НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА»

І НСТИТУТ ПРАВА ТА ПСИХОЛОГІЇ

Кафедра кримінального права і процесу

ТЕЗИ ЛЕКЦІЙ

з навчальної дисципліни

«ДОКАЗУВАННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ»

для студентів денної форми навчання освітньо-кваліфікаційного рівня «Магістр» спеціальності 081 «Право»

Розробники: Канцір В.С., д.ю.н., професор

Львів 2016

Мета та завдання

навчальної дисципліни

Однією з галузей знань, якими повноцінно повинен володіти майбутній фахівець у сфері права, є «Доказування у кримінальному провадженні», що викладається з метою поглибленого вивчення: поняття, мети, меж, предмета й засобів доказування, умов допустимості й належності доказів, повноважень суб’єктів доказування, особливостей збирання, перевірки і оцінки під час розслідування та судового розгляду кримінальних справ, історії розвитку доказового права, порядку доказування в процесах інших держав.

Мета навчальної дисципліни «Доказування у кримінальному провадженні»:

- сформувати у студентів усвідомлення необхідності знання процесу доказування в кримінальному, цивільному, адміністративному судочинствах, що передбачає вивчення поняття, значення, порядку фіксування, виявлення, перевірки та оцінки доказів;

- розкрити роль і значення процесу доказування для сучасної юридичної практики;

- донести до відома студентів, що в роботі органів досудового розслідування, прокуратури і суду значне місце відводиться процесу доказування. Уміння правильно визначати, встановлювати та досліджувати докази в кримінальному, цивільному та адміністративному процесах є свідченням їх досвіду, правової культури та професіоналізму.

Завдання вивчення дисципліни. Викладання дисципліни має науково-практичне спрямування для формування у студентів правосвідомості та високої правової культури:

• сформувати у студентів теоретичні та практичні вміння для використання їх у своїй професійній діяльності;

• сприяти вихованню у студентів поважного ставлення до процесуального закону як важливого засобу захисту людини, її прав, свобод і законних інтересів, інтересів суспільства і держави;

- збагачення студентів теоретичними та практичними знаннями щодо засвоєння ними різних концепцій, поглядів, дискусійних положень з найбільш важливих питань теорії доказів у кримінальному, цивільному, адміністративному процесах;

- розвиток у студентів правового мислення, вміння критично обмірковувати проблемні питання, висловлювати власну аргументовану думку;

- засвоєння основних проблем науки теорії доказів.

У результаті вивчення дисципліни студенти повинні знати:

• історію розвитку доказового права та його витоків;

• діюче кримінальне процесуальне, цивільне процесуальне, адміністративне процесуальне законодавство, які регламентують процес доказування та практику його застосування;

• наукові концепції та тенденції щодо розвитку доказового права в Україні;

• закордонний досвід щодо встановлення окремих елементів процесу доказування та їх удосконалення.

У результаті вивчення дисципліни студенти повинні вміти:

• правильно розуміти і застосовувати норми кримінального процесуального, цивільного процесуального, адміністративного процесуального закону;

• формулювати різноманітні рекомендації щодо збирання, дослідження доказів та їх оцінки;

• розробляти способи і методи доказування в кримінальній, цивільній та адміністративній справах на практиці;

• аналізувати теоретичні розробки у сфері доказового права та робити самостійні висновки.

Необхідною передумовою успішного оволодіння студентами комплексом знань, передбачених курсом, є наявність у них ґрунтовної базової підготовки з таких навчальних дисциплін як «Кримінальне право», «Кримінальний процес», «Суд та правоохоронні органи», тощо.

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА»

І НСТИТУТ ПРАВА ТА ПСИХОЛОГІЇ

Кафедра кримінального права і процесу

Тези лекцій з навчальної дисципліни

“ДОКАЗУВАННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ”

для студентів денної форми навчання освітньо-кваліфікаційного рівня «Магістр» спеціальності 081 «Право»

Тема 1. Доказове право та теорія доказів.

Денна форма навчання – 4 год.

Розробники: Канцір В.С., д.ю.н., професор

Львів 2016

План.

Вступ.

1. Доказове право в системі кримінального процесуального права.

2. Поняття та предмет теорії доказів, її суть і значення.

3. Теорія доказів і практична діяльність органів досудового розслідування та суду (сам).

4. Гарантії встановлення істини у справі, інші конституційні та процесуальні засади доказування.

