5.4. Силосовані корми

Силос. Силосом називається соковитий корм, одержаний у результаті консервування зелених рослин за рахунок нагромадження органічних кислот, переважно молочної, що утворюються в процесі спонтанного бродіння.

Суть силосування як способу біологічного консервування кормів полягає у зброджуванні бактеріями цукрів корму до органічних кислот (переважно молочної), у результаті чого утворюється кисле середовище (рН 4,0–4,2), за якого засилосована маса без доступу повітря добре зберігається.

Силосування кормів відзначається рядом переваг порівняно із заготівлею сіна. Так, типові силосні культури (кукурудза) забезпечують високий вихід поживних речовин з одиниці площі. Силосування мало залежить від погодних умов і всі процеси приготування корму можна механізувати, а також ефективно використовувати залишки рослинництва (гичка). Правильно приготовлений силос може зберігатися без втрат поживних речовин тривалий час і слугувати страховим запасом.

Розвиток процесів бродіння і одержання доброякісного силосу залежать від наявності молочнокислих бактерій і достатньої кількості легкорозчинних цукрів у рослинах, що силосуються, вологості сировини та її ізоляції від доступу повітря.

Молочнокислі бактерії за складом продуктів бродіння поділяють на дві групи: гомоферментативні, які зброджують вуглеводи переважно до молочної кислоти, і гетероферментативні, які утворюють значну кількість побічних продуктів бродіння  оцтову кислоту, етиловий спирт та вуглекислий газ. Оптимальний температурний режим для розвитку гомоферментативних молочнокислих бактерій, який забезпечує мінімальні втрати поживних речовин становить 25–30 °С. При зброджуванні гексоз утворюється молочна, а пентоз—молочна й оцтова кислоти. Бродіння вважають нормальним, якщо в його процесі у силосі нагромаджується 65–70 % молочної і 30–35% оцтової кислот.

За гомоферментативного бродіння С₆Н₁₂О₆ 2С₃Н₆О₃ втрати глюкозою енергії становлять близько 5% без втрати маси. Енергетична цінність 1 грам-молекули глюкози 2,87, а 2 молекул молочної кислоти – 2,73 МДж. У разі гетероферментативного бродіння С₆Н₁₂О₆ С₃Н₆О₃+С₂Н₄О₂+СО₂+Н₂ втрати енергії становлять 22 і маси – 17%.

Гнильні бактерії розмножуються як в аеробних, так і в анаеробних умовах. Вони більш посилено розвиваються за доступу повітря і їхня життєдіяльність припиняється за підкислення середовища до рН 4,5. Гнильні бактерії зброджують вуглеводи до вуглекислого газу й водню і невеликої кількості молочної та оцтової кислот, а білки під їхньою дією розщеплюються до аміаку, що викликає псування корму.

Маслянокислі бактерії розвиваються лише в анаеробних умовах і не розмножуються в кислому середовищі (рН 4,5). Вони зброджують цукри, крохмаль та молочну кислоту до масляної й ряду побічних продуктів — оцтового альдегіду, вуглекислого газу, водню, а білки — аміаку та амінів. Масляна кислота не шкідлива для організму тварин, але її наявність надає неприємного запаху і свідчить про небажаний хід процесу силосування. За такого бродіння С₆Н₁₂О₆ С₄Н₈О₂+2СО₂+2Н₂, втрати глюкозою енергії становлять 22,6, а маси – 51%. Маслянокислі бактерії здатні перетворювати молочну кислоту в масляну: 2С₃Н₆О₃ С₄Н₈О₂+2СО₂+2Н₂ з втратою енергії молочною кислотою у межах 20 і 50% маси.

На якість силосу негативно впливає розвиток плісеневих грибів. Хоча вони витримують досить кисле середовище, але розвиваються лише за наявності кисню. Наявність плісені свідчить про розпад поживних речовин, утворення токсичних продуктів, низьку якість або непридатність корму для згодовування.

