора юрид. наук, академіка АПрН України О. М. Бандурки. — Сімферополь : ДОЛЯ, 2004. — 184 с.

5. Стахівський С. М. Теорія і практика кримінально-процесуального доказування / Стахівський С. М. — К.: Нац. акад. внутр. справ України, 2006. — 272 с.

6. Стахівський С. М. Проблеми реформування кримінально-процесуального законодавства : Вибрані твори (Світлій пам'яті С. М. Стахівського присвячується) / Стахівський С. М. — К.: Бізнес Медіа Консалтинг, 2010. — 276 с.

7. Тертышник В. М. Теория доказательств / В. М. Тертышник, С. В. Слинько. — Х. : Арсис, 1998. — 256 с.

8. Удалова Л. Д. Практикум з кримінального процесу: [навч. посіб.] / Удалова Л. Д., Рожнова В. В., Шпотаківська О. В. — К.: КНТ, 2010. — 360 с.

9. Шейфер С. А. Доказательства и доказывание по уголовным делам: проблемы теории и правового регулирования / Шейфер С. А. — М. : Норма, 2010. — 240 с.

10. Гмирко В. Легальне визначення загального поняття доказів / В. Гмирко // Право України. — 2003. — № 11. — С. 101—106.

11. Грошевий Ю. М. Докази і доказування у кримінальному процесі : [наук.-практ. посіб.] / Ю. М. Грошевий, С. М. Стахівський. — К. : КНТ, 2006. — 272 с.

12. Зеленецкий, В. С. Проблемы формирования совокупности доказательств в уголовном процессе: [монография] / Зеленецкий В. С. — Х. : Вост.-регион. центр гуманитар.-образоват. инициатив, 2004. — 108 с.

13. Михеенко М. М. Доказывание в советском уголовном судопроизводстве / Михеенко М. М. — К. : Вища шк., 1984. — 134 с.

14. Нор В. Т. Проблеми теорії і практики судових доказів / Нор В. Т. — Львів : Вища шк., 1978. — 111 с.

15. Погорецький М. А. Функціональне призначення оперативно-розшукової діяльності у кримінальному процесі / Погорецький М. А. — Х. : Арсіс, 2007. — 576 с.

16. Стахівський С. М. Слідчі дії як основні засоби збирання доказів : [навч.-практ. посіб.] / Стахівський С. М. — К. : Атіка, 2009. — 64 с.

17. Шейфер С. А. Доказательства и доказывание по уголовным делам: проблемы теории и правового регулирования / Шейфер С. А. — М. : Норма, 2009. — 240 с.

18. Грошевий Ю. М. Кримінально-процесуальне доказування та оперативно-розшукова діяльність : [навч. посіб.] / Ю. М. Грошевий, С. Б. Фомін. — Х. : Право, 2010. — 112 с.

19. Волкотруб С. Г. Імунітет у кримінальному процесі України / Волкотруб С. Г. — Х. : Консум, 2005. — 144 с.

20. Грошевий Ю. М. Судовий контроль у сфері оперативно-розшукової ді­яльності : [монографія] / Ю. М. Грошевий, С. В. Єськов. — Луганськ : РВВ ЛДУВС ім. Е. О. Дідоренка, 2009. — 128 с.

21. Іщенко В. Поняття протоколів слідчих і судових дій як самостійного ви­ду доказів у кримінальному судочинстві / В. Іщенко // Право України. — 1998. — № 5. — С. 78—81.

22. Оперативно-розшукова діяльність : [навч. посіб.] / за ред. О. М. Джужи. — К. : Правова єдність, 2009. — 310 с.

23. Погорецький М. А. Докази у кримінальному процесі / М. А. Погорецький // Вісник прокуратури. — 2003. — № 2. — С. 59—65.

24. Погорецький М. А. Судовий контроль та прокурорський нагляд за використанням протоколів оперативно-розшукової діяльності в криміналь­ному процесі / М. А. Погорецький // Вісник Верховного Суду України. — 2003. — № 2. — С. 36—39.

25. Стахівський, С. М. Показання свідка як джерело доказів у кримінальному процесі : [навч. посіб.] / Стахівський С. М. — К. : Олан, 2001. — 95 с.

