Тема 2. Поняття та ознаки доказів, їх класифікація.

Денна форма навчання – 4 год.

Розробники: Канцір В.С., д.ю.н., професор

Львів 2016

План.

Вступ.

1. Поняття доказів, їх еволюція та становлення у кримінальному процесуальному законодавстві України.

2. Належність, допустимість, достовірність і достатність доказової інформації у справі.

3. Поняття та класифікація доказів: прямі й непрямі, обвинувальні й виправдовувальні, первинні й похідні, речові й задокументовані.

4. Правила користування непрямими доказами у кримінальному процесі (сам).

Висновки.

Література до теми.

1. Давлетов А. Полномочия защитника по собиранию доказательств в современной модели уголовного процесса России / А.Давлетов, Л.Юсупова // Уголовное право. – 2009. – № 3. – С.77-80. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.jurpro.ru

2. Защитник как субъект доказывания на досудебных стадиях уголовного процесса // Российский следователь. – 2008. – № 1. – С.18-20. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://lawinfo.ru

3. Обрізан Н.М. Захисник як суб’єкт доказування в кримінальному процесі: автореф. дис. ... канд. юрид. наук (12.00.09) / КНУВС. – К., 2008. – 16с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua

4. Фалилеев В. Пределы полномочий защитника по собиранию доказательств ( взгляд с позиции обвинения) / В. Фалилеев, Ю. Гармаев // Уголовное право. – 2003. – № 1. – С.90-91. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.jurpro.ru

5. Давиденко С.В. Потерпілий як суб’єкт кримінально-процесуального доказування: автореф. дис. ... канд. юрид. наук (12.00.09) / Нац. юрид. акад. України ім.Я.Мудрого. – Х., 2007. – 20с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua

6. Коваленко І. Особливості доказування цивільного позову в діяльності слідчого (дізнавача) та прокурора / І. Коваленко // Підприємництво, господарство і право. – 2010. – № 10. – С.181-184. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pgpjournal.com.ua

7. Стахівський С.М. Показання свідка як джерело доказів у кримінальному процесі: навч. посіб. – К.: Олан, 2001. – 95с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.lsl.lviv.ua

8. Никоненко М.Я. Правова допомога свідку як суб’єкту, який відіграє допоміжні роль процесу доказування // Проблеми реформування кримінально-процесуального законодавства України на сучасному етапі : матеріали круглого столу (Київ, 20 трав. 2011 р.) /НАВС. – К., 2011. – С. 113-116.

9. Лазарева Л. Процессуальные проблемы доказывания в деятельности специалиста в уголовном судопроизводстве // Уголовное право. – 2006. – № 3. – С.74-78.

10. Стахівський С.М. Кримінально-процесуальні засоби доказування: автореф. дис. ... докт. юрид. наук (12.00.09) / НАВСУ. – К., 2005. – 30с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua

11. Верхогляд О. Особливості правового регулювання порядку вирішення питання про речові докази у кримінальному судочинстві / О. Верхогляд // Вісник Академії правових наук України. – Харків, 2009. – Вип.3(58). – С.258-267. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.aprnu.kharkiv.org

12. Гула О. Поняття методу дослідження речових доказів у судовій експертизі та класифікація їх // Підприємництво, господарство і право. – 2003. – № 7. – С.108-111. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pgpjournal.com.ua

13. Долженков О.Ф. Процесуальне значення відомостей, отриманих при здійсненні оперативно-розшукової діяльності: монографія / О.Ф.Долженков, В.Є.Тарасенков, С.В.Єськов; МВС України. Луганский ДУВС; О.Ф. Долженков, В.Є. Тарасенко, С.В. Єськов. – Луганськ, 2009. – 167с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.lsl.lviv.ua

14. Егоров Н. Н. О собирании вещественных доказательств при производстве следственных действий // Российский следователь. – 2004. – № 6. – С.2-3. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://lawinfo.ru/catalog

15. Егоров Н. Н. О собирании вещественных доказательств экспертом // Российский следователь. – 2003. – № 11. – С.31-32. 61 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://lawinfo.ru

16. Запотоцький А.П. Проблеми відмежування "інших документів" від документів-речових доказів // Засади кримінального судочинства та їх реалізація в законтворчій і правозастосовній діяльності: тез. доп. та повідомлень наук. – практ. конф. (Київ, 3 квіт. 2009 р.). – К. : Атіка, 2009. – С. 382-386.