Процес дозрівання силосу триває у середньому три тижні. Умовно його поділяють на три фази. Перша характеризується посиленим розвитком змішаної мікрофлори за наявності кисню у масі й закінчується встановленням анаеробних умов. У другу фазу відбуваються інтенсивний розвиток молочнокислих бактерій і підкислення корму, пригнічення та припинення розвитку небажаних мікроорганізмів. У третю —під дією власних метаболітів відмирають молочнокислі бактерії.

У першу фазу розвитку змішаної мікрофлори за рахунок дихання рослинних клітин відбувається розпад поживних речовин (вуглеводів). Цей процес отримав назву “голодного обміну”, коли відсутній фотосинтез і до клітини поживні речовини не надходять, а лише втрачаються. Особливо інтенсивно розпад поживних речовин перебігає за доступу повітря і повязаний із значними втратами енергії:

С₆Н₁₂О₆+6О₂=6СО₂+Н₂О+2,82 МДж.

З настанням другої фази в анаеробних умовах рослинні клітини не зразу відмирають, а деякий час підтримують життєдіяльність за рахунок інтрамолекулярного (анаеробного) дихання. Значна частина енергії втрачається при зброджуванні цукрів (гетероферментативне, маслянокисле тощо). Отже, при силосуванні відбуваються неминучі втрати поживних речовин як за рахунок енергії, так і маси корму.

Показник рН доброякісного силосу знаходиться на рівні 4,2, кислого—4,0 і перекислого—3,7-3,8. Кислий силос тварини погано поїдають.

Для одержання високоякісного силосу необхідно, щоб у масі якнайшвидше нагромадилася молочна кислота. Кількість цукру, необхідна для нагромадження в силосованій масі органічних кислот у кількості, достатній для зміщення рН до 4,2 називається цукровим мінімумом. За відношенням цукрового мінімуму до фактичного вмісту цукру в рослинах визначають придатність рослинної маси до силосування. Одночасно слід враховувати буферну ємність сировини, під якою розуміють кількість органічних кислот, необхідну для нейтралізації азотистих речовин і мінеральних сполук з лужними властивостями. Вона залежить від співвідношення між кількістю сирого протеїну і БЕР і виражається у грамах молочної кислоти, необхідної для підкислення силосованої маси до рН 4,2 із розрахунку на 100 г сухої речовини. Чим ширше це співвідношення, тим легше силосується корм.

На основі цукрового мінімуму, фактичного вмісту цукру і буферної ємності всі рослини поділяють на три групи: ті, що легко силосуються, важко і зовсім не силосуються. До рослин, які легко силосуються, належать кукурудза, сорго, соняшник, злакові трави, горох, плоди баштанних культур та ін. Тут цукрів у 1,7 раза більше від цукрового мінімуму. До другої групи відносять частину бобових (конюшину, буркун тощо), могар, осоки, лободу, полин. У цих рослин вміст цукру знаходиться на рівні цукрового мінімуму і при їх силосуванні необхідно ретельно дотримуватися технології заготівлі корму. Рослини третьої групи (люцерна, соя, чина, кропива та ін.) не силосуються. У них цукру менше від цукрового мінімуму, їх можна засилосувати лише в суміші (1:1) із рослинами, що легкосилосуються.

Для поліпшення силосування культур з низьким вмістом цукру використовують мелясу, розбавлену водою у співвідношенні 1:3 та подрібнені коренеплоди у кількості 2% за масою, а також хімічні консерванти й спеціальні закваски із культур молочнокислих бактерій (літосил), які застосовують переважно при силосуванні бобових рослин.

Поряд з наведеними існує багато інших чинників, що впливають на процес силосування та якість силосу. Передусім до них відноситься вологість сировини. Оптимальним для нормального перебігу бродильних процесів вважається вміст води у зеленій масі на рівні 65–75%. За цих умов інтенсивно розвиваються гомоферментативні молочнокислі бактерії, у результаті чого нагромаджується необхідна кількість молочної кислоти, а втрати поживних речовин у газоподібному стані (угар) не перевищують 10–12%.