5. Історичні аспекти розвитку доказового права.

Висновки.

Література до теми.

1. Гетьман А. (ред.) Кримінальний процесуальний кодекс України: наук.-практ. коментар. – Харків: Право, Національний університет “Юридична академія України імені Ярослава Мудрого”, Національна академія правових наук України, 2012. – 681 с.

2. Беднарська В. М. Питання принципів кримінального судочинства в доказовій діяльності / В.М.Беднарська, О.С.Корнеєва // Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ. - Луганськ, 2010. - Вип. № 2. – С.85-88. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.lduvs.edu.ua

3. Кримінальний процес України: навч. посібник / [В. Ортинський, В. Канцір, М. Олашин та ін.]; за заг. ред. проф. В. С. Канціра та ін. – Львів : Видавництво Львівської політехніки, 2015. – 371 с

4. Кримінальний процесуальний кодекс України: наук.-практ. коментар / за ред. В. Г. Гончаренка, В. Т. Нора, М. Є. Шумила. – К. : Юстініан, 2012. – 1224 с.

5. Кримінальний процесуальний кодекс України: наук.-практ. коментар : у 2 т. / О. М. Бандурка, Є. М. Блажівський, Є. П. Бурдоль та ін., за заг. ред. В. Я. Тація, В. П. Пшонки, А. В. Портнова. – X. : Право, 2012. – 768 с.

6. Коваленко В. В. Кримінальний процес / В. В. Коваленко, Л. Д. Удалова. – К. : Центр навчальної літератури, 2013. – 544 с.

7. Лобойко Л. М. Кримінальний процес : підруч. / Л. М. Лобойко. – К. : Істина, 2014. – 432 с.

8. Молдован В. В. Кримінальний процес України : тези лекцій. Ігри / Процесуальні документи: навч. посіб. – 2-ге вид., допов. і перероб. / В. В. Молдован, Р. С. Кацавець. – К. : Алерта, 2012. – 358 с.

9. Молдован А. В. Кримінальний процес України : навч. посіб. / А. В. Молдован, С. М. Мельник. – К. : Центр учбової літератури, 2013. – 368 с.

10. Новели Кримінального процесуального кодексу України 2012 року : зб. ст. – К. : Істина, 2012. – 128 с.

11. Поняття юрисдикції і новий КПК України / О. В. Баулін // Юридичний часопис академії внутрішніх справ. – 2013. – № 2 (6). – С. 913.

12. Сіродан Т. О. Актуальні питання удосконалення кримінально-процесуаль­ного законодавства у світлі нового КПК України: бібліографічний покажчик літератури НАВС / Т. О. Сіродан, Л. Д. Удалова. – К., 2012. – 140 с.

13. Трофименко В. Співвідношення понять “кримінальне провадження”, “кримінальне судочинство”, “процедура” та “стадія кримінального процесу” в юридичні доктрині та за КПК України / В. Трофименко // Право України. – 2013. – № 11. – С. 71.

14. Каткова Т.В. Проблеми реалізації принципу безпосередності дослідження доказів на досудовому слідстві: автореф. дис. ... канд. юрид. наук (12.00.09) / Нац. юрид. акад. України. – Х., 1997. – 18с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua

15. Рожнова В. Про забезпечення права учасників кримінального процесу на подання доказів у контексті реформування кримінально-процесуального законодавства України // Підприємництво, господарство і право. – 2012. – № 4. – С.139-143. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pgpjournal.com.ua

16. Удалова Л.Д. Суд як суб’єкт кримінально-процесуального доказування: монографія / Л.Д.Удалова, В.Я.Корсун. – Київ: ― Скіф, 2012. – 166 с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.lsl.lviv.ua

17. Савонюк Р. Ю. Слідчий як суб’єкт кримінально-процесуального доказування: автореф. дис. ... канд. юрид. наук (12.00.09) / НАВСУ. – К., 2002. – 18с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua

18. Семенцов В.А. Розыскные действия следователя // Российский следователь. – 2004. – № 12. – С.2-5. 32 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://lawinfo.ru

19. Мамка Г. М. Начальник слідчого відділу як суб’єкт кримінально-процесуального доказування: автореф.дис. ...канд.юрид. наук (12.00.09) / МВС України,НАВС. – К., 2012. – 16с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua

20. Щерба С. Ограниченные возможности участия подозреваемого (обвиняемого) в доказывании в силу физических или психических недостатков // Уголовное право. – 2003. – № 3. – С.100-103. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.jurpro.ru

