6. Трудові ресурси та зайнятість населення

Трудові ресурси – частина населення країни, яка здатна до трудової діяльності, що досягла працездатного віку, який у кожній країні визначається законодавчо. У міжнародній практиці працездатним вважається населення віком від 15 до 65 років. В Україні працездатний u1074 вік для жінок становить 16-54 роки, а для чоловіків – 16-59 років. До трудових ресурсів не належать працюючі інваліди І і ІІ груп, а також непрацюючі особи працездатного віку, якщо вони отримують пенсію за віком на пільгових умовах. У багатьох країнах, особливо тих, що розвиваються, пенсійний вік взагалі не визначено, оскільки немає пенсійного забезпечення. Частина трудових ресурсів, що безпосередньо залучена в суспільне виробництво, на даний час становить економічно активне населення (75% трудових ресурсів). Відмінність між економічно активним населенням і зайнятим у виробництві визначається як рівень безробіття. Цей показник змінюється в часі й неоднаковий у різних країнах. Він залежить від рівня розвитку країни, характеризує стан економіки та певною мірою рівень життя населення.

Потенційна частина трудових ресурсів – особи, що навчаються з відривом від виробництва або зайняті в домашньому й особистому підсобному господарстві. Кількісні та якісні показники трудових ресурсів постійно змінюються. Найважливіші з них – чисельність, вік, стать, освіта й охоплення навчанням, зайнятість у національному господарстві й розподіл за сферами і галузями, розміщення на території. Суттєвий вплив на зміну якісного складу трудових ресурсів має вступ до працездатного віку нових поколінь молоді та науково-технічний прогрес. Останній підвищує вимоги до якості робочої сили, тому зумовлює зростання чисельності населення працездатного віку, яке навчається з відривом від виробництва.

У сучасних умовах структура зайнятості населення залежить від рівня економічного розвитку держави. Так, у розвинутих країнах частка населення, зайнятого у промисловості, коливається від 25 до 40%, а частка працюючих у сільському господарстві постійно знижується. Водночас характерне зростання частки зайнятих у невиробничій сфері, особливо в торговельно-фінансовій та управлінській діяльності (до 35-50%). У країнах, що розвиваються, у промисловості задіяно не більше 15-20 % населення, близько 50 % працює у сільському господарстві, порівняно велика частка населення працює у невиробничій сфері: туристичному обслуговуванні та сфері послуг. У постсоціалістичних країнах у промисловості зайнято до 50 % населення, до 20 % працює в сільському господарстві, близько 30 % населення – у невиробничій сфері, але, на відміну від розвинутих країн, більшість працює у традиційних галузя цієї сфери (освіті, охороні здоров’я, культурі).

Простежується закономірний зв’язок між структурою зайнятості, структурою виробництва й типом країни. Постіндустріальним та індустріальним країнам притаманний значний розвиток галузей невиробничої сфери на базі високорозвинутої промисловості, особливо її обробної ланки. Чим нижчий рівень промислового розвитку, тим менша частка населення зайнята в невиробничій сфері. Цей загальний баланс галузевої структури зайнятості може мати відмінності, пов’язані з національними традиціями або наявними політичними умовами.

Отже, структуру зайнятості населення можна вважати одним із показників рівня розвитку країни.