У випадку вологості сировини вище 75% створюється небезпека розбавлення концентрації цукру та розвитку гетероферментативного молочнокислого бродіння, за якого у силосі поряд з молочною зявляється оцтова кислота і аміак, а втрати поживних речовин від угару зростають до 15–20%. Одночасно через витікання соку при трамбуванні зеленої маси втрачається 5% і більше сухої речовини. Такий силос дуже кислий за смаком і різкий за запахом, що негативно впливає на його якість та знижує поїдання тваринами.

Якщо зелена маса закладається з низькою вологістю, то при трамбуванні вона “пружнить”, утримує багато повітря і розігрівається. Як наслідок це призводить до значних втрат та зниження поживності силосу.

Від вологості силосованої маси залежить ступінь подрібнення рослин. За вологості сировини 65% і нижче її подрібнюють до довжини 2–3 см, 70–75% – до 4–5 см, 80% – до 8–10 см. Чим довша різка, тим менше втрачається соку і нижчі втрати поживних речовин, хоча при цьому слід враховувати вид і стадію вегетації рослин. Так, кращою фазою для збирання кукурудзи на силос є воскова (допускається молочно-воскова) стиглість. Силосування кукурудзи в більш ранній стадії, наприклад, у молочній стиглості, коли в масі міститься 80–85% води і велика кількість цукру, призводить до дуже бурхливого розвитку бродильних процесів і перекислення силосу. Збільшення при цьому розмірів подрібнення кукурудзи у фазі молочної стиглості з 2–3 до 4–5 см зменшує при силосуванні втрати поживних речовин і поліпшує якість корму. Однак при закладанні на силос кукурудзи воскової і молочно-воскової стиглості розмір часток не повинен перевищувати 2–2,5 см. Силос із кукурудзи воскової стиглості з великими частками погано поїдається коровами, оскільки тверді вузли (коліна) стебел не розжовуються тваринами. Вони лише ослинюються і залишаються в годівницях.

Щоб запобігти втратам рослинного соку при силосуванні рослин високої вологості, після скошування їх провялюють або додають сухі компоненти, переважно полову, січку соломи чи подрібнені сухі стебла кукурудзи. З метою визначення кількості, необхідно для створення оптимальної вологості змішаної маси, користуються квадратом Пірсона.

Для точного визначення вологості зеленої маси при силосуванні застосовують різноманітні вологоміри. Орієнтовно її можна визначити простим стисканням подрібненої сировини в руці. Для цього жмут подрібненої до 1–2 см маси стискають у кулаці і швидко розжимають пальці. Якщо жмут зберігає форму, надану йому долонею при стисканні, і при цьому стікають краплі соку, вологість маси становить більше 75%; зберігає форму, але при стисканні виділяється мало соку – 70–75%; розпадається поступово, а сік при стисканні не виділяється – 60–70; розпадається швидко з шелестом або потріскуваннями – менше 60%.

Втрати поживних речовин при силосуванні та якість одержаного корму залежать від типу споруди і ступеня ущільнення маси. Силососховища (башти) повинні бути достатньо місткими, щоб силосована маса осідала рівномірно, а траншеї – досить міцними, щоб витримати тиск маси, стійкими проти дії кислот та захищати силос від промерзання.

Залежно від місцевих умов, траншеї споруджують заглибленими в землю або наземними. Останні мають певні переваги: їх можна споруджувати незалежно від рівня грунтових вод за менших витрат коштів. Найчастіше їх будують у вигляді двох паралельних стін із залізобетонних панелей, ширина між якими становить 6–10 м, висота – 2–3 і довжина – не більше 40м. Основа траншеї повинна мати тверде покриття, а стіни обваловують землею.

Найменші втрати сухої речовини (до 10%) спостерігаються при заготівлі й зберіганні силосу у силосних баштах; у траншеях з високими стінами вони становлять 15, низькими – до 25; у наземних буртах – до 50%.