21. Дуда А.В. Обставини, що характеризують особу обвинуваченого, як елемент предмета доказування у кримінальній справі: автореф. дис. ... канд. юрид. наук (12. 00.09) / КНУВС. – К., 2010 . – 16с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua

22. Печников Г.А. Суд над Сократом и недоказанность участия обвиняемого в совершении преступления // Государство и право. – 2003. – № 8. – С.95-97. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.igpran.ru

23. Шаренко С. Актуальні питання застосування окремих норм КПК України під час досудового розслідування [Електронний ресурс] // Право України. - № 11, 2013. - Режим доступу: http://pravoua.com.ua

24. Шумило М. Докази досудового і судового провадження в КПК України: співвідношення та їх функціональне призначення [Електронний ресурс] // Право України . - № 11/2013. - Режим доступу: http://pravoua.com.uа

Вступ.

Взаємозв’язок з іншими навчальними дисциплінами. «Доказування у кримінальному провадженні» як навчальна дисципліна належить до фундаментальних, нормативних, обов'язкових, професійно-орієнтованих юридичних дисциплін і посідає провідне місце у професійній підготовці юристів. Навчальна дисципліна будується на базі процесуального права, практики його застосування і науки доказового права. Вона вивчає чинне процесуальне законодавство, доказову діяльність і процесуальні правовідносини, теорію й історію доказового права, увесь процес доказування під час провадження. Траєкторією моніторингу для вивчення є закономірності і тенденції розвитку доказового процесу, системи його принципів, актуальні проблеми теорії і практики процесу доказування, ефективність процесуальної форми і процесуальних гарантій під час цього, особливості статусу окремих суб’єктів доказування, проблеми забезпечення прав і свобод людини при здійсненні доказування, вносить пропозиції і рекомендації щодо удосконалення процесуального права та практики його застосування. Навчальної дисципліни «Доказування у кримінальному провадженні» опирається на узагальнення слідчої, судової, прокурорської і адвокатської практики.

Мета теми - є обстеження закономірності доказового права, процесуальної діяльності та процесуальних правовідносин, шляхи удосконалення концептуальної моделі правосуддя, особливості й тенденції розвитку теорії та історії інституту доказів.

Питання 1. Доказове право в системі кримінального процесуального права

Успішне виконання завдань кримінального провадження вимагає від осіб і органів, які ведуть процес, встановлення в кожній кримінальній справі наявності або відсутності обста­вин (доказів), які мають значення для справи і за допомогою яких встановлюється істина.

Сформулювавши завдання провадження, в законодавчому порядку перераховано також, які обставини розслідуваної справи підлягають встановленню, порядок, межі й процесуальне забезпечення збирання, закріплення, перевірки й оцінки інформації, яка може мати доказове значення, а також коло службових осіб, компетентних здійснювати доказування.

Норми кримінального процесуального права, які регулюють порядок виявлення, збирання, закріплення, перевірки та оцінки доказової інформації у кримінальній справі відповідними суб’єктами доказування, становлять інститут доказового права.

Доказове право включає в себе норми, які встановлюють:

1. Мету і предмет доказування.

2. Поняття доказування, доказів та їх систему.

3. Умови допустимості й належності доказів.

4. Особливості збирання, перевірки і оцінки окремих видів доказів.

5. Способи доказування.

6. Проведення слідчих та розшукових дій, які дозволено використовувати для доказування.

7. Права та обов’язки осіб, які беруть участь у доказуванні, а також особливості доказування в окремих категоріях кримінальних справ.

Норми доказового права не зводять­ся лише до формальних приписів, які встановлюють і регулюють пере­лічені вище питання. Вони водночас виступають і гарантією досяг­нення істини в кожній конкретній справі та гарантією прав, свобод й інтересів осіб, які потрапляють в сферу кримінального процесу, і, в першу чергу, – сторін провадження.

У процесуальній літературі норми доказового права прийнято поді­ляти на дві частини: загальну і особливу.

До загальної частини доказового права на­лежать кримінально-процесуальні норми, які:

1. Подають поняття доказів та їх систему (ст. 84 КПК).

2. Встановлюють належність і допустимість доказів або навпаки – недопустимість (ст. 85 – 90 КПК).

3. Окреслюють обставини, які підлягають доказуванню (ст. 91 КПК).

4. Вихідні положення збирання та оцінки доказів (ст. 93 – 94 КПК).

5. Права і обов'язки суб’єктів доказування тобто суду та сторін кримінального провадження (ст. 9, 92, 20, 23, відповідні статті § 1 – 4 Глави 3 КПК).

Особлива частина доказового права включає норми, які регулюють:

1. Зміст та порядок проведення окремих гласних і негласних слідчих (розшукових) дій в процесі доказування (глава 20 – 21 КПК).

2. Особливості збирання, перевірки та оцінки окремих видів доказів (наприклад, перевірка достовірності показань свідка ст. 96 КПК).

3. Специфіку доказування у випадку особливих порядків провадження (наприклад, щодо неповно­літніх – ст. 485 КПК) або на різних стадіях процесу.

Джерелами доказового права є: Конституція України, Кримінальний процесуальний кодекс, окремі закони України: "Про прокуратуру", "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", "Про Національну поліцію", "Про оперативно - розшукову діяльність, "Про судоустрій і статус суддів", "Про судову експертизу" «Про Національну поліцію» тощо.

Питання 2. Поняття та предмет теорії доказів, її суть і значення.

Теорія доказів – це багатогалузева наука, яка складається з правових, філософських, психологічних, соціологічних та інших галузей знань, і вивчає процес доказування, тобто, правові норми, які встановлюють порядок виявлення, збирання, закріплення, перевірки та оцінки доказової інформації у кримінальних, цивільних, адміністративних справах, інтелектуальну діяльність суб’єктів доказування й закономірності, пов’язані з виникненням, збереженням, передачею і переробкою доказової інформації.

Предмет теорії доказів становлять:

1. Правові норми, які встановлюють порядок збирання, дослідження і оцінку доказів у справі (наприклад, ст. 93 – 94 КПК).

2. Практична діяльність суду, слідчого судді (п. 18 ст. 3 КПК), прокурора, керівника органу досудового розслідування, слідчого в процесі доказування, а також діяльність осіб, які залучаються до участі в цьому процесі.

3. Закономірності, пов’язані з виникненням, збереженням, передачею, переробкою доказової інформації (наприклад, ст. 100 КПК).

4. Предметом теорії доказів є також вивчення історії розвитку доказового права, порядку доказування в кримінальних процесах інших країн.

Основне призначення теорії доказів у тому, щоб на основі вивчення і узагальнення норм доказового права, практики їх застосування, виробити наукові рекомендації для подальшого удосконалення як самих норм так і слідчо-судової практики їх застосування.

Питання 3. Гарантії встановлення істини у справі, інші конституційні та процесуальні засади доказування.

У кримінальному процесі реалізація принципу справедливості полягає в обов'язку правоохоронних органів установити об'єктивну істину у справі, забезпечити законні права та інтереси учасників процесу, дотримуватись принципу презумпції невинуватості, правильно кваліфікувати дії обвинуваченого, не допускаючи упередженого, необ'єктивного підходу до розв'язання справи, забезпечити учасникам процесу різні можливості в дослідженні доказів і захисті своїх прав, неухильно додержуватись закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був підданий покаранню, що відповідає його діянню, і жоден невинуватий не був притягнутий до відповідальності.

Істина - це повна й точна відповідність суджень реальній дійсності. Істина - це достовірне знання, що правильно відображає реальну дійсність у свідомості людей1.

Істина та помилка, - як зазначають філософи, - це поняття, що відрізняються одне від одної за тенденцією, напрямком, а також результатами руху пізнання. В істині процес руху мислення здійснюється шляхом об'єктивно-точного відображення дійсності, створення пізнавального образу, що глибоко й всебічно осягає об'єктивну дійсність в її сталих і можливих формах. Помилка - протилежний істині процес руху мислення, що йде шляхом перекрученого, спотвореного відображення дійсності.

"Виходячи з цього, під істиною в кримінальному процесі слід розуміти відповідність висновків особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, суду щодо всіх суттєвих обставин справи (події злочину, винності особи тощо) тому, що мало місце в дійсності".

Проблемам встановлення об'єктивної істини в кримінальному процесі приділялась значна увага в юридичній літературі.

У певному плані процес доказу - це процес встановлення об'єктивної істинності вже сформованого, висловленого судження. До початку доказу, - як підкреслюють В. П. Єременко та Г. М. Іванова, - деякі судження у вигляді тезису виступають як такі, і сам доказ змінює не зміст цього судження, а наше ставлення до нього. Якщо доказується достовірність судження, то для суб'єкта об'єктивна істинність цього судження є цілком встановленою. Коли ж докази доходять тільки до обгрунтування імовірності більшого або меншого ступеня, то об'єктивна істинність судження не є виявленою, але можливою3.