17. Інструкція про порядок вилучення, обліку, зберігання та передачі речових доказів у кримінальних справах, цінностей та іншого майна органами досудового слідства, дізнання і суду / Наказ Генеральної прокуратури, МВС, Служби безпеки України від 27.08.2010 - № 51/401/649/471/23/125. -[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// http://zakon5.rada.gov.ua

18. Королишин І.М. Деякі проблеми процесуального та технічного характеру для вирішення питання щодо статусу речових доказів, отриманих шляхом фіксації за долпомогою цифрових фото- та відеозаписів // Криміналістичний вісник. – К., 2010. - № 1. – С.169-173. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.lsl.lviv.ua

19. Ланцедова Ю. О. Сутність та послідовність роботи з особистими речовими джерелами доказів у кримінальному судочинстві: автореф. дис. ... канд. юрид. наук (12.00.09) / Харківський нац. ун-т внутр. справ. – Х., 2009. – 20с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua

20. Лопаткин Д. Некоторые проблемы собирания вещественных доказательств // Законность. – 2003. – № 5. – С.36-37. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://pressa-lex.ru

21. Сібільова Н.В. Нові підходи до розуміння юридичної природи доказів // Засади кримінального судочинства та їх реалізація в законтворчій і правозастосовній діяльності: тез. доп. та повідомлень наук. – практ. конф. (Київ, 3 квіт. 2009 р.). - К. : Атіка, 2009. – С. 366-369.

22. Смирнов П.В. Проблема использования вещественных доказательств органами расследования // Российский следователь. – 2003. – № 12. – С.21-23. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://lawinfo.ru

23. Сокиран М.Ф. Процесуальні і тактичні питання використання звуко-, відеозапису в кримінальному судочинстві України: автореф. дис. ... канд. юрид. наук (12.00.09) / Академія адвокатури України. – К., 2008. – 20с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua

24. Судова практика щодо вирішення питання про речові докази, передачу в дохід держави грошей, валюти, цінностей, іншого нажитого злочинним шляхом майна або такого, що було об’єктом злочинних дій // Вісник Верховного Суду України. – 2010. – № 6. – С. 26-34. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.scourt.gov.ua

Вступ.

Взаємозв’язок з попередніми темами. На попередній лекції нами було з’ясовано, що норми кримінального процесуального права, які регулюють порядок виявлення, збирання, закріплення, перевірки та оцінки доказової інформації у кримінальній справі відповідними суб’єктами доказування, становлять інститут доказового права.

Доказове право включає в себе норми, які встановлюють:

1. Мету і предмет доказування.

2. Поняття доказування, доказів та їх систему.

3. Умови допустимості й належності доказів.

4. Особливості збирання, перевірки і оцінки окремих видів доказів.

5. Способи доказування.

6. Проведення слідчих та розшукових дій, які дозволено використовувати для доказування.

7. Права та обов’язки осіб, які беруть участь у доказуванні, а також особливості доказування в окремих категоріях кримінальних справ.

Норми доказового права не зводять­ся лише до формальних приписів, які встановлюють і регулюють пере­лічені вище питання. Вони водночас виступають і гарантією досяг­нення істини в кожній конкретній справі та гарантією прав, свобод й інтересів осіб, які потрапляють в сферу кримінального процесу, і, в першу чергу, – сторін провадження.

Мета теми – дослідити, що процесуальні докази в кримінальному провадженні виступають як опосередковані та прямі містки, які з’єднують свідомість суб’єкта доказування з подією минулого, що досліджується, і в своїй системі створюють незаперечне знання про обставини цієї події, яке стає підставою для обґрунтованого юридичного рішення.

Питання 1. Поняття доказів, їх еволюція та становлення у кримінальному процесуальному законодавстві України.

Докази – це фактичні дані, отримані у передбаченому КПК порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню (ч.1 ст. 84 КПК).

