2. Філософська культура України в XV — XVII ст.

Острожська школа. Засновником першого вищого навчального закладу в Україні став князь, київський воєвода Костянтин Острожський. У 1576 році в Острозі в маєтку князя створена школа — Острозька колегія. До колегії князь запросив відомих українських та іноземних вчених, фахівців з різних галузей знань. Поряд з богословськими вченнями, іноземними мовами, астрономією, математикою, фізикою та іншими в колегії вивчалась філософія. Перша в Україні вища школа проіснувала до 1636 року, залишила помітний слід у духовному житті. В колегії здобуло освіту багато представників духовенства та інших верств українського суспільства. Тут навчалися студенти з Росії та інших країн. Про вивчення філософії в колегії відомостей залишилось небагато. Відомо лише, що філософія користувалась особливою пошаною. Тут же, в Острозькій школі, працював астролог, математик та філософ Ян Пятое, який втік з Москви. Супротивник Івана Грозного, князь Андрій Курбський, знайомився в школі з античною філософією. Якраз тут написані філософські твори: «Сказ о логике светлейшей науки...», «Толкование...», перекладено праці Ціцерона, Аристотеля та інших філософів Стародавнього Світу. Філософські ідеї зустрічаються у творах одного з відомих українських релігійних полемістів Герасима Смотрицького — першого ректора Острозької школи. У праці «Ключи царства небесного» є характеристика кругообігу подій в світі «...та як майже всі речі, що створені від початку світу, за предивним розкладом їх творця, повинні виникати одні за другими та змінюватися і гинути... Але єство їх або натура не гинуть. Так і рід людський... одні побували довго чи коротко на світі, повертаються до своєї загальної матерії, а інші займають їх місця, так виконується в цілому воля Божа і виконуватиметься аж до кінця світу. А вірні та добродійні тільки зі смертю перетворяться з тимчасових у вічні, а інші нібито і зовсім не вмирають, тому що, як писав мудрець: «Той, хто народив чудо, якщо собі подібного, не помирає... церкві своїй наслідком залишає». 

2. Філософська культура України в XV — XVII ст.

Філософія Івана Вишенського. Видатний український письменник та релігійний митець Іван Вишенський — молодший сучасник Герасима Смотрицького. Свій палкий темперамент Іван Вишенський повністю проявив у боротьбі проти посилення в Україні католицьких та уніатських впливів. Монах — аскет усім серцем болів за свою вітчизну, палко виступав проти егоїзму, продажності панівних класів, картав гордовитість панів, неуцтво владик, заступався за пригнічені народні маси, але ліки від усіх бід бачив у повороті до старих традицій та рішуче виступав проти реформ в суспільстві, проти світської філософії. Бичуючи «поганські хитрощі володарів» у вигляді «граматик, риторик, діалектик та інших коварств», яким вчили в єзуїтських школах католицькі проповідники, Іван Вишенський закликав читати Святе Писаніє та богословські книжки: «Псалтир..., Євангеліє та інше те, що церкві належить, та бути простим богоугодником та життя вічне здобути, аніж постигнути Аристотеля та Платона, філософом мудрим в житті зватися та до гієни дійти — поміркуй». Викриваючи «зле буття дворян», їх туніядство та бездіяльність, Іван Вишенський пропагував ідею рівності всіх людей. Він є одним з перших прихильників возз’єднання України з Росією. Його релігійно-філософські ідеї висловлені у творах «Писання до всіх взагалі в Лядській землі живучих», «Загадка філософам латинським», «Писання втеклим від православної віри єпископам» та інші. 

