3. Джерела корпоративного права

Корпоративне право, як і будь-яка галузь права або відповідний правовий інститут, має свої форми вираження (джерела права). Джерела права певною мірою застосовуються до всіх учасників корпоративних відносин або окремих його учасників і є виразниками нормативного характеру права.

Традиційно до джерел права відносять нормативно-правовий акт, нормативно-правовий договір, правовий прецедент та правовий звичай¹². Джерела права – це акти компетентних державних органів, які встановлюють, санкціонують та охороняють норми права, це зовнішні форми вираження правотворчої діяльності держави, за допомогою якої визначається воля суб’єкта нормотворення.

Отже, джерелами корпоративного права є:

1. нормативно-правові акти (закони та підзаконні нормативні акти, в тому числі локальні нормативно-правові акти), що прийняті державними органами або іншими суб’єктами в межах нормотворчих повноважень;

2. нормативно-правовий договір, що прямо або опосередковано унормовує корпоративні відносини;

3. судова практика (судовий прецедент) ;

4. корпоративний звичай.

Насамперед до джерел корпоративного права слід віднести нормативно-правові акти, сукупність яких становить корпоративне законодавство. Слід виходити з того, що одним із основних пріоритетів державної політики є забезпечення високих та стійких темпів економічного росту. Стимулювання господарської діяльності в усіх її формах і усунення необґрунтованих бар’єрів для здійснення підприємництва є необхідною умовою нормального функціонування економіки, підвищення її конкурентноздатності. Для цього потрібно розвинуте й гнучке корпоративне законодавство, яке чітко визначатиме порядок створення та діяльності юридичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності, захищатиме інтереси учасників корпорацій, їх майнові та немайнові права.

За останні роки корпоративне законодавство України зазнало розвитку. Багато нових інститутів впроваджуються сьогодні у вітчизняне корпоративне право у зв’язку з необхідністю заповнення прогалин у законодавстві України, а також його адаптації до законодавства Європейського союзу. Сьогодні перед Україною гостро постало завдання подальшого розвитку системи корпоративного управління, враховуючи створення в Україні класу власників корпоративних прав.

Корпоративне законодавство, в переважній більшості, має комплексний характер, адже цього вимагають практичні потреби максимального врахування всіх аспектів зв'язків між учасниками корпоративних відносин при реалізації ними корпоративних прав — цивільних, адміністративних, трудових тощо. Таким чином, корпоративне законодавство охоплює нормативно-правові акти, які містять норми і приватного, і публічного права, тобто різних галузей права, що прямо або опосередковано унормовують поведінку учасників корпоративних відносин. Комплексних характер корпоративного законодавства виражається в тому, що воно охоплює, у більшості випадків, поведінку суб’єктів як публічного так і приватного права. Звичайно слід вказати, що основними актами для унормування корпоративних відносин є ЦК України та ГК України, як мають різну правову природу та різних предмет правового регулювання. Також слід вказати, що закони України, які є базовими щодо унормування порядку створення та діяльності комерційних юридичних осіб є комплексними законодавчими актами, що містять норми різних галузей права. До таких актів слід віднести закони України «Про акціонерні товариства» від 17 вересня 2008 р. № 514-VI, «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХІІ, «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» від 15 травня 2003 р. № 755-IV, «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 р. № 2121-III та інші.

Проте маємо вказати, що сучасне корпоративне законодавство України являє собою украй суперечливий конгломерат правових норм, які безсистемно розкидані по декільком основним джерелам, серед яких насамперед можна назвати Цивільний кодекс України, Господарський кодекс України, Закон України «Про господарські товариства», а також Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців», Закон України «Про акціонерні товариства». Наявність законодавчих актів, які унормовують однорідні відносини породжує необхідність їх узгодження, проте в першу чергу це торкається конкуренцію правових норм ЦК України та ГК України, що має розглядатися як першочергове завдання у вдосконаленні корпоративного законодавства.

Особливістю корпоративного законодавства є те, що значна частина правових норм закріплюється в не тільки на рівні законів та підзаконних нормативно-правових актів (насамперед, в нормативно-правових актах Національної комісії з цінних паперів і фондового ринку), так і на локальному рівні. На сьогодні локальне нормотворення набуває все більшого значення, оскільки дозволяє учасниками корпоративних відносин формувати певні локальні правові норми та закріплювати їх у відповідних актах з метою оптимального вибору моделі корпоративного управління.

Закони та інші нормативно-правові акти, які приймаються органами державної влади закріплюють загальні вимоги діяльності корпорації (комерційної юридичної особи). Проте суб’єкти локального нормотворенння (в першу чергу учасники корпорації) можуть закріплювати в нормативно-правових актах відповідної корпорації норми права, які діють виключно в межах корпорації та максимально відповідають її інтересам. Також слід вказати, що прийняття певних локальних нормативно-правових актів може бути не тільки правом суб’єктів корпоративних відносин, але й обов’язком що закріплюється на рівні закону.

Серед локальних нормативно-правових актів чільне місце займає статут юридичної особи (корпорації), який має визначальну роль для будь-якої організації. Поряд з цим, у відповідності до вимог законів України, а також за власною ініціативою учасників та інших суб’єктів локального нормотворення можуть бути прийняті локальні нормативно-правові акти, що унормовують відносини на рівні кожної окремої юридичної особи – корпорації, а також щодо органів корпорації та відокремлених підрозділів. Насамперед це стосується акціонерних товариств, структура корпоративної власності та корпоративного управління в яких є складною і потребує додаткових актів локального регулювання.