Ймовірний - можливий, правдоподібний, вірогідний4. У розв'язанні питання про те, що встановлюють слідчий і суд - істину чи ймовірність, ми виходимо з об'єктивної можливості встановлення істини щодо фактів об'єктивної дійсності - об'єктивної сторони злочину та того, хто його вчинив (суб'єкта злочину). Суб'єктивні обставини злочину (форма вини, мотиви, дані щодо причин і умов вчинення злочину та про психологічні характеристики обвинуваченого) встановлюються з таким степенем ймовірності, яка виключала б будь-які інші тлумачення, а всі сумніви мають тлумачитись на користь обвинуваченого.

Якщо метою доказування є встановлення об'єктивної істини, то предмет доказування вказує на те коло обставин, які утворюють юридично значимі елементи такої істини, а їх встановлення дозволяє розв'язати справу по суті.

Предмет доказування - це певна квінтесенція обставин події, яка в сукупності розкриває елементи складу злочину, це юридично значущі обставини та сторони розслідуваної події, з'ясування яких необхідне для прийняття підсумкових рішень у справі.

Дані, що характеризують обвинувачуваного, підлягають виявленню та дослідженню в межах можливого з достатньою необхідною певністю для розв'язання справи по суті.

У разі, коли такі обставини не були доказані, правосуддя не повинно зупинятись - справа має розв'язуватись на підставі доведеності головного факту - складу злочину. "Не за те вовка б'ють, що він сірий, а за те, що овечку з'їв", - влучно констатує народне прислів'я.

Об'єктивна істина - це така відповідність наших суджень дійсності, яка характеризується достовірністю. Якщо ж з достовірністю певна теза не з'ясована, а встановлена лише її ймовірність, то всі сумніви тлумачаться й вирішуються на користь обвинуваченого.

Істина встановлюється шляхом доказування, яке має водночас і пізнавальний, і фіксуючий, і комунікативний характер. Застосовуючи філософські поняття. Канта, можна стверджувати, що доказування включає пізнання "речей в собі", для себе й для всіх інших. Доказування не обмежується пізнанням істини для себе. Воно спрямоване також на те, щоб цю істину донести до всіх.

Систему гарантій встановлення об'єктивної істини являють собою норми доказового права, чітке визначення предмета доказування та повноважень суб'єктів, процесуальна форма збирання, дослідження, перевірки, оцінки і використання доказів, регламентація судового слідства та інші процесуальні інститути.

У встановленні об'єктивної істини, як і в теорії доказів, можна виділити декілька елементів:

предмет доказування (доказуване) - коло обставин, що підлягають встановленню;

суб'єкти доказування (доказувані) - особи, на яких покладається обов'язок встановлення об'єктивної істини - слідчий, орган дізнання, прокурор, обвинувач, суд (Еі incumbit probatcio, qui dicit, поп qui negat - "Тягар доказування лежить на тому, хто стверджує, а не на тому хто заперечує"), а ст. 62 Конституції України, визначаючи принцип презумпції невинуватості обвинуваченого та підозрюваного, закріплює правило: "Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину";

засоби доказування (докази) - дані, що мають належність до справи, допустимість та достовірність фактичних даних;

процес доказування (доказування) - діяльність зі збирання, дослідження, перевірки, оцінки та використання доказів.

Теорія доказів включає у себе концептуальну розробку всіх аспектів встановлення об'єктивної істини і за всією внутрішньою структурою відповідає структурі доказування.

Предмет доказування - це коло обставин, які належить встановити у кримінальній справі. Якщо метою доказування є встановлення об'єктивної істини, то предмет доказування вказує на те коло обставин, які утворюють юридично значимі елементи такої істини, а їх встановлення дозволяє розв'язати справу по суті.

Як у пізнанні, так і в доказуванні слід розрізняти предмет та об'єкт дослідження. Об'єктом дослідження є сама подія злочину в усіх її численних проявах, якостях та деталях. Предметом пізнання є включені в процес практичної діяльності людини сторони, якості та відносини об'єктів, що досліджуються з певною метою за даних умов та обставин.