Враховуючи, що більша частина України в 60-ті роки ХІХ ст. входила до складу Росії, то на розвиток доказового права в Україні вплинули судові реформи. Судова реформа 1864 року була однією з найпослідовніших та найглибших із цих реформ. 20 листопада 1864 року був прийнятий Статут кримінального судочинства. Цей нормативний акт не містив окремої глави, що була б присвячена нормативному врегулюванню поняття доказів і вимог до них. Проте Статут кримінального судочинства від 20 листопада 1864 р. містив норми, пов’язані із вимогою «вирішувати справи по точному розуму існуючих законів» (ст. 12), передбачав порядок проведення слідчих дій, збирання та зберігання речових доказів (статті 371–376), порушення якого визнавалося приводом до скасування остаточних вироків (пп. 1, 2 ст. 912); закріплював вимоги, згідно з якими протокол огляду визнавався таким, що не має «законної достовірності» (ст. 688); встановлював недопустимість допиту окремих осіб як свідків (статті 704–709); можливість отримання доказів віку неповнолітнього із чітко встановлених джерел (ст. 413) тощо.

З 1917 року в радянські часи інститут доказового права набув іншої форми -его вільний розвиток був призупинений зважаючи на жорсткий тиск державного інтересу. Приблизно в цей же час з’явився галузевий підхід в праві - без урахування загальнотеоретичного значення теорії доведення. У постреволюційний період доведення відновлюється і відбувається його притирання до слідчого радянського процесу. Доведення суб’єкта стало вторинне і не так значимо для правопріменітеля, заклопотаного захистом, в першу чергу, державного інтересу. Приватний і публічний початок в праві офіційно зникли, «повалені» революційно-правовими перетвореннями, публічне право поглотило приватне. Приватний, особовий інтерес відійшов на другий план.

В 1922 році був прийнятий КПК УРСР, який встановив, що «суд не обмежений жодними формальними доказами, однак лише від нього залежить, за обставинами справи, допустити ті чи інші докази» (ст. 61). Щоправда, у КПК УРСР 1922 р. його розробники намагалися закріпити важливі положення, спрямовані на забезпечення законності збирання доказів. Зокрема, містилася заборона допитувати як свідків захисника обвинуваченого; осіб, які в силу своїх фізичних та психічних вад не здатні правильно сприймати явища, що мають важливі значення по справі та давати по них показання (ст. 65); встановлювалися випадки обов’язкового призначення експертизи (ст. 661) тощо. Проте до КПК УРСР 1922 р. не були включені норми щодо імунітету свідка, відповідно до якого він мав право не свідчити проти себе чи близьких родичів, норми, спрямовані на забезпечення змагальності судового розгляду, та інші позитивні для того часу положення, що містилися в Статуті кримінального судочинства 1864 р.

Нового поштовху до активного розвитку теорії доказів надала зміна кримінально-процесуальної політики в державі, уявлень про гарантії прав особи, яка потрапляє до орбіти кримінального судочинства, широке обговорення, розробка та прийняття Основ кримінального судочинства СРСР та радянських республік 25 грудня 1958 р., кримінальних процесуальних кодексів радянських республік, у тому числі КПК України 1960 р. В Основах вперше було закріплено визначення поняття доказів (ч.1 ст. 16), вказані їх джерела (ч.2 ст. 16), до яких належали показання свідків, показання потерпілого, показання підозрюваного, показання обвинуваченого, висновок експерта, речові докази, протоколи слідчих та судових дій та інші документи; закріплювався перелік обставин, що підлягають доказуванню (предмет доказування), а також найбільш важливі положення оцінки доказів (ст. 17).

Таким чином слід зазначити, що методологічні основи сучасного розуміння доказування були закладені радянською правовою наукою в 60-х 70-х роках XX століття після прийняття КПК України 1960 року.

З початку 90-х років і до нашого часу в науковій літературі висловлювалися різні погляди на проблематику доказування в кримінальному процесі. Більшість вчених зазначають, що доказування слід розглядати як процес пізнання – чуттєвого (безпосереднього) і раціонального (опосередкованого). З позиції гносеології доказування є специфічною процесуальною методологією пізнання уповноваженими законом суб’єктами відповідного об’єкта дослідження. Крім того, доказування розглядається і як практична діяльність по встановленню обставин справи залежно від виду судочинства. Тобто доказування завжди виступає певною діяльністю визначених учасників того чи іншого процесу, яка має відповідну мету, як і будьяка людська діяльність. Результатом діяльності з доказування визнається система доказів, здатна відображати у всіх необхідних аспектах предмет доказування (сукупність обставин, які необхідно встановити у справі). Готових доказів у природі не існує, тому під час провадження у справі докази і їх процесуальні джерела швидше формуються на підставі здійснення пошукових, пізнавальних, посвідчувальних та правозабезпечувальних заходів. Система доказів реконструює дійсність, замінює реальні життєві події певними юридичними фактами. Теорія доказування поширюється на всі суспільні відносини, на всі явища зовнішнього світу, які тим або іншим чином пов’язані з процесом доказування.

Отже, розвиток науки вітчизняного кримінального процесу спонукає до необхідності дослідження та перегляду традиційних наукових поглядів щодо окремих особливостей кримінального проесуального доказування. Особливості актуальності вирішення цього питання набуло у звязку із прийняттям КПК України 2012 року, в якому запропоноввані дещо інщі новітні підходи доказування. В КПК України 2012 року передбачена Глава 4. Докази і доказування, де розкривається поняття доказів (ст. 84 КПК), належність (ст. 85 КПК) та допустимість (ст. 86 КПК) при визнанні відомостей доказами; визначено які докази є недопустимими (ст. 87-89 КПК). У ч.2 ст. 84 КПК України 2012 закріплено, що процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів. Визначено обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні ( ч.1ст. 91 КПК), зазначено, що доказування полягає у збиранні, перевірці та оцінці доказів з метою встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження. Розкриті найбільш важливі положення збирання (ст. 93 КПК) і оцінки доказів (ст. 94 КПК ). Крім того, окремі положення інституту доказування набули якісних змін. Так, запровадження засади безпосередності дослідження показань, речей і документів (п. 16 ст. 7, ст. 23 КПК України) свідчить про те, що суд вправі обґрунтовувати свої рішення виключно тими доказами, які він особисто і безпосередньо дослідив у судовому засіданні за участю сторін і ін.

Доказування в кримінальному провадженні здійснюється на основі законів логіки і за допомогою доказів, якими є фактичні дані, отримані у передбаченому законом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, адвокат, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню (див. ч. 1 ст. 84 КПК України).

Важливо відзначити, що для визначення поняття «доказ» законодавець використав вираз «фактичні дані». Це пояснюється тим, що факти об’єктивного світу, які існують поза свідомістю людини і незалежно від неї, не можуть бути використані безпосередньо в доказуванні, їх не можна ввести в кримінальне провадження для підтвердження або спростування якихось обставин - оперувати в доказуванні можна лише відомостями про факти, даними про них. Для суб’єкта доказування фактами стають лише ті предмети, явища, події об’єктивної дійсності, які він в процесі пізнання сам суб’єктивно виділив з решти за їх зв’язок з вчиненим кримінальним правопорушенням, і вони на цій підставі можуть підтверджувати або спростовувати обставини предмета доказування.

Таким чином, є всі підстави зазначити, що процесуальні докази в кримінальному провадженні виступають як опосередковані та прямі містки, які з’єднують свідомість суб’єкта доказування з подією минулого, що досліджується, і в своїй системі створюють незаперечне знання про обставини цієї події, яке стає підставою для обґрунтованого юридичного рішення.

У спеціальній літературі можна зустріти твердження, що обставини, які підлягають доказуванню в кримінальному провадженні (про них детально мова йтиме далі), пізнаються суб’єктами доказування лише опосередковано.

Питання 2. Належність, допустимість, достовірність і достатність доказової інформації у справі.

Будь – яка інформація повинна володіти 4 ознаками для набуття статусу доказу:

1. Належність доказу – це така властивість доказу, у відповідності з якою він підтверджує існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню та інших обставин, які мають значення, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів (ст., 85 КПК).

2. Допустимість доказу – це така доказова інформація, яка встановлена у порядку, і з джерел, прямо передбачених КПК (ст., 86 КПК).