Релігійні полемісти. До блискучої плеяди релігійних полемістів належать Захарій Копистенській та Стефан Зізаній — палкі та пристрасні проповідники та захисники українського православ'я. Своїми промовами в церквах та міщанських домах, на ярмарках та дорогах полемісти приваблювали на свій бік простий люд. У боротьбі проти наступаючого католицизму Стефан Зізаній використовував навіть протестантську теорію про «папу — антихриста», за що засуджений уніатським собором, але виправданий православ'ям. Прихильники католицизму та уніатства бачили в Стефані Зізанії серйозного супротивника і не раз посягали на його життя. Визначним релігійним філософом тоді в Україні вважався Кирило Ставровецький. Йому належать талановиті полемічні твори: «Зерцало Богослов'я», «Вчительське Євангеліє», «Перло багатоцінне». У них проглядається цілісний світогляд та намагання науково обґрунтувати походження людини, її життя. Погляди Кирила Ставровецького діалектичні, різко протиставляється невидимий світ (Бога) та видимий світ. Видимий світ складається з чотирьох елементів, кожному з яких, як і в Аристотеля, відводиться своє особливе місце у світі: у центрі розташовується Земля, навколо неї Повітря та Вода, зовнішню сферу займає Вогонь. Тіло людське також створено з чотирьох елементів видимого світу, а безсмертна та невидима душа живе у тілі як Бог у світі. Як у небі живе Бог, так і у верхньої частини людини живе Розум, який є невидимим, безсмертним, вічним. Подвійне і психічне життя людини, тому що людські душевні здібності: воля, радість, любов, розум та інше підкорені розуму. Розум береться людиною ззовні, а розум сам із себе породжує життя та розум. У такому світогляді Кирила Ставровецького проглядається ніби зародок ряду вчень, що зустрічаються пізніше у багатьох українських митців. Тут і уявлення про людину як мікрокосмос, тут і думка про подвійність психічного існування людини та уявлення про те, що знання народжується душею із самої себе. Допускаємо, що джерело такої думки — Святе Писаніє та антична філософія. В інших працях Кирило Ставровецький розвиває основні ідеї християнської етики. Його ідеї визнані неправославними в Україні і в Росії, однак це не заважало їх впливу на духовне життя України. Отже, в XVI ст. в Україні сформувалась професійна філософія. Та на думку дослідника історії філософії в Україні Дмитра Чижевського, «самостійної філософської творчості цей період не дав. Але саме засвоєння хоч якихось основ філософської науки, традицій філософського навчання, філософського мислення саме собою є велика цінність». Такі основні риси українського Ренесансу XV — XVI ст. Поява до початку XVIII ст. в Україні елементів капіталістичних виробничих відносин неминуче мала вплив і на духовне життя суспільства, обумовила розвиток ідей Просвітництва. Просвітництво — це антифеодальна ідеологія періоду становлення капіталізму, за якою подолання феодальних відносин та встановлення нового суспільного ладу можливо лише з допомогою реформ та освіти. Виділяється раннє та пізнє Просвітництво. В Україні раннє Просвітництво зароджується як синтез двох попередніх соціально-політичних рухів: гуманізму та реформації. Для раннього Просвітництва характерні специфічні риси: виникнення та закріплення однієї з провідних ідей — залежності суспільного прогресу від зростання освіти; розмежування сфер мислення та духовного відображення філософії та релігії; посилення інтересу до пізнання природи, розвиток натурфілософії. Формування філософського світогляду прогресивних діячів в Україні почалось у другій половині XVII ст. Це період активного осмислення західноєвропейської культури. Деякі просвітителі вважали необхідним пристосувати до «світу і розуму» та активної наукової творчості трудовим народ і тим самим стимулювати процес. 