26. Коваленко Є. Г. Кримінальний процес України : [підруч.] / Є. Г. Коваленко, В. Т. Маляренко. — К. : Юрінком Інтер, 2006. — 704 с.

27. Лобойко Л. М. Кримінально-процесуальне право. Курс лекцій : [навч. посіб.] / Лобойко Л. М. — К.: Істина, 2005. — 456 с.

28. Рыжаков А. П. Уголовний процес : [учеб. для вузов] / Рыжаков А. П. — М. : ПРИОР, 1999. — 592 с.

29. Тертишник В. М. Кримінально-процесуальне право України : [підруч.] / Тертишник. — К. : А.С.К., 2003. — 1120 с.

30. Удалова Л. Д. Кримінальний процес України. Загальна частина : [підруч.]. — К. : Кондор, 2005. — 152 с.

31. Костін М. І. Доказування і сучасна модель кримінального судочинства / М. І. Костін // Економіка, фінанси, право. — 2003. — № 4. — С. 36—39.

32. Астапенко О. Допустимість доказів при їх оцінці у ході кримінально-процесуального доказування / О. Астапенко // Підприємництво, господарство і право. — 2005. — № 10. — С. 144—146.

33. Бугаков О. Співвідношення оперативно-розшукових матеріалів і доказів у кримінальному процесі / О. Булгаков // Підприємництво, господарство і право. — 2003. — №7. — С. 120—124.

34. Куценко О. Правила перевірки допустимості доказів у кримінальному судочинстві / О. Куценко // Підприємництво, господарство і право. — 2005. — № 5. — С. 81—84.

35. Степанов О. Належність як один із критеріїв оцінки доказів / О. Степанов // Підприємництво, господарство і право. — 2003. — № 5. — С. 110—112.

36. Сівочек С. Аналіз поняття доказу в кримінальному процесі України / С. Сівочек // Право України. — 2001. — № 9. — С. 77—79.

37. Стахівський С. Оцінка доказів та їх процесуальних джерел у кримінальному процесі / С. Стахівський // Підприємництво, господарство і право. — 2005. — № 6. — С. 135—138.

38. Сичевський В. Актуальні питання належності доказів у кримінальному провадженні // Європейські перспективи. — 2015. — № 4. — С. 54 - 60.

39. Чорноус Ю. Місце та значення слідчих дій у процесі доказування по кримінальній справі / Ю. Чорноус // Підприємництво, господарство і право. — 2004. — № 4. — С. 117—121.

40. Агутин А.В. К проблеме допустимости источника доказательств в российском уголовном процессе // Российский следователь. – 2004. – № 12. – С.6-9. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://lawinfo.ru

41. Азаров Ю.І. Доказування на досудових стадіях кримінального процесу: навч.– метод. посіб. / Ю.І. Азаров МВС України. КНУВС. ННІПКГБПС. – К., 2008. – 151с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.lsl.lviv.ua

42. Алексійчук О.М. Предмет доказування у кримінальних справах про вбивства: автореф.дис. ...канд.юрид. наук (12.00.09) / МВС України,НАВС. – К., 2012. – 18с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua

43. Астапенко О.В. Витребування та подання предметів і документів як способи збирання доказів на досудових стадіях кримінального процесу: автореф. дис. ... канд.юрид наук (12.00.09) / Нац. акад. прокуратури України. – К., 2009. – 16с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua

44. Астапенко О. Допустимість доказів при їх оцінці у ході кримінально-процесуального доказування // Підприємництво, господарство і право. – 2005. – № 10. – С.144-146. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pgpjournal.com.ua

45. Астапенко О.В. Поняття кримінально-процесуального доказування і його структурні елементи // Підприємництво, господарство і право. – 2006. – № 5. – С.155-158. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pgpjournal.com.ua

46. Багрій М. Особливості тактики збирання та перевірки непрямих доказів при здійсненні окремих слідчих дій / М. Багрій // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – Львів, 2010. – Вип.50. – С.318-327. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://journal.lvduvs.edu.ua