При цьому, як у будь-якому юридичному пізнанні взагалі, так і в кримінально-процесуальному доказуванні зокрема, важливо, щоб з безлічі якостей, станів та інших особливостей об'єкта дослідження наша думка вирізняла найбільш важливі, юридично значущі, і вирізняла таким чином, щоб кожна з них була б безперечно необхідною, а всі вони разом узяті були б безперечно достатніми для здійснення правосуддя та розв'язання справи по суті. Сукупність таких елементів і утворює предмет доказування.

По суті своїй предмет доказування - це юридичне значущі обставини та сторони розслідуваної події, з'ясування яких необхідне для прийняття підсумкових рішень у справі.

З'ясування обставин, що входять до предмета доказування, має послідовно давати відповідь на запитання класичної формули юриспруденції: "Що, де, коли, ким, яким чином?"

Всебічному й об’єктивному дослідженню всіх обставин справи сприяє дія в судовому провадженні таких засад в кримінальному процесі, як: безпосередність судового розгляду, усність процесу та змагальність сторін, забезпечення прав учасників судового розгляду, безпосередність дослідження показань, речей і документів, змагальність сторін та свобода в поданні ними суду своїх доказів у доведенні перед судом їх переконливості, диспозитивність та інші.

Основною засадою при доказуванні у судовому провадженні є безпосередність дослідження показань, речей та документів в судовому засіданні. Відповідно до ч.2 ст. 23 КПК Не можуть бути визнані доказами відомості, що містяться в показаннях, речах і документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду. Тому суд особисто здійснює дослідження всіх наявних доказів та перевіряє їх належність і достовірність. Складовою безпосередності дослідження показань, речей і документів, як засади кримінального провадження, а у даному випадку, судового провадження, є усність, тобто, відповідно до ч.1 ст. 23 КПК. Показання учасників кримінального провадження суд отримує усно. Окрім того, за ініціативи суду чи клопотання учасників провадження, в судовому засіданні оголошуються протоколи слідчих (розшукових) дій та інші документи, долучені до матеріалів справи, в яких містяться факти та обставини кримінального провадження що мають значення для встановлення винуватості чи невинуватості обвинуваченого. Вимога дослідження доказів в усній формі забезпечує всім учасникам судового провадження можливість безпосереднього сприйняття зібраних у справі доказів, формування власної позиції щодо встановлених обставин кримінального правопорушення та доведеності вини особи, яка в ньому обвинувачується.

Винятком безпосередності дослідження показань, речей та документів є здійснення судового провадження в порядку ч.3 ст. 349 КПК, в тому випадку, коли судом визнано недоцільно досліджувати докази щодо тих обставин, які ніким не оспорюються. Разом з тим, в такому випадку. Учасники провадження позбавляються права оскаржити ці обставини в апеляційному порядку.

Питання 4. Історичні аспекти розвитку доказового права.

Кожній історичній формі кримінального процесу відповідала властива їй теорія доказів. Історично первісна форма проце­су – обвинувальний процес – будувався на активній участі обвинувача. Класичною формою такого процесу був римський судовий процес, основна ідея якого закладена в формулі «Немає обвинувача – немає і суду». Незважаючи на складність, бюрократизм і формалізм судової процедури цього процесу, властива йому система доказів була досить примітивною. Головну роль відігравало зізнання обвинуваченого. Не менше значення відводилося поєдинкам, присязі та ордаліям (Суду Божому). “Дві сили виявляли свою виняткову дію в людині цього періоду – фізична сила і сила забобонів’’, – писав відомий російський дореволюційний процесуаліст проф. Случевський. Саме зізнання, судовий поєдинок, ордалії, присяга обвинуваченого і його рідних чи друзів (співприсяжних) були тими засобами, за допо­могою яких "доказувалась" вина обвинуваченого. Така примітивна система "доказів" була прийнятна всім європейським середньовічним судовим процесам, а також і древньоруському.

На зміну обвинувальному прийшов розшуковий (слідчий або інквізиційний) процес. Одночасно з новим судовим процесом, сформувалась і властива йому формальна теорія доказів, суть якої полягала в тому, що законодавець (в нормах права) наперед встановлював силу і значення доказів. Слідство і суд не мали права оціню­вати докази за власним переконанням, їх завдання полягало в тому, щоб кожний зібраний доказ підвести під встановлену законом мірку і зробити висновок, який випливав з норми права. Як приклад формальної теорії доказів, можна навести законодавчі положення Зводу Законів Російської імперії 1857 р. Розділ про силу доказів (ст. 304-348) відкривається загальним положенням, за яким "ніхто не повинен бути присудженим до покарання без точних доказів". Докази загалом поділялись на досконалі та недосконалі.