Форми локального корпоративного регулювання досить різноманітні: установчі документи (статут, засновницький договір), господарські договори, різні положення, інструкції, накази з питань організації діяльності корпорації. Локальні корпоративні акти відіграють особливу роль в опосередкуванні корпоративних відносин. Якщо при регламентації питань, що стосуються суті корпоративних відносин, пріоритет повинен бути відданий нормам цивільного законодавства, то конкретні питання внутрішньокорпоративної діяльності повинні регулюватися переважно локальними актами.

Визначаючи правову природу статуту як локального нормативно-правового акту Пленум Верховного Суду України у постанові «Про практику розгляду судами корпоративних спорів» від 24 жовтня 2008 р. № 13 визначив в п. 14, що при вирішенні спорів про визнання установчих документів господарського товариства недійсними господарським судам необхідно розмежовувати правову природу статуту та установчого (засновницького) договору товариства. Статут юридичної особи за змістом ч. 2 ст. 20 ГК України є актом, який визначає правовий статус юридичної особи, оскільки він містить норми, обов’язкові для учасників товариства, його посадових осіб та інших працівників, а також визначає порядок затвердження та внесення змін до статуту.

Таким чином, діяльність юридичної особи регулюється не лише нормами права, що приймаються державними органами (Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку тощо), але й тими правилами поведінки, які встановлює для себе сама організація (юридична особа, корпорація). Таке регулювання здійснюється шляхом встановлення, зміни або скасування корпоративних норм, тобто обов’язкових до виконання корпоративних рішень. За колом осіб корпоративні норми поширюються на суб’єктів корпоративних відносин (засновників, учасників-акціонерів, юридичні особи, органи управління юридичної особи). Окремі корпоративні норми поширюються також і на третіх осіб, наприклад положення про комерційну таємницю. Основними видами корпоративних нормативно-правових актів є установчі документи, положення про певний орган корпорації (юридичної особи), накази посадових осіб та інших органів управління і контролю корпорації (юридичної особи).

В останній період досить широкого поширення набувають кодекси корпоративного управління. Кодекс корпоративного управління можна визначити як сукупність принципів, стандартів або правил найкращої поведінки, які стосуються питань управління товариствами та здійснення контролю. Практика запровадження кодексів корпоративного управління була започаткована була започаткована Великою Британією на початку 1990 рр. і протягом наступних десятиріч активно підтримана іншими країнами¹³. Зокрема, прийняття (затвердження) принципів (кодексу) корпоративного управління товариством передбачено ст. 33 Закону України «Про акціонерні товариства».

Отже, корпоративний нормативно-правовий акт — це виражена назовні форма рішення засновників або органу управління юридичної особи, що містить певне правило поведінки суб’єктів корпоративних відносин. А корпоративні норми — це вид соціальних норм, які встановлюються органами юридичної особи і поширюються на суб’єктів корпоративних відносин.

Крім вітчизняних нормативно-правових актів та локальних актів корпорацій, джерелом корпоративного права є міжнародні акти і договори за участю України. Суб’єкти корпоративних відносин можуть здійснювати належні їм права не тільки на території України, алей за її межами.

Не менш важливого значення у регулюванні корпоративних відносин набуває практика діяльності судових органів, яка розглядає корпоративні спори між учасниками корпоративних відносин. Стаття 124 Конституції України визначає, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини в державі. Загальні підходи, єдині моделі прийнято називати судовою практикою Повторність аналогічних рішень судових органів по одних і тих же категоріях справ породжує визначену стабільну судову та арбітражну практику застосування норм чинного законодавства. Судова практика, яка закріплюється в окремих судових рішеннях не має обов'язкового значення для інших судів, так як правова система України судового прецеденту не визнає, проте акти Верховного суду України і Вищого господарського суду України обов’язково враховуються нижчестоящими судами при розгляді конкретних справ. Зокрема, на сьогодні, вищими судовими органами України були прийняті:

1. рекомендації Президії Вищого господарського суду України «Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин» від 28 грудня 2007 р. № 04-5/14;

2. постанова Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами корпоративних спорів» від 24 жовтня 2008 р. № 13.

Поряд із нормативним регулюванням корпоративних відносин останнім часом все більше значення набувають звичаї. Зокрема ст. 7 ЦК України вказує, що звичаєм є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин. Вищий господарський суд України в Інформаційному листі від 07 квітня 2008 р. № 01-8/211 вказав, що якщо звичай визнаний господарським судом загальновідомим на підставі ч. 1 ст. 35 Господарського процесуального кодексу України він не потребує доказування¹⁴. В іншому випадку наявність звичаю, його застосування у певній сфері цивільних відносин, на певній території тощо, згідно зі статтею 33 Господарського процесуального кодексу України, повинна довести сторона, яка посилається на звичай як на підставу своїх вимог і заперечень.

Проте маємо вказати, що звичаї (неписані правила) в корпоративному праві України є малопоширеним явищем, проте відповідні ділові звичаї можуть бути запроваджені в межах певної професійної групи або виду професійної діяльності. В разі формування певного звичаю ділового обороту (ділової практики) учасники корпоративних відносин намагаються закріпити їх в певних документах, таким чином запроваджуючи їх в практику діяльності організації. Наприклад, Принципи корпоративного управління, затверджені Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку від 01 грудня 2003 р. № 571 не мають сили нормативно-правового акта і являють собою рекомендаційний акт, який містить рекомендації щодо управління акціонерним товариством відповідно до міжнародних стандартів. Зокрема в них закріплені рекомендації щодо здійснення корпоративного управління, які довели свою ефективність в практиці корпоративного управління в інших країнах.

Вказані Принципи торкаються порядку здійснення органами управління акціонерних товариств своїх повноважень, системи контролю за їх фінансово-господарською діяльністю, розкриттям інформації, додержанням прав акціонерів, реалізацію ними своїх прав у відносинах з відповідними органами акціонерних товариств тощо.