47. Бацько І.М. Протоколи слідчих дій як джерела доказів у кримінальному процесі: автореф. дис. ... канд. юрид. наук (12.00.09). / НАВСУ. – К., 2003. – 18с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua

48. Белкин А.Р. Теория доказывания: науч. – метод. пособие. – М. : НОРМА, 1999. – 418с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.lsl.lviv.ua

49. Белоковыльский М. С. Спорные вопросы проверки и оценки допустимости доказательств в ходе предварительного расследования / М. С. Белоковыльский // Российский следователь. – 2010. – № 7. – С.4-7. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://lawinfo.ru

50. Білоусов О.І. Теорія і практика оцінки доказів у кримінальному судочинстві / О.І.Білоусов, Т.Б.Земляна, З.Д.Смітієнко. – Кіровоград, 1997. – 94с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.lsl.lviv.ua

Вступ.

Взаємозв’язок з попередніми темами. На попередній лекції нами було з’ясовано, що доказування в кримінальному провадженні здійснюється на основі законів логіки і за допомогою доказів, якими є фактичні дані, отримані у передбаченому законом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, адвокат, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню (див. ч. 1 ст. 84 КПК України).

Важливо відзначити, що для визначення поняття «доказ» законодавець використав вираз «фактичні дані». Це пояснюється тим, що факти об’єктивного світу, які існують поза свідомістю людини і незалежно від неї, не можуть бути використані безпосередньо в доказуванні, їх не можна ввести в кримінальне провадження для підтвердження або спростування якихось обставин - оперувати в доказуванні можна лише відомостями про факти, даними про них. Для суб’єкта доказування фактами стають лише ті предмети, явища, події об’єктивної дійсності, які він в процесі пізнання сам суб’єктивно виділив з решти за їх зв’язок з вчиненим кримінальним правопорушенням, і вони на цій підставі можуть підтверджувати або спростовувати обставини предмета доказування.

Мета теми – дослідити феномен доказування у трьох площинах:

1. Доказування - як дослідження фактичних обставин справи, що полягає в діяльності слідчого та судді по збиранню, перевірці та оцінці доказів;

2. Доказування – як логічне і процесуальне обґрунтування висновків та рішень по справі;

3. Доказування – як сукупність практичних дій і розумової діяльності суб’єктів кримінального процесу.

Питання 1. Поняття доказування як законодавчо врегульованої, розумової діяльності слідчого, прокурора та суду.

Доказування – це об­ставини справи встановлюються судом, прокурором, слідчим шляхом кримінального процесуального доказування, під час якого збираються, перевіряються, оцінюються докази і на їх підставі приймаються й обґрунтовуються процесуальні рішення.

Доказування посідає важливе місце в кримінально-процесуальному праві, складовою частиною якого є доказове право.

За своєю гносеологічною суттю доказування являє собою різновид людського пізнання дійсності, логічне сприйняття тих подій, які могли відбуватися у минулому.

Кримінальне процесуальне доказування розглядаються у трьох площинах:

1. Доказування - це дослідження фактичних обставин справи, що полягає в діяльності слідчого та судді по збиранню, перевірці та оцінці доказів;

2. Доказування – це логічне і процесуальне обґрунтування висновків та рішень по справі;

3. Доказування – це сукупність практичних дій і розумової діяльності суб’єктів кримінального процесу.

Доказування в кримінальному процесі – це діяльність суб'єктів провадження по збиранню, перевірці й оцінці доказів та їх процесуальних джерел, а також по формулюванню на цій основі певних версій і аргументів для їх обґрунтування.

Елементами процесу доказування є:

1. Збирання (формування), перевірка й оцінка доказів та їх джерел (ст. 93 – 94 КПК).

2. Письмове або усне формулювання певного припущення тобто версії (обвинувальної чи виправдувальної) і наведення аргументів для її обґрунтування.

Кримінально-процесуальне доказування регулюється нормами КПК, окремими нормами Законів України "Про прокуратуру", "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", "Про міліцію", "Про оперативно-розшукову діяльність", та іншими, які в своїй сукупності становлять доказове право.