Досконалим вважався такий доказ, який "виключав будь-яку можливість підтвердження невинуватості підсудного" (ст. 305).

В відповідності до ст. 306 вказаного нормативного акту, одного досконалого доказу було достатньо для визнання засудження "безсумнівним". Цим самим закон зобов'язував суддів позбутися будь-яких сумнівів навіть у тому випадку, коли вони у них і були.

Недосконалим вважався доказ, який не виключав можливості підтвердження невинності підсудного (ст. 307). Недосконалими доказами були, наприклад, обмова одного з підсудних іншим, непрямі докази, перелік яких подавав закон. Сила останніх могла зростати при поєднанні їх, а також, коли підсудний не міг їх спростувати. Декілька недосконалих доказів, взятих у сукупності, могли скласти досконалий доказ. Закон також визначав силу окремих доказів. Відтак, визнання підсудним своєї вини (визнане ст. 316 як "найкраще свідчення у всьому світі") за певних умов вважалось досконалим доказом, і за його на­явності суддя міг виносити вирок без дослідження інших доказів. Письмові документи, визнані дійсними тим, проти кого вони були подані, також становили досконалий доказ (ст. 324).

Свідчення компетентних людей (наприклад, медиків), вважалось досконалим доказом, коли воно було ”одержано на законній підставі, учинено ясно і не протирічить обставинам справи” (ст. 328). Показання двох свідків, які пов­ністю збігаються, становлять досконалий доказ за умови, що підсудний їх досконало не спростовує (ст. 329). Якщо ступінь достовірності суперечливих, показань зрівнювався, ст. 333 зобов'язувала суд віддати перевагу чоловікові перед жінкою, знатному перед незнатним, вченому перед невченим, духовному перед світським.

З приходом до влади буржуазії розшукний процес феодальної держави з його системою формальних доказів був знищений, а введений змагальний процес. Він базувався на системі доказів, в основу якої було покладено вільну оцінку дока­зів за внутрішнім переконання судді. Перший крок у цьому напрямку був зроблений у Франції в Кримінально-процесуальному кодексі 1608 р., (ст. 342)_. Отже, після того як, у Франції до влади прийшла буржуазія, в питанні оцінки доказів у кримінальному процесі перейшли від однієї крайності (системи формальних доказів) до іншої: нічим не обмеженої оцінки їх за внутрішнім переконанням, яке ґрунтувалось ви­ключно на тих враженнях, що були результатом дії того чи іншого до­казу. Але пізніша доктрина і законодавство говорять вже про обґрунтоване переконання судді, яке повинно бути результатом ретельної пе­ревірки всіх доказів справи. Так, в ст. 776 російського Статуту кримінального провадження вказувалось: "Судді повинні визначати вину або невинність підсудного за своїм внутрішнім переконанням, основаним на обговоренні в сукупності всіх обставин справи".

У радянському процесі слідчим та суддям законодавчо приписувалося під час доказування керуватися не тільки законом, але й соціалістичною правосвідомістю (ст. 17 Основ кримінального провадження СРСР, ст. 22, 67 КПК УРСР).

В основу сучасної доказової системи України покладено такі положення:

1. Процес доказування представляє собою послідовну, законодавчо регламентовану діяльність компетентних службових осіб, спрямовану на встановлення обставини, які мають значення для кримінального провадження.

2. Суд, слідчий суддя, прокурор, слідчий, оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів – з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття правосудного рішення (ч. 1 ст. 94 КПК).

3. Ніякі докази не мають наперед встановленої сили (ч. 2 ст. 94 КПК).

4. Учасники судового провадження користуються рівними правами і свободою у наданні доказів, беруть участь у їх дослідженні та доведенні їх переконливості перед судом (ст.10 КПК).

5. Докази, отримані шляхом насильства, погроз або шантажем (ч. 2 ст. 11, ч. 3 ст. 17 КПК) чи належно процесуально не оформлені, належно незафіксовані у відповідних процесуальних документах (наприклад, ведення протоколу під час слідчої (розшукової) дії) – не можуть бути покладені в основу вироку.

6. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи (ч. 2 ст. 17 КПК).

7. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (ч. 4 ст. 17 КПК).