Києво-Могилянська академія. Важливу роль у розвитку освіти, культури в Україні тоді відіграли друкарні, що ставали, по суті, самостійними науковими центрами. Найбільшими з друкарень тоді вважались Київська, Чернігівська та Львівська. Активізується розвиток живопису, архітектури, музики. Головним центром науки та культури Правобережжя України після закриття Острожської колегії стала відкрита в 1639 році вища Києво-Могилянська колегія, пізніше, в 1701 році, перетворена в Київсько-Могилянську академію. Засновник академії — настоятель Печерської лаври Петро Семенович Могила. Тривалість навчання у академії до 12 років. У ній вивчалось більше 20 різних галузей знань, у тому числі й філософія. Особливе місце у навчанні відводилось латинській мові, а не грецькій, як раніше. Латинь — необхідна для практичного життя в умовах польської гегемонії в Україні. З вивченням латині в Києво-Могилянській академії зв'язано більш ґрунтовне освоєння творів філософів античності, Середньовіччя, Відродження та пізніший період, що в певній мірі зумовило піднесення української філософської думки. Києво-Могилянська академія відіграла важливу роль в історії філософської освіти не тільки в Україні, але й всієї Росії, дала в XVI — XIX ст. професорів майже усім російським університетам. Найвидатнішим представником гуманітарної думки є самобутній філософ Григорій Сковорода, який закінчив курс навчання в академії, зберіг добрі, теплі враження про неї та її професорів. Відомі вчені, вихідці з Києво-Могилянської академії, Феофан Прокопович та Стефан Яворський, очолювали «наукову дружину» російського царя Петра Першого. Стефан Яворський став місцеблюстителем патріаршого престолу, а Феофан Прокопович — главою священного Синоду. Філософські курси, що читались в академії, мали теологічний та схоластичний характер, традиційно розбивались на три частини: логіку, фізику, метафізику. Зміст курсів до кінця XVIII ст. переважно арістотелівський. Пізніше до академії прийшло нове віяння — вплив одного з найрадикальніших послідовників Декарта — Пурхоція, підручником якого і користувались в академії. Поступово, всупереч вихідним теологічним настановам, на філософських курсах академії пробиває шлях певна матеріалістична тенденція, що виражалась у алегоричному тлумаченні Біблії, деїзму та пантеїзму. Феофан Прокопович у філософському курсі пропагував матеріалістичні ідеї Бекона, Декарта, Спінози, системи Галілея та Коперніка. В епоху Просвітництва в Україні виникають колегії в Чернігові, Переяславі, Харкові та інших місцях, що сприяло поширенню знань. Епоха зрілого Просвітництва припадає на другу половину XVIII ст. і характеризується особливостями: по-перше, розвивається ідея про позастанову цінність людини; по-друге, пробуджується самосвідомість та гідність особи; по-третє, розвивається почуття патріотизму, переживання за долю України. Ці особливості свідчать про те, що в епоху зрілого Просвітництва проблема науки віддає перевагу проблемі людини. Підтвердженням є хоча б той факт, що в першій половині XVIII ст. у курсах філософії Києво-Могилянської академії появляються спеціальні розділи етики. Етика — це вчення про мораль, про правила та норми поведінки людини, про обов'язки людини у ставленні одна до одної, до Батьківщини, до держави. Тоді ж етика стає самостійною галуззю знань у філософській думці. В творах києво-могилянців з питань етики стверджується, що етика — вчення про людину, її ставлення до природи та суспільства, розуміння нею земного призначення. Гуманістичні ідеї розкріпачення особи, утвердження гідності людини стали визначними в лекціях професорів Києво-Могилянської академії. Етика стала важливим знаряддям формування свободи особи. У філософських курсах академії чітко простежується думка про те, що пізнання законів природи дає хоча і не універсальну, але реальну силу в світі. Етика в академії бере на себе обов'язки вести людину до морального вдосконалення та земного блага. Знання стає вищим етичним принципом, який визнає призначення людини. 

Релігійна філософія. У XVII ст. філософія в Україні тісно зв'язана з релігією та заражена схоластикою. Основним у схоластичній філософії є ідея про те, що всіляке знання має два рівні: неприродне знання, що дається у відвертості, та природне, отримане людським розумом. До нормативного тексту першого рівня належить Біблія, а до другого ж — твори видатного митця Стародавньої Греції Аристотеля. Вважалось, що потенційно в тих та інших нормативних текстах вже дана вічна істина. Щоб ситуалізувати її, необхідно вивести з текстів повноту їх логічних наслідків за допомогою ланцюга правильно збудованих висновків. Звідси ясно те, що в XVII ст. у філософії велике значення мав арістотелізм. Освіта, з її прагненням відкривати істину через аналіз досвіду та наукових фактів, виступає як антипод схоластиці. Передові вчені Києво-Могилянської академії та інших шкіл намагаються звільнити філософію від схоластики, створити передумови для формування у студентів здібності робити самостійні філософські викладки. Першим в такому напрямку став працювати Йосип Кононович-Горбацький, який у своїх творах посилається не стільки на церковні авторитети, скільки на античні джерела та гуманістів епохи Відродження. На початку XVIII ст. деякі викладачі починають висловлювати ідеї Коперніка, Галілея, Декарта. В академії вводиться розширений курс фізики, здійснюється звільнення від авторитету схоластично-інтерпретованого Аристотеля. Отже, тенденція відділення філософії від релігії тоді характерна в освіті.