До системи норм доказового права входять:

а) норми глави 4 КПК «Докази і доказування», які визначають, зокрема, поняття й оцінку доказів, види процесуальних джерел доказів, встановлюють належність і допустимість доказів або навпаки, недопустимість (ст.ст. 85 – 90 КПК), обов'язок доказування (ст. 92 КПК);

б) норми-принципи кримінального процесу (напр., принцип презумпції невинуватості або тлумачення усіх сумнівів щодо доведеності вини на користь обвинуваченого - ст. 17 КПК);

в) норми, які передбачають права й обов'язки суб'єктів кримінального провадження (наприклад., ст. 40 КПК – слідчого чи ст. 46 – 47 КПК- захисника);

г) норми, що регулюють слідчі (розшукові) та інші процесуальні дії по збиранню і перевірці доказів (напр., ст. 234 КПК - проведення обшуку з метою виявлення доказової інформації);

д) норми, які встановлюють підстави, а також порядок прийняття й обґрунтування процесуальних рішень на підставі зібраних доказів (напр., складання слідчим обвинувального акту (ст. 291 КПК)).

Доказове право вивчається теорією доказів, як складовою частиною науки кримінального процесу. Теорія доказів розробляє наукові рекомендації по розвитку доказового права і вдосконаленню практики його застосування слідчими, прокурорами, суддями, захисниками.

Питання 3. Характеристика етапів доказового процесу

До кардинальних понять доказового права і теорії доказів, поряд з поняттями предмета доказування, належності й допустимості доказів, входить характеристика способів збирання та перевірки доказів, як передбачена процесуальним законом система дій уповноважених осіб, що полягає в пошуку, виявленні, одержанні, закріпленні, дослідженні фактичних даних певного виду.

У зв’язку з наведеним визначенням необхідно зробити суттєве зауваження. В спеціальній літературі можна зустріти наполегливе застереження, що застосування терміна «збирання доказів» є умовним, оскільки готових доказів у природі не існує, а тому суб’єкт доказування у ході провадження процесуальних дій, відшукуючи інформацію, що відноситься до предмета доказування, і фіксуючи її в процесуальних актах, швидше не збирає, а формує докази. Ця позиція є вкрай вразливою для критики, адже за такого підходу неможливо чітко встанвити, на якому етапі та у який спосіб відшукана інформація може використовуватись у доказуванні як доказ, без чого весь час будуть виникати сумніви щодо доказового обґрунтування процесуальних рішень, котрі приймаються в кримінальному провадженні. Крім того, і це, мабуть, основне - збирання доказів є процесом комплексним із взаємно детермінованими елементами, які не можна відривати один від одного, а тому процесуальне закріплення фактичних даних не є відокремленою акцією, а органічною складовою єдиного процесу збирання доказів, який без етапів пошуку, виявлення, одержання просто неможливий. Зводити збирання доказів лише до їх процесуального закріплення з урахуванням сказаного - нелогічно, адже без виявлення доказової інформації не буде чого закріплювати.

Водночас, необхідно підкреслити, що процесуальне закріплення виявлених і одержаних фактичних даних є абсолютно необхідним актом будь-якої процесуальної дії із збирання доказів, без якого з пізнаних фактичних даних неможливо сформувати судовий доказ. Тому отримана суб’єктом доказування доказова інформація у вигляді матеріальних або ідеальних відображень може бути використана в процесуальному доказуванні лише після надання їй встановленої законом форми.

Теорія доказового права, спираючись на практичний досвід правоохоронних органів і судів, виробила систему обов’язкових елементів, які повинні у певній послідовності характеризувати зміст процедури збирання і перевірки доказів і які повинні бути втілені у відповідні норми КПК України щодо кожного виду доказів: 1) визначення виду відомостей, для одержання яких застосовується даний засіб; 2) перелік всіх учасників, які повинні брати участь у даному заході із збирання доказів і які можуть брати в ньому участь; 3) місце і час застосування прийомів і операцій, спрямованих на роботу з доказами; 4) описання змісту цих прийомів і операцій; 5) зазначення умов їх процесуальної допустимості; 6) засвідчення добровільності діяльності учасників процесуальної дії або законних підстав застосування примусових заходів; 7) заходи забезпечення всебічності збирання та перевірки доказів; 8) описання спеціалізованих засобів і прийомів закріплення зібраних відомостей і результатів їх перевірки; 9) засвідчення необхідними підписами процесуальних документів, а в передбачених законом випадках - і додатків до них.

