3. Розвиток академічної філософії (XIX-XX ст.)

На початку XIX ст. в Україні тривав процес розкладу феодально-кріпосницьких відносин, посилювалася капіталізація економіки, завершувалось формування української нації. З одного боку, нові явища в суспільно-політичному житті, розвиток зв'язків з іншими країнами, народами сприяли поширенню в Україні досягнень західноєвропейської науки й культури, зокрема, філософії. З іншого боку, дальший розвиток капіталізму вів до посилення експлуатації та пригноблення народних мас. Народ зазнавав і національного, і економічного гніту, дедалі частіше став переходити до відкритих виступів проти кріпосництва та царизму. Тільки у першій половині XIX ст. в Україні сталося більше 120 селянських заворушень та виступів робітників підприємств. Усе це в сукупності обумовило в Україні інтерес до соціально-політичної тематики, до питань теоретичного обґрунтування революційної, національно-визвольної боротьби російського, українського та інших народів, ідейними натхненниками якого виступала передова інтелігенція: люди з широкою освітою, захоплені ідеями демократії та романтизму. В Україні значного поширення набули просвітницько-матеріалістичні, антимонархічні ідеї учасників Південного товариства декабристів, що виникло на початку 20-х років XIX ст. в Тульчині Подільської губернії під керівництвом Павла Пестеля, Сергія Муравйова-Апостола, Михайла Бєстужева-Рюміна та ін. У 1823 році у Новограді-Волинському створено товариство об'єднаних слов'ян, на чолі якого стояли брати Павло і Андрій Борисови, а також Юрій Люблянський. Програма товариства (у 1825 році товариство об'єдналось з Південним товариством) ставила метою створення федерації слов'янських республік. У середині 40-х років XIX ст. організується в Києві таємне Кирило-Мефодіївське товариство (братство). Спочатку товариство об'єднувало 12 ініціаторів, а близько 100 співчуваючих. Серед учасників товариства: ад'юнкт київського університету, пізніше відомий історик, етнограф, письменник та культурний діяч Микола Костомаров; вчитель, пізніше видатний письменник, історик і культурний діяч Пантелеймон Куліш; видатний український поет і художник Тарас Шевченко. Основною метою товариства вважалось визволення України від соціального та національного гніту, об'єднання усіх слов'янських народів на основі християнської віри. Світогляду кирило-мефодіївців характерні риси релігійно-схоластичних настроїв. Щастя України, вважали кирило-мефодіївці, можливо лише при здійсненні заповідей Христа Спасителя, а історія — це накреслений Богом для людей шлях до рятування. Релігійними ідеями сповнені їх основні праці. Програмний документ товариства — «Книга буття українського народу» — відводив Україні роль месії у новій історії Європи: «І встане Україна із своєї могили і знову звернеться до братів своїх Слов'ян і почують крик її, і встане Слов'янщина, і не залишиться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні пана, ні боярина, ні холопа — ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні в Хорватії, ні у Сербів, ні у Болгар. І Україна буде незалежною Річчю Посполитою у спілці Слов'янській. Тоді скажуть усі мови, показуючи рукою на те місто, де на карті буде намальована Україна: ось камінь, якому бути на чолі усього». Але Кирило-Мефодіївське товариство не змогло здійснити намірів. Засновники, не встигнувши вийти з кола теоретичних дискусій, за доносом заарештовані та репресовані. Видатну роль у Кирило-Мефодіївському товаристві відігравав також Микола Іванович Костомаров, який підготував програмний документ братства «Книгу буття українського народу». У пізніших творах Микола Костомаров піддавав різкій критиці сучасну йому історіографію, яка за його висловом «повзала на поверхні минулого життя», виявляючи інтерес до випадкових явищ, захоплюючись описом царських дворів, законодавства, дипломатичного життя. При визначенні мети історичної науки, Микола Костомаров писав: «Історія, займаючись народом, має своєю метою викласти рух життя народу, отже, предметом її повинні бути способи та прийоми розвитку ним народної діяльності в усіх галузях, де виявляється життєвий інтерес людських суспільств». Миколі Костомарову добре відомі матеріалістичні вчення минулого, саме французьких матеріалістів XVIII ст. Більше того, у деяких його творах відкривається певний вплив їх поглядів. Так, у творі «Думки про федеративний початок у древній Русі» висловлює міркування про вплив умов географічного середовища на життя народу. У 1861 році Микола Костомаров публікує у журналі «Основа» велику статтю «Дві руські народності», у якій робить спробу порівняльного аналізу української і російської ментальності. Причому, на його думку, різниця між двома ментальностями остаточно формується вже у XII ст. Ще один видатний діяч Кирило-Мефодіївського товариства — Пантелеймон Олександрович Куліш, який на основі теорії «філософії серця» Григорія Сковороди розвивав свій «українсько-центристський» світогляд. Для Пантелеймона Куліша «серце», «внутрішня людина» зв'язані з Україною, з рідним краєм, з Батьківщиною. Забути про це можливо лише, якщо зовнішнє в людині відкинути як вороже і непотрібне. Більш того, у Пантелеймона Куліша усі люди на світі поділяються на дві групи в залежності від свого ставлення до України. Пантелеймон Куліш — послідовний захисник самобутньої української культури і мови. Основна ідея — боротьба за чистоту мови — первісність української мови, мови «староруської», закликав українців звати «старорусами». 

