В ідділ освіти Долинської районної адміністрації

Методичний кабінет відділу освіти

КЗ «Молодіжненська ЗШ І –ІІІ ступенів

Районна учнівська конференція «Історія краю очима юних»

Тема роботи «Історія Молодіжненської школи»

Керівник: вчитель історії

ПащенкоАндрій Миколайович

2 0 1 7 р

З М І С Т

.

1.Склад пошукової групи.

2.Вступ.

3.Історія школи.

4.Спогади педагогів.

5. Висновок.

В С ТУ П

У межиріччі Інгула та Інгульця, в зоні правобережного степу розташований Долинський район Кіровоградської області. А за 12 кілометрів на захід від районного центру і залізничної станції Долинська, на правому березі річки Березівки у 1960 році було побудовано селище міського типу Молодіжне.

На місці селища був степ, але 22 березня 1960 року була розроблена документація на будівництво Долинського цукрового заводу, а також житлового містечка. З усіх куточків тодішнього СРСР до степового краю сюди приїхали люди. А вже за п’ять років будівництва виріс цукровий завод.

Долинський цукровий завод

Одночасно з промисловим комплексом було побудовано і житлове селище. Вже у 1965 році було 13 будинків (16-квартирних), 1 будинок з 24 квартирами, гуртожиток на 240 осіб. Ось що згадує одна із старожилок селища Южаніна Ніна Петрівна: «приїхала в Молодіжне в 1961 р. в травні.Але селища ще не було. Був степ і три будинки, в одному з будинків були клуб і їдальна, а на другому поверсі - контора. З другої сторони будинку був невеличкий дитячий садок. В 1962 році в морози будували гуртожиток, після «гнали» вулицю Смірнова. Так пройшла молодість у будівництві.» В 1967 році Молодіжне отримало статус селища міського типу.

Селище Молодіжне (1965 р.)

У селищі розмістилися два дитячих садочки на 180 місць, школа на 520 учнів, лікарня на 100 ліжок, а за ними їдальня, пожежне депо, торгові кіоски, будинок культури, автостанція. Селище отримало назву Молодіжне, бо тут в основному працювала одна молодь. Саме в процесі будівництва цукрового заводу та селища Молодіжного з’явилася школа в 1962 р.

Це був період десталінізації та лібералізації радянського суспільства, або «відлига».У 1958 р. було покладено початок шкільної реформи. Вона передбачала здійснення політехнічного навчання і трудового виховання. Особлива увага приділялася освіті, яку партія розглядала як частину своєї ідеологічної системи 25 грудня 1958 р. Верховна Рада СРСР прийняла закон «Про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в СРСР», яким було розпочато роботу щодо реформування школи Семирічні і десятирічні школи були перетворені на восьмирічні (обов'язкові) та одинадцятирічні загальноосвітні трудові політехнічні з виробничою практикою, що нагадувало попередні уніфіковані трудові школи.

Випускники середніх шкіл, за винятком 20% кращих учнів, були зобов'язані попрацювати принаймні два роки перед вступом до вузів. Однак ці перетворення не привели до бажаних результатів. Тому з 1964 р. школи знову були переведені на десятирічний термін навчання. Починаючи з 9-го класу, учні два дні на тиждень мали опановувати виробничі спеціальності безпосередньо на фабриках, заводах, у радгоспах. Реформу проводили нашвидкуруч, без глибокого вивчення справи, без достатнього фінансування. Своєї мети — підняти престиж робітничих професій та збільшити кількість кваліфікованих робітників — вона не досягла.

Залишилися спогади Сторожук Людмили Миколаївни, 1936 року народження, уродженки села Ново-Григорівка І: «працювати в селище Молодіжне приїхала в 1964 році, з часу відкриття школи. Перші два роки викладала історію і була класним керівником 6-Б класу. В приміщенні школи був гуртожиток, відділ кадрів, кабінети керівництва.

Вчителі влітку, коли вибралися всі в адмінбудинок, самі зробили ремонт, заносили меблі, обладнували класи, ладнали освітлення, проводили розетки, щоб підключати технічні засоби на уроках. Та частина будинку, де майстерня, ще перший рік залишалася під гуртожитком. Класи були великі, по 40-45 учнів. В школі налічувалося близько 1200 чоловік. Колектив був молодий, дружній, працездатний. Дирекція цукрового заводу рахувалася з педагогічним колективом школи. На конференцію ми єдині в районі приїздили на автобусі, тому що по селах ще не було транспорту».