Для певних груп процесуальних дій створена система збирання доказів, яка передбачає такі способи:

а) виклик і допит свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, експерта і складання протоколу в передбаченому КПК України порядку;

б) безпосереднє виявлення фактів і обставин предмета доказування, проведення у зв’язку з цим огляду, освідування, обшуку, пред’явлення для впізнання осіб, трупів, предметів, слідчого експерименту і складання відповідних процесуальних документів;

в) залучення експерта, оформлення призначення експертизи, отримання зразків для порівняльного дослідження, отримання та вивчення висновку експерта;

г) вимога до підприємств, установ та організацій, службових осіб і громадян про пред’явлення документів, предметів, проведення ревізій та аудиторських перевірок, вивчення отриманих документів або предметів, їх процесуальне оформлення і приєднання до справи;

ґ) отримання предметів і документів учасниками кримінального провадження, громадянами, установами, підприємствами та організаціями, їх процесуальне оформлення;

д) письмове доручення слідчого, прокурора оперативним підрозділам провести слідчі (розшукові) дії та негласні слідчі (розшукові) дії, правильно оформлені результати яких матимуть статус юридичних доказів.

Аналіз способів збирання доказів показує, що слідчі (розшукові) дії серед них мають найбільшу частку. Названі дії являють собою частину процесуальних дій, які відбуваються відповідно до вимог кримінального процесуального закону в кримінальному провадженні і спрямовані на збирання й перевірку доказів, а також встановлення обставин, що мають значення для даного кримінального провадження. Тут необхідно зазначити, що метою слідчих (розшукових) дій є не лише збирання доказів, але і їх перевірка, яка відбувається не відокремлено від збирання, а проходить протягом усього часу їх збирання.

Важливо підкреслити, що особливістю діяльності з формування доказів стороною обвинувачення є те, що право на участь у проведенні слідчих (розшукових) дій, яке забезпечується реальними процесуальними гарантіями, надається стороні захисту. Більше того, сторона захисту може впливати на створення доказової бази кримінального провадження шляхом ініціювання (поданням клопотань) проведення в межах своїх процесуальних інтересів слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій.

Необхідно також завжди пам’ятати, що сторона захисту (як і сторона обвинувачення) наділена правом витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, службових та приватних осіб речей, документів, висновків експертів, висновків ревізій та актів перевірок.

Фіксація ходу і результатів процесуальних дій, особливо слідчих (розшукових) та судових, в сенсі її повноти й об’єктивності багато в чому залежить від регламентованого використання науково-технічних засобів. Виключно важливим вбачається застосування в доказуванні таких способів збирання доказів, які б додатково до показань забезпечували введення в провадження об’єктивної інформації, не викривленої суб’єктивними чинниками. При цьому, звичайно, необхідно забезпечити наявність у слідчих знань і умінь застосування науково-технічних засобів і широке залучення до проведення слідчих (розшукових) дій спеціалістів.

Треба мати на увазі, що застосування науково-технічних засобів може бути ефективним і взагалі допускається лише за наявності відповідності їх трьом неодмінним умовам, які вони повинні задовольняти: 1) дотримання морально-етичних принципів сучасного суспільства - вони повинні бути безпечними для життя і здоров’я учасників процесуальної дії, не принижувати чию-небудь гідність, проведення дослідів і маніпуляцій не повинно бути аморальним в очах учасників, особливо тих, щодо яких здійснюється дослідження; 2) науковість засобів - вони повинні мати науково обгрунтовану можливість і практичну результативність їх технічної конструкції і застосування, прогнозовану можливість отримання об’єктивних, вірогідних і відтворюваних результатів; 3) законність засобів - повинна бути чітка законодавча регламентація порядку їх застосування, фіксації отриманих результатів, умов і процедури примусового їх застосування, визначення виключного кола осіб, які мають право їх застосовувати.