Ущільнення (трамбування) силосованої маси створює сприятливі умови для гомоферментативного молочногокислого бродіння. Подрібнену сировину закладають шаром 30–40 см по всій ширині споруди і старанно її трамбують, особливо упродовж бокових стін, оскільки під стінами маса віджимається.

За високої вологості сировини на дно траншеї кладуть шар соломяної різки завтовшки 40–50 см. У подальшому солому укладають по середині траншеї, відступаючи від стін на 1,5–2,0 м.

Для одержання силосу високої якості масу необхідно ретельно ущільнювати важкими тракторами (рис.5 ). Товщина шару ущільненої маси, яку щоденно закладають, має бути 80–90 см. При цьому у ній зберігається максимальна кількість вуглекислого газу, не надходить кисень, рослинні клітини швидко відмирають і температура силосованої маси не піднімається вище 35–37ºС.

У

Рис. 5. Закладання наземної силосної траншеї

щільнення маси розпочинають з розвантаження перших автомобілів і ведуть безперервно до заповнення усієї траншеї, завантажуючи її на 0,8–1 м вище стін, щоб після повного осідання рівень маси був дещо У неущільненій масі температура швидко підвищується до +50–80ºС. Силос, одержаний за таких умов, буро-коричневого кольору з приємним запахом і непогано поїдається тваринами. Проте втрати поживних речовин за “гарячого” силосування зростають у 2–3 рази, значно знижується перетравність протеїну, оскільки за високої температури амінокислоти взаємодіють з цукрами, утворюючи малоперетравну сполуку – меланоїдин. Одночасно втрачається каротин.

Заповнювати сховище слід за 3–5 днів. Інколи цих строків у силу різних причин дотримати не вдається. У таких випадках з метою запобігання розігріванню необхідно щоденно укладати 80–100 см старанно утрамбованої маси.

Останнім часом у деяких господарствах силос заготовляють у поліетиленових мішках-рукавах, шлангах, що забезпечує певні переваги при його використанні (рис. 6).

В

Рис. 6. Зберігання силосу у плівкових рукавах

ажливим технологічним прийомом під час силосування є старанна ізоляція корму. За цих умов у масі швидко витрачається кисень, простір заповнюється вуглекислим газом, створюються сприятливі умови для гомоферментативного молочнокислого бродіння. Тому після заповнення траншей добре утрамбовану масу необхідно негайно вкрити. Без належної ізоляції повітря проникає не тільки у верхні, а й у глибші шари силосу, внаслідок чого розвивається аеробне бродіння. Затримки з укриттям на три доби збільшує втрати поживних речовин за рахунок угару та призводить до псування верхнього шару, через що у невкритому силосі втрати поживних речовин сягають 35% і більше.

Як показали результати наукових досліджень і досвід господарств, у траншеях найменші втрати силосу у верхньому шарі від пліснявіння й загнивання спостерігаються тоді, коли засилосовану масу вкривають поліетиленовою плівкою та шаром соломи, тирси, торфу тощо. У разі використання соломи плівку спершу посипають вапном, запобігаючи псуванню її гризунами.

Якість і поживна цінність силосу залежить від строків збирання кормових культур при силосуванні. Кукурудзу як основну силосну культуру скошують у фазі молочно-воскової та воскової стиглості. У цій фазі рослини мають нижчу вологість і в масі нагромаджують зернову фракцію. Конюшину та інші бобові збирають у фазі бутонізації, соняшник – на початку цвітіння, сорго – у фазі молочно-воскової й воскової стиглості зерна, горох і вико-вівсяні сумішки – у фазі воскової стиглості бобів у перших двох нижніх ярусах.

Для зменшення втрат поживних речовин під час силосування застосовують різні консерванти: органічні та неорганічні кислоти, піросульфат натрію, нітрити, а також бактеріальні закваски, ферментні препарати тощо.

Використання неорганічних кислот (сірчана, соляна, фосфорна) нині обмежене через можливість виникнення у тварин ацидозу, оскільки ці кислоти в організмі не окислюються. Найчастіше застосовують такі органічні кислоти, як мурