Медицина Тибету
Медицина
Тибету складалася під впливом медицини
Китаю та Індії. Географічне положення
країни, розташованої в малоприступних
Гімалаях, ізольованість її внаслідок
консерватизму соціального ладу,
традиційність життєвого укладу – все
це створило умови для збереження в
монастирях цього краю протягом багатьох
століть стародавніх писемних творів
різних країн, зокрема й медицини.
Основним
джерелом вивчення давньої медицини
Тибету є трактат Джу-Джі “Сутність
цілющого”.
Його приписують лікареві Цо Жед-Шон-Ну.
Це учення було доповнено ламами,
перекладено з санскриту в IX
ст.н.е. Лікарі навчалися при монастирях
10-15 років. Навчання було схоластичним:
треба було вивчити напам’ять цілі
розділи з Джу-Джі.
Найсильнішими
тибетські лікарі були в терапії,
найслабішими – в хірургії. Анатомія
людини була відома лише в загальних
рисах. Акушерству й гінекології, а також
педіатрії надавали великого значення.
Лікувалі
засоби:
камфора
(стимуляція серцевої діяльності);
стрихнін
(тонізуючий засіб);
папороть
(протигельмінтний засіб);
панти
(стимулюючий засіб);
ртуть
(засіб для лікування сифілісу).
Для
підтримки здоров’я
радили тривале перебування на свіжому
повітрі, верхову їзду, полювання на
звірів, купання в озерах та річках,
помірність в їжі, споживання кислого
молока. Тибетська медицина широко
застосовувалась в Монголії.
7