Особливе місце в системі доказування посідає оцінка доказів, яка полягає в розумовій, логічній діяльності, що приводить до визначальних правових ознак доказів у вигляді їх допустимості, належності, вірогідності, достатності як кожного окремого доказу, так і їх сукупності для формулювання висновків і рішень у кримінальному провадженні.

Оцінка доказів органічно поєднана з їх перевіркою і відбувається в класичному руслі аналізу і синтезу. Спочатку аналізуються окремо зміст доказів та їх джерел, що має на меті встановити узгодженість та неузгодженість кожного доказу з іншими доказами, покращити уявлення про обставини досліджуваної події, побачити необхідність одержання нових доказів, а самостійний аналіз джерел доказів дозволяє виявити їх законність, повноту й об’єктивність. Сприятливі результати аналізу доказів та їх джерел відкривають шлях для їх синтезу — перевірки в сукупності, виявлення суперечностей і вірогідності, повноти, логічного зв’язку.

Пізнання взагалі й судове пізнання зокрема вимагають постійного оперування категоріями ймовірності та вірогідності. Очевидно, правильною є точка зору деяких дослідників, які небезпідставно вважають, що ці категорії, якими оперують в процесуальному доказуванні, необхідно розглядати в гносеологічному, логічному та інформаційному планах. При цьому є всі підстави підтримати формулювання вірогідності в гносеологічному плані як доведеної, обгрунтованої істинності, тобто як переконливо доведеної об’єктивної істини в кримінальному провадженні. Можна додати, що вірогідність означає істинність знань не взагалі, а стосовно того об’єкта реального світу, який був метою дослідження, а в кримінальному судочинстві досліджуються елементи передбаченого законом предмета доказування, в межах якого і встановлюється істинність знань, необхідних для правильного висновку по суті.

На відміну від вірогідності, ймовірністю слід вважати кількісну характеристику можливості існування певного факту, інакше кажучи - величину здатності можливого стати дійсним. В деякому сенсі ймовірне судження також може відповідати або не відповідати дійсності, бути істинним або хибним. Але будь-яка ймовірність не виключає можливості протилежного рішення, а тому ймовірне знання не може мати доказового значення. Навіть за умови, що ймовірне судження може бути істинним, не змінюється стан справи, бо слідчий і суд мають не передбачати істину, а її встановити, довести. Вірогідність виключає можливість будь-якого іншого рішення, ймовірність же допускає можливість іншого рішення.

Тут необхідно зробити одне зауваження щодо коректності вживання окремих наукових формулювань. Не можна писати,Доказування в кримінальному провадженні що «ступінь ймовірності виражає ступінь нашої переконаності в реальності існування факту або явища», бо це є проявом дилетантства, адже ймовірність ступенів не має, будучи сама ступенем у пізнанні істини, а ступінь переконаності не може бути ніяким чином визначена кількісно, знаходячись у сфері підсвідомих відчуттів і маючи виключно індивідуальний суб’єктивний характер.

Це ж саме можна сказати і відносно версій, які іноді поділяють за ознакою ступеня ймовірності на малоймовірні, ймовірні та більш ймовірні, бо найменш ймовірна версія може виявитись істинною.

Необхідно звернути увагу на те, що окремі науковці роблять спроби розглянути теорію доказів, вірогідність і ймовірність з позицій теорії інформації. Встановлено, що інформація є категорією об’єктивною, існуючи незалежно від нашої свідомості і надходить до споживача у вигляді сигналів, які стають відомостями, тобто перетворюють факти на знання про факти. Видатний український кібернетик В. М. Глушков писав, що інформацію несуть і сонячний промінь, і подих вітерцю, і шелест листя. Її треба лише одержати і використати для збільшення знання. Таким чином, інформація знімає невизначеність, зменшує ентропію, незнання, сприяє утворенню стану негентропії, тобто упорядкованості, нарощуванню знання.