Натурфілософія. Формування автономності філософії сприяло її зближенню з природознавством, стимулювало розвиток натурфілософії. В XVII ст. помітне місце в натурфілософії України відводилось проблемам космології та космогонії. Космогонія розглядала походження та еволюцію Всесвіту. Космогонія вивчала походження космічних об'єктів та систем. Тоді ж вчені захоплювались і астрологією, пророкуванням долі людини за розташуванням зірок. З астрологією знайомі й філософи Києво-Могилянської академії. Особливість натурфілософії — заперечення дуалізму Аристотеля у поглядах на природу. У таких поглядах земна речовина протиставлялась небесному ефіру. Ефір вважався більш досконалим, божественним. Заперечуючи натурфілософський дуалізм, українські вчені Гизель, Прокопович, Крановський в лекційних курсах філософії обґрунтовували спорідненість земної та небесної матерії, підкреслюючи своє розходження з поглядами схоластів. У натурфілософії розвиваються погляди античних філософів на матерію та першопочаток світу. Так, Феофан Прокопович в лекціях дає визначення матерії, зроблене Аристотелем, згадує вчення Фалеса, Анаксимена, Геракліта, атомістичне вчення Левкінпа та Демокріта, вважає, що матерія — це речовина, яка має ширину, довжину, висоту. Разом з тим для філософів Києво-Могилянської школи характерна непослідовність в питанні про природу матерії. В лекціях є й твердження про творіння матерії Богом та ідеї про її нестворюваність. Важливий момент в натурфілософії — ідея про постійний рух у розвитку Всесвіту. Велике значення для осмислення Всесвіту як процесу розвитку цілісної системи мало поширення вчення Коперніка. З ним знайомили слухачів майже всі, хто читав курс лекцій в Києво-Могилянській академії. Для натурфілософії епохи Просвітництва характерний принцип пізнаваємості світу. У багатьох творах вчених того періоду простежувався пафос оволодіння законами будови Всесвіту. Основна ідея — могутність розуму, який вивчає закони природи. У натурфілософії важливе місце займало вчення деїзму. В історії філософії існує три основних вчення про взаємозв'язки божественного та природного: теїзм, деїзм, пантеїзм. Теїзм захищає ідею про те, що Бог створив природу та керує нею. Деїзм визнає існування Бога як першопричини світу, але заперечує його дальше втручання у явища природи та суспільного життя. Це вчення в натурфілософії давало можливість поєднати християнські переконання та зростаючий інтерес до пізнання природи. Деїстичні висловлювання зустрічаються у творах майже всіх вчених Києво-Могилянської академії. Що ж стосується пантеїзму, то це вчення, що ототожнює Бога та природу, впливало на філософів, та пантеїзм у них виступає не як цілісна концепція, а як певна тенденція, зачаток нових ідей.

Філософські погляди Григорія Сковороди. У XVIII ст. в Україні визначне місце у філософії займає Григорій Савич Сковорода — оригінальний митець, поет та просвітник. Народився 22 листопада 1722 року в селі Чорнухи на Полтавщині в сім'ї козака. Початкову освіту здобув у сільській школі, а в 1738 році зарахований до Києво-Могилянської академії, де вчився до 1741 року, а повернувся до навчання в академії у 1744 — 1750 роках. Майже три роки Григорій Сковорода служив співаком у придворній капелі в Петербурзі, а потім у складі польської місії відправлений в Угорщину, подорожував по Австрії та Німеччині. З 1753 року Григорій Сковорода вчитель етики в Переяславській духовній семінарії, а потім вчитель помічника Степана Томари. З 1759 по 1768 рік викладав у Харківському колегіумі, звідки вигнаний за прочитаний курс «Християнського добронравія». Наступні 25 років Григорій Сковорода мандрував по Україні. Це найплодотворніший період життя: пише філософські діалоги, усно та письмово поширює ідеї про світ і людину в народі. Помер Григорій Сковорода 29 жовтня 1794 року в селі Іванівка (нині Сковородинівка) Харківської області. Григорій Сковорода продовжував просвітницькі традиції. З Києво-Могилянської академії виніс добре знання мов, античної філософії, ідей Середньовіччя та Ренесансу. Тут же навчився любити людину та її свободомислення. В академії сприймає філософію не догматично, а критично. Так, якщо провідна тенденція філософських курсів академії — арістотелізм, то Григорій Сковорода віддавав перевагу вивченню Платона. Якщо в центрі уваги києво-могилянських професорів — зовнішній світ та проблема пізнання, то у Григорія Сковороди — людина, етико — гуманістичні проблеми. Григорій Сковорода написав 18 творів, зробив 7 перекладів з латинської російською та українською мовами. До основних філософських творів належать: «Діалог про давній світ», «Дружня розмова про душевний світ», «Алфавіт світу», «Боротьба архістратика Михайла з сатаною» та ін. Саме в творах і висловлена філософська система. У ній чітко виділяються основні вчення про дві натури; вчення про три світи; вчення про людину; вчення про пізнання та ін. Суть вчення про дві натури в тому, що все існуюче у світі має дві сторони (натури): зовнішню, видиму, та внутрішню — невидиму. Цю тезу Григорій Сковорода повторює десятки разів з різними відтінками. Причому видима натура мінлива, перехідна, а невидима — існує вічно. Це духовний початок, або Бог. Бог є незмінною першопричиною всього існуючого та самого себе. Бог є істинне, природа в природі, живе в живому, людина в людині — закон. Таке розуміння світу має чітко виражений характер: протилежну Богу видиму натуру визначає як «тварюку». Рівнозначно вживаються поняття речовина, матерія, стихія, природа та інші. З вченням про дві натури тісно зв'язані вчення про три світи. Тут виражена ідея про те, що вся оточуюча дійсність — це гри взаємозв'язані світи: макрокосм, мікрокосм та світ символів. Макрокосм — це великий світ, або світ природи. Аналізуючи макрокосм, Григорій Сковорода робить філософські висновки. По-перше, природа безкінечна, складається з величезної кількості світів. За прикладом античних філософів, відокремлює як першооснову всіх речей чотири елементи: вогонь, повітря, воду та землю. По-друге, природа (матерія) вічна. Усі предмети природи тимчасові, перехідні, виникають та зникають, але природа безсмертна. Неможливість зникнення чогось Григорій Сковорода виводить з вчення про дві натури: «Зникнути нічого не може, воно лише втрачає свою тінь». Пояснює це аналогією: «Художник намалював оленя та павича. Потім стер фарби. Малюнки зникли, але образи їх залишились, не зникають, існують». В природі проходить дещо подібне, змінюється тільки тінь. По-третє, природа, створення світу підкорюються природним законам. Григорій Сковорода вважав, що релігійне вчення про природу неспроможне, тому що йде всупереч з законами природи. Другий світ — це мікрокосм або Людина, що натуральна природа макрокосми притомляється та продовжується в мікрокосмі. Загальні закономірності природи властиві також людині. Іншими словами, людина — це малий світ, що відображає великий світ. Специфічним світом у вченні Григорія Сковороди є світ символів. Символи — це образи, що втілюють будь-яку ідею. За символ єдиного брав кільце або Сонце, виводив символи безпеки, заздрості, самопізнання, вічності, істини, подяки та інше. Найвищою таємницею символу є слово. Слово є «істиною і єдиним початком, є зерном та плодом, центром та гаванню, початком та кінцем» людського духу. В Біблії записано: «Спочатку було слово». Воістину слово — початок та кінець культури та духовності. А тому книга з книг для Григорія Сковороди є Біблія. Це досконалий образ світу символів. Дякуючи символам невидимий світ, інакше єство Боже, перетворюється у видимий, то ж досяжний до сприйняття, тобто Біблія є засобом пізнання «духовного початку», внутрішньої натури макро- та мікрокосму, інакше кажучи, Бога. Таке в загальних рисах вчення Григорія Сковороди про три світи. Це вчення, як і вчення про дві натури, виступало основним моментом для формування вчення про людину. Суть вчення про людину полягає, по-перше, в ідеї внутрішньої людини. Це положення випливає з вчення про дві натури. В Людині, як і в усьому існуючому, є видиме та невидиме, тлінне та вічне. Істинною Людиною в людині є невидима натура, інакше кажучи, внутрішня Людина. На думку Григорія Сковороди, внутрішня Людина протиставлена зовнішньому світу, загублена в ньому. «Знайти» себе Людина може лише