Філософські погляди Тараса Шевченка. Філософські і соціально-політичні погляди «братиків» не були єдиними. Тарас Григорович Шевченко, вступивши у братство, відстоював свої особливі самостійні погляди, не поділяв повністю релігійно-ідеалістичний світогляд Миколи Костомарова і Пантелеймона Куліша, був прихильником активних виступів, відкритої боротьби з кріпосництвом та царизмом, тоді як інші члени товариства готові обмежитися лише літературною і освітньою пропагандою. Тоді ж Тарас Шевченко — аж ніяк не революціонер, а скоріше бунтар у пост-екзистенціальному значенні. Шевченківський бунт певно відкидає несправедливу соціально-політичну реальність з її порядками, законами та ін. Тоді ж це відкидання не ставить своєю метою утвердження якогось іншого порядку, законів та ін. У творах Тараса Шевченка немає ніякої програми зміни суспільного буття, крім самої загальної мрії про «сім'ю велику, вільну, нову», про світ, у якому лише «буде син і буде мати, і будуть люди на землі». Ідеальне суспільство шевченківської мрії є царство творчого людського духу, а не букви, точно «запланованої», зафіксованої в системі чітко визначених законів. Що ж до філософсько-релігійних поглядів Тараса Шевченка, то погляди виявляються, насамперед, в етичній оцінці людського життя. Вищим критерієм оцінки людського буття виступає правда, що набуває у світогляді роль надприродного принципу, стає синонімом закону Божої волі. Ця правда — не абстрактна філософська категорія, а жива норма конкретно-індивідуального переживання свого життя. Значну роль у розвитку філософської культури України другої половини XIX ст. відіграв Михайло Петрович Драгоманов, видатний український мислитель, історик, етнограф, доцент кафедри античної історії Київського університету. Михайло Драгоманов спільно з Володимиром Антоновичем, Павлом Чубинським, Миколою Лисенком та іншими бере активну участь у діяльності київської «Громади» — організації, що проводила велику культурно-просвітницьку роботу серед простого люду. Ідеї організації активно поширювалися журналом «Основа», що друкувався у 1861 — 1862 роках у Петербурзі Миколою Костомаровим, Пантелеймоном Кулішем та іншими. «Громади» (товариства) виникали також у Полтаві, Харкові, Одесі, Чернігові та інших містах України. У 1876 році, після указу царя Олександра II, в якому не тільки заборонялася українська мова, але й все зв'язане з українською культурно-просвітницькою діяльністю, громади розпущені. Багато хто з учасників заарештований. Михайло Драгоманов, звільнений з роботи у київському університеті, їде за кордон. У Женеві Михайло Драгоманов починає випускати український суспільно-політичний журнал «Громада», в якому критикує царський уряд і буржуазні порядки в Росії, у деяких випадках підіймався до вимог насильного знищення царизму: «Ніде і ніколи корінні зміни суспільного життя не робилися мирним прогресом. На Україні цього, може бути, менше чим де-небудь в іншому місці можна очікувати, щоб начальство і панство по своїй волі відреклося від свого панування і тому простому народу на Україні не обійтися без озброєного бою та повстання (революції)». Женевське товариство Михайла Драгоманова, в якому активно працювали Сергій Подолинський та Микола Павлик — перший український соціалістичний центр. Центральною позицією у світогляді Михайла Драгоманова є ідея суспільного прогресу, орієнтованого на об'єднання ідеалі к лібералізму і соціалізму. Тому ідеалом суспільного устрою вважав общини, до яких може привести розвиток земельного руху. Розглядаючи централізм у царській Росії як засіб політичного і національного пригноблення народів, Михайло Драгоманов прийшов до повного відкидання державного централізму і до пропаганди теорії федеральної автономії, яку розумів як добровільну організацію гармонійно розвинутих особистостей («безначальство», за його виразом). Тоді ж ідея «бездержавності» приводить Михайла Драгоманова до відкидання необхідності національно-політичної самостійності України. Він прямо вказував, що бачить основи для українського національного сепаратизму. Розуміючи національність лише як форму, контур, що має заповнюватись інтернаціональним змістом, Михайло Драгоманов виступає за зв'язок «української справи з російськими процесами». У своїй філософській позиції Михайло Драгоманов — послідовник Огюста Конта, Герберта Спенсера, П'єра Прудона, тобто мислителів позитивістсько-натуралістичних позицій. Значний вплив на розвиток філософської думки в Україні мали не лише теорії Карла Маркса про додаткову вартість та соціальну революцію, що народилися на німецькій землі, але й ідеї німецької класичної філософії. Так, значною популярністю користувалися лекції