За таких умов надзвичайно важливим є введення двох пов’язаних категорій інформатики - кількості й цінності інформації. Слід виходити з того, що інформація як міра зв’язку змін середовища з подією, яка викликала ці зміни, з її накопиченням веде до усунення ентропії. Проте в кримінальному судочинстві (як і в будь-якій іншій діяльності) кількість інформації не залежить від множини сигналів, а від конкретних обставин провадження і необхідного обсягу знань для формування переконання її споживача. У зв’язку з цим визначається й цінність інформації - сигнал, який містить певні відомості, може знімати ентропію, а інший не матиме ніякої користі, якщо ентропію усунуто належними сигналами, що надійшли на цю ж адресу раніше. Звідси випливає, що ймовірність може трактуватись як неусунута ентропія, тобто можливість існування протилежного висновку. Отже, з точки зору теорії інформації і логіки доказування, можна стверджувати, що ймовірність — це можливість існування протилежного; найбільша ймовірність - відсутність протилежного за недоведеності його неможливості; вірогідність - доведена неможливість існування протилежного, тобто обґрунтована, доведена істинність.

Повинно бути зрозуміло без всяких обмовок, що процесуальні рішення, якими завершується розгляд кримінального провадження по суті на етапах закінчення досудового розслідування або судового розгляду, мають ґрунтуватися на доведеній неможливості існування протилежного, на доведеній істинності переконання слідчого, прокурора, судді. Такими рішеннями є обвинувальний акт, постанова про закриття кримінального провадження за відсутністю події злочину або за відсутністю складу злочину і вирок. Що ж стосується інших рішень, наприклад, повідомлення про підозру, то вони можуть ґрунтуватися на достатньо вагомому припущенні про відсутність протилежних в цілому варіантів і за умови недоведеності на даний момент можливості існування таких протилежних варіантів, але у всякому разі такі рішення не можна назвати істинними.

Питання 4. Поняття версій та їх класифікація.

В контексті аналізу співвідношення вірогідності та ймовірності слід розглядати вчення про версії в слідчій та судовій діяльності, котрі являють собою припущення слідчого або суду про наявність чи відсутність подій або фактів, які мають значення для прийняття правильного рішення. Такі припущення обґрунтовуються доказами та іншими наявними матеріалами і будуються з урахуванням досвіду розслідування аналогічних подій, а також логіки можливого пояснення їх виникнення і змісту.

Слідча версія будується на основі неповної сукупності вихідних даних. Саме тому в силу неповноти і незавершеності процесу доказування на початковому етапі розслідування вона являє собою лише припущення, правдоподібний висновок про факт, який підлягає доказуванню. Метою висунення версій є пояснення фактів, які потрапляють в поле зору слідчого як належні до розслідуваної події, але пояснення даються у формі припущення, виступаючи як ймовірне знання. При цьому необхідно зазначити, що версії - це не лише обґрунтоване, але й необхідне пояснення фактів або явищ, тобто таке припущення, яке обов’язково повинно бути перевірене, щоб встановити істину.

Вірогідність версії піднімається з настанням дедалі більшого числа виведених з неї наслідків, які підтверджуються обставинами кримінального провадження. Істинність версії визначається тим, наскільки вона здатна пояснити як раніше відомі

обставини, так і Такі, які були виявлені в процесі перевірки встановлених наслідків.

Останнім етапом перевірки версій є оцінка одержаних фактичних даних та висновок про істинність однієї з них і хибність решти. Саме підтвердженням однієї з версій, перетворенням її із ймовірного, гіпотетичного знання в істинне і завершується пізнавальна функція версій. Характеру вірогідного пояснення фактів, які складають предмет доказування, набуває лише та версія, котра об’єктивно підтверджена під час слідчої та судової перевірки і цілковито й незаперечно виключає всі інші версії.

Українська доктрина доказового права стоїть на позиції вільної оцінки доказів (на відміну від доктрини формальної оцінки доказів), головні правила якої визначені законом:

а) всі процесуальні рішення приймаються уповноваженими суб’єктами лише на основі сформованого у них переконання в правильності рішення, що приймається;

б) переконання повинно бути сформованим тільки на основі всебічного, повного і об’єктивного дослідження всіх обставин кримінального провадження в їх сукупності;

в) при прийнятті процесуальних рішень всі суб’єкти доказування мають керуватися законом;

г) для суб’єкта доказування ніякі докази не мають наперед встановленої сили.