залишившись на самоті, втікши від спокус та поглинувши в себе. Звернення людини до самої себе й пізнання себе — це осягнення Бога. Адже єство, суть внутрішньої Людини і є Бог. Пізнавши себе, людина перевтілюється, як перевтілився Нарцис. Нарцис — це юнак-красень зі стародавньогрецької міфології, що одного разу, побачивши своє відображення у воді, влюбився в себе. Нарцис любить самого себе — це означає, що любить Бога, служить Богу. А служить Богу — означає служити самому собі. Отож, ідея внутрішньої Людини спрямована на те, щоб довести, що щастя окремої людини досягається моральним удосконаленням. Тут велика роль другого положення вчення. По-друге, ідея серця Людини. Григорій Сковорода приділяв дуже багато уваги ідеї серця. Ось чому вчення часто називається філософією серця. Який сенс вкладає в поняття серце? Серце в філософії визначається як сфера духовного життя людини. Серце охоплює багато значень: серце — це душевний стан людини, який керує вчинками та примушує людину жити добром або злом; серце символізує індивідуальність людини як істоти духовної; серце — це єдиний світ людини, моральні переживання, почуття, пристрасті, пізнання. Тільки проникнувши в серце, пізнання може бути освоєним. Григорій Сковорода стверджує, що серцем можуть оволодіти добрі та злі сили. Перші підносять людину, другі приводять її до падіння. Тому людина повинна прагнути до очищення свого серця. На цій основі розвивається нова ідея — ідея очищення свідомості від волі. По-третє, ідея усунення волі людини. Суть ідеї полягає в тому, що чисте серце зміцнюється в людині через боротьбу. Людина повинна очистити, вивільнити свою свідомість від волі тому, що воля породжує кривду, беззаконня, черевоугодництво та інше. Інакше волю необхідно нейтралізувати. Коли волю людини (її свавілля) знищено, єдиним керівником людини стає воля Божа. Однак це не означає, що індивідуальність людини зникає: навпаки, зберігається. Існує нерівна рівність. По-четверте, ідея нерівної рівності. Сенс ідеї полягає в тому, що всі люди, як тіні істинної внутрішньої Людини, рівні перед Богом, але разом з тим вони всі різні. Свою думку Григорій Сковорода розкриває через образ фонтана, який заповнює великі та малі посудини. Посудини різні, однак вони всі рівні між собою тому, що вони всі повні. Ідеал нерівної рівності — основа та внутрішній сенс етичного вчення. Григорій Сковорода обумовлює етичний плюралізм, який передбачає для кожної людини свій життєвий шлях. Що ж є критерієм вибору життєвого шляху? На це питання відповідає ідея зрідності людини з типом життя. У кожної людини своя природа. її не можна змінити. Можна лише, пізнавши її, вибрати собі заняття та життєвий шлях, зрідні з цією небаченою природою. Ось чому Григорій Сковорода повторює знову і знову: пізнай себе, слухай себе, подивись в себе. Це дає можливість людині відкрити свою божественну суть. Щастя людини не залежить «ні від високих наук, ні від почесних посад, ні від забезпеченості», а залежить від серця, а серце від Бога, отже, невидимої натури. З ученням Григорія Сковороди про людину тісно зв'язано вчення про пізнання. Вихідним пунктом теорії пізнання стало визнання пізнання світу та непідвладна віра в необмежені пізнавальні здібності людського розуму. Теорія поєднується із самопізнанням, вважається, що в людині притомляються та продовжуються загальні закони природи, тому достатньо пізнати себе і можна розкривати природні закони мікрокосму і макрокосму. Велику увагу Григорій Сковорода приділяв розвитку вчення про суспільство, вважав, що стійкість суспільства залежить не від зовнішніх форм суспільства, а від внутрішньої суті. На цій основі сформульовано ідеал суспільного устрою, який називав «Гірською Республікою». Суть бачив в образі ідеальних відносин між людьми, які формуються відповідно до духовної природи людини. Духовна республіка повинна будуватись відповідно з основами любові, рівності, колективної власності. Такий духовний світ, протилежний світу зла. Духовний світ не потусторонній, куди душа переселяється після смерті людини, а реальний, високо моральний, ідеальний світ. Така філософська система Григорія Сковороди.