запрошеного в Харківський університет професора Йенського університету Йоганна Шада, який у курсі лекцій поєднував кантівську етику, фіхтеанську ідею про тотожність суб'єкта та об'єкта, «філософію прозріння» Фрідріха Шеллінга. Навколо Йоганна Шада згуртувалася група талановитих учнів, багато хто з яких внесли помітний вклад в історію української філософії. Свою філософську школу створив у Харкові і один із знавців та популяризаторів творчості Фрідріха Шеллінга видатний український вчений, ботанік за освітою, перший ректор Київського університету Михайло Максимович. Захопившись філософією, Михайло Максимович стверджував, що, будучи «любов'ю до мудрості», філософія не може базуватися винятково на розумі, а має включати в себе «серце», цікавився проблемами історії, літератури та особливо українським пісенним фольклором. У Київському університеті тоді працювали гегельянці — професори Олександр Новицькій та Сергій Гогоцький. Будучи авторами фундаментальних філософських праць (Перша в Росії філософська енциклопедія, чотирьохтомний «Філософський лексикон») цінували переважно історико-філософську концепцію Георга Гегеля, де, за словами Гогоцького, нарешті зводяться до одної системи знання пройденого. Тоді ж обидва філософи критикували Георга Гегеля за раціоналістичне спрямування філософської системи, тому що багатий зміст духовного світу «живе в переконаннях серця», а не в «поняттях розуму». Вплив німецької класичної філософії на російських та українських мислителів полягає не в простому використанні ідей та настроїв, а у виборі з широкої гамми європейських духовних напрямків, усе прогресивне перероблялося. Вплив окремих західних письменників та мислителів проявляється в таких формах, що не можна говорити про специфічну слов'янську інтерпретацію Іммануїла Канта або Фрідріха Шіллера, Фрідріха Шеллінга або Георга Гегеля та ін. 

Філософія Памфіла Юркевича. Видатний український філософ XIX ст. Памфіл Данилович Юркевич — син священика з Полтавщини. Прекрасний лектор, письменник, професор, який блискуче почав кар'єру у Київській духовній академії, у віці 33 років очолив кафедру Московського університету. Прожив Памфіл Юркевич лише 47 років, але його внесок у розвиток філософської думки безперечний. Головна сфера філософських інтересів Памфіла Юркевича — антропологія. У творі «Серце і його значення у духовному житті людини» розвиває філософію «серця» Григорія Сковороди та Пантелеймона Куліша. У руслі, близькому до слов'янофілів, Памфіл Юркевич розвиває християнське вчення про серце як глибинну основу людської суті та духовно-моральне джерело діяльності. У житті — переживаннях, почуттях, а не в думці з її формою спільності, відбивається індивідуальність особистості. З таких позицій Памфіл Юркевич виступає проти ідеї самозакінченості розуму, що лежить в основі класичної німецької філософії, проти інтелектуалізму, що бачить в раціональному початку суть людини. Памфіл Юркевич підкреслював, що розум лише верхівка, а не корінь духовного життя людини. Знання народжуються в результаті діяльності душі, зв'язані з її цілісним настроєм, духовно-моральними причинами, і тільки увійшовши в серце, можуть бути засвоєні. Ці мотиви споріднюють хід думок Памфіла Юркевича з деякими вихідними позиціями більш пізніх філософських напрямків — з екзистенціалізмом та персоналізмом. «Філософія серця» Памфіла Юркевича суттєво вплинула на російську релігійну та екзистенціалістичну думку кінця XIX — початку XX ст. У статті «Науки про людський дух» Памфіл Юркевич виступив проти матеріалізму, зокрема проти антропологічного матеріалізму Людвіга Фейербаха та Миколи Чернишевського, наполягав на можливості у процесі пізнання відхилення об'єкта, що пізнається, від суб'єкта, що його пізнає і розглядає, поняття матерії як чистої абстракції розуму: відокремити духовний початок не можна, тому що саме матеріальний початок тільки у взаємодії з духом є таким, яким знаємо у випробуваннях. Проти матеріалізму Памфіл Юркевич викладає свої спостереження, демонструючи реальність духовного початку. Відмовити духовному початку в існуванні, спираючись на те, що його «ніде не видно», означає ігнорувати свідчення внутрішнього досвіду. Памфіл Юркевич стояв у джерел російської релігійної філософії, розвинутої в майбутньому Володимиром Соловйовим, братами Трубецькими, Миколою Бердяєвим, Семеном Франком, Павлом Флоренським та ін. «Філософія серця» Памфіла Юркевича мала суттєвий вплив на російськомовну школу «київського гуманізму», видатний представник якої — засновник сучасного екзистенціалізму Лев Шестов. Не можна не відмітити і вплив філософії Памфіла Юркевича на формування філософії російського «космізму».