Лекція 5 Історія медицини Середньовіччя та епохи Відродження План
Розвиток наукової медицини Візантії та Сходу.
Арабські лікарі (Разес, Авіценна).
Медицина Тибету. Застосування тибетської флори з лікувальною метою.
Світова медицина раннього і середнього середньовіччя
Загибель Римської імперії у 476 р. знаменувала закінчення стародавніх часів. На зміну рабовласницькій державі прийшла феодальна. Виникли і утвердились основні сучасні світові релігії: у VI–V ст. до н.е. — буддизм, християнство, яке започаткувало нову еру, та іслам (VII ст. н.е.).
Буддизм проповідує культ Будди і бодхісатв або ідеальних створінь, що ведуть людей шляхом морального вдосконалення заради досягнення нірвани (звільнення).
Християнські цінності виражаються у дотриманні Божих заповідей та в любові до Бога і ближнього. Жодна світова морально-етична система не запропонувала кращого еталона чеснот.
Головною і абсолютною цінністю ісламу є Бог, а основною чеснотою мусульманина вважається щира відданість Всемогутньому.
Загалом усі три релігії посприяли вдосконаленню духовного і фізичного єства людини.
Епоха середньовіччя поділяється на три періоди:
раннє середньовіччя (V-IX ст.);
середнє (X-XIV ст.);
епоха Відродження (XV-XVII ст.)
В 330 р. імператор Костянтин переніс столицю тоді ще єдиної Римської імперії із Риму до Константинополя. У 395 р. Римська імперія остаточно розпалась на дві частини: західну і східну. Якщо західна через декілька десятиліть буде повністю знищена варварами, то східна, або Візантійська — існуватиме ще тисячу років і значною мірою збереже культурні надбання стародавнього світу.
Для розвитку медицини мали значення деякі особливості: по-перше, у Візантії виникають перші християнські монастирі, а при них лікарні і медичні школи (IV ст.); по-друге, торгові каравани, натовпи прочан і походи хрестоносців до гробу Господнього сприяли розносу інфекцій і виникненню епідемій. Так, чума, що розповсюдилась за доби правління імператора Юстиніана (VI ст.) ледве не призвела до падіння Візантійської імперії. Пізніше, в XIV ст., епідемія чуми, що охопила всю Європу, забрала чверть жителів континенту.
Найвидатнішим лікарем Візантії був Орібазій (326–403), лейб-медик імператора Юліана. Він зібрав величезну збірку праць вчених Греції і Риму під назвою «Сінапсіс», чим зберіг їх для наступних поколінь.
Медицина Візантії
Високоосвічений Юліан не прийняв християнської релігії і всіляко намагався зберегти спадщину античної цивілізації. На його пропозицію Орібазій у 361 році склав свою основну енцеклопедичну працю “Лікарські зібрання” з 70 книг, з яких до нас дійшли тільки 27. У ній він узагальнив і систематизував лікарську спадщину від Гіппократа до Галена.
На прохання свого сина, який вивчав медицину, Орібазій склав скорочений варіант свого зведення “Сінопсіс” з 9 книг. Виняткове значення збірник Орібазія має для історії хірургії. Він наводить праці багатьох хірургів, серед них Антілла, Філагрій - авторів відомих методів операцій аневризми. Ще коротшим витягом із “Сінапсіса” була праця Орібазія “Загальнодоступні ліки”. Вона призначалася для людей, що не мали медичної освіти й готували лікі в домашніх умовах.
За свої наукові погляди та прихильність до античних традицій Орібазій зазнав утисків з боку церкви і після загибелі імператора Юліана був тимчасово вигнаний з Константинополя. Після повернення продовжив медичну практику.
Аецій Амідський (502-572 рр.) – візантійський лікар-енцеклопедист за традицією вважався першим видатним візантійським лікарем-християнином. Навчався в Александрії, потім служив лікарем при дворі Юстініана І (527-565 рр.). Основний твір Аеція – посібник з медицини “Чотирикнижжя” з 16 книг. Найважливішими з наведених у збірнику є праці Архігена, Посійдонія, Орібаса, Галена. Архіген і Посійдоній зробили першу спробу пов’язати нервові і психічні захворювання із захворюваннями мозку.
З лікарів-учених Візантії найорігінальнішим був Олександр Тралєсський (526-605 рр.), родом з Ефеса, син лікаря і брат архітектора Анфімія, що побудував храм св. Софії в Константинополі. Олександр був лікарем імператорського двора.
Точність у встановленні діагнозу і прагнення з’ясувати причину хвороби вигідно відрізняли Олександра від його колег. Грунтуючись на власному досвіді, він дозволив собі не згоджуватися з деякими висновками Галена і критикував їх. Головним завданням лікаря Олександр вважав профілактику. Він багато подорожував. Жив у Греції, Італії, Галлії, Африці. Помер у Римі, куди був запрошений на посаду архіатра міста папою Григорієм великим (590-604 рр.) під час епідемії чуми. Архіатр міста – головний лікар міста, провінції в Римській імперії. То була страшна “чума Юстініана”, яка, вийшовши з Єгипту, спустошила майже всі країни Середземномор’я і трималася близько 60 років.
Він написав кілька робіт про внутріщню медицину, очні хвороби. Основним матеріалом для цієї праці стала власна лікарська практика.
Павло Егінський (625-690 рр.) – найвидатніший хірург свого часу. Його діяльність нерозривно пов’язана з Александрією, де він навчався і працював, коли Єгипет входив до складу візантійської імперії, а потім і після її завоювання арабами, що високо цінували Павла як хірурга, акушера й викладача.
Павло з Егіни мав славу найсміливішого хірурга свого часу. Його праці з хірургії охоплювали практично всі розділи хірургії: від учення про переломи, вивихи та ампутації до пластичної хірургії. У часи Відродження на багатьох медичних факультетах забов’язували викладати хірургію за творами Павла.
Лікарі-вчені Візантії внесли багато нового в лікування внутрішніх хвороб, гінекології, педіатрії, військову хірургію.
Християнство змінило культ греко-римських богів у Візантії за часів правління імператора Константина (306-337 рр.). Спочатку, коли до християн перейшли греко-римські храми, вони влаштували в них притулки для хворих людей похилого віку, калік.
Найбільшим лікувальним закладом тих часів був шпиталь у Константинополі. У шпиталі були окремі відділи для хірургічних хворих та хворих на гарячку. На чолі цих відділів стояли досвідчені лікарі. Вони мали помічників, спеціально підготовлених для догляду за хворими.
Масове поширення заразних (інфекційних) хвороб не було відоме в стародавньому світі в таких масштабах, яких воно набуло в епоху середньовіччя. Розвитку епідемій сприяв цілий ряд умов:
зростання міст зі скученістю населення;
масові пересування людей ( готів, монголів);
великий колонізаційний рух – хрестові походи.
Епідемію описували як “мор”. Судячи з описів, це були епідемії:
висипного тифу;
дизентерії;
віспи;
прокази.
Під час хрестових походів було утворено орден святого Лазаря для догляду за прокаженими, ці притулки називали лазаретами.
Отже, з різноманітних причин і під різними назвами у Візантії склалися лікарні як спеціальні заклади для догляду і лікування хворих, переважно під егідою церкви.