Кодекс містить випадки недопустимості доказів, зокрема:

2.1. не можуть визнаватися доказами дані, отримані як результат істотного порушення прав та свобод людини, напр., отримання доказів внаслідок погрози застосувати катування чи отримання доказів від свідка, якого згодом визнано підозрюваним у цьому ж провадженні (ст. 11, 87 КПК);

2.2. недопустимість доказів, які стосуються самої особи обвинуваченого, якщо це не є предметом цього кримінального провадження (напр., про його окремі рис характеру або звички – ст. 88 КПК);

2.3. забороняється допитувати як свідків осіб, перерахованих у ч. 2 ст. 65 КПК, враховуючи таємницю сповіді, лікарську таємницю, професійну таємницю захисника, право не свідчити проти близьких родичів та членів сім'ї (п. 11 ст. 7, ст. 18, ч. 3 ст. 66 КПК), а також щодо службових осіб, які виконують негласні розшукові дії, та осіб, які конфіденційно співпрацюють із органами (ч. 8 ст. 224 КПК);

2.4. не можуть бути визнані доказами відомості, що містяться в показаннях, речах і документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду (ч.2 ст. 23 н. КПК);

2.5. ч. 6 і 7 ст. 97 КПК містить випадки, за яких не можуть бути визнані допустимим доказом показання з чужих слів, зокрема, якщо вони не підтверджується іншими доказами;

2.6. висновок експерта не може ґрунтуватися на доказах, які визнані судом недопустимими (ч. 5 ст. 101 КПК).

3. Достовірність доказової інформації означає, що вона правильно, адекватно відображає матеріальні та нематеріальні сліди вчиненого у минулому.

4. Достатність доказової інформації тоді, коли у своїй сукупності вона передає можливість встановити всі передбачені законом обставини справи для прийняття правильного рішення (наприклад, ст. 152 КПК вимагає достатності доказів для тимчасового обмеження у користуванні спеціальним правом, а ст. 73 КПК.

Питання 3. Поняття та класифікація доказів: прямі й непрямі, обвинувальні й виправдовувальні, первинні й похідні, речові й задокументовані.

Класифікація доказів.

1. За способом формування докази поділяються:

а) особові – які знайшли відбиток якогось факту, події об'єктивної дійсності у свідомості, пам'яті особи (наприклад, показання свідка ст. 95 КПК);

б) речові – матеріальні об'єкти, які були знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди, містять відомості, які можуть бути використані як доказ, в тому числі предмети, гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом, а також документи, якщо вони містять ці самі ознаки (ст. 98 – 99 КПК).

2. Стосовно предмету обвинувачення:

а) обвинувальні (викривальні) – вказують на подію злочину, особу, яка його вчинила і обставини, що обтяжують відповідальність;

б) виправдувальні – свідчать про відсутність злочинного діяння, що дана особа не причетна до його вчинення або на обставини, які пом’якшують відповідальність (наприклад, алібі є прямим виправдувальним доказом).

2. За джерелом одержання відомостей про факти:

а) первинні (першоджерельні) – одержані з інформаційного першоджерела (наприклад, із показань очевидця події, в тому числі потерпілого (п. ст. 208 КПК), з оригінал документа, у тому числі електронного (ч.3 ст. 99 КПК));

б) похідні докази, отримані з другорядних інформаційних джерел (наприклад, копія документа, показання з чужих слів ст. 97 н. КПК).

4. У залежності від того, який саме факт встановлюється – головний (вчинення обвинуваченим злочину) або інший факт що має доказове значення, докази поділяються:

а) прямі – безпосередньо вказують на обставину, яка підлягає доказуванню (наприклад, показання свідка-очевидця, у присутності якого обвинувачений вчинив злочин або показання самого обвинуваченого про те, що він вчинив злочин);

б) непрямі докази (побічні) – встановлюють не головний факт, але будь-який інший факт, що володіє доказовою силою (наприклад, коли при обшуку у підозрюваного виявляють зброю – це непрямий доказ, оскільки лише після проведення експертизи, слідчого експерименту та інших слідчих дій, можна зробити висновок, що вона стосується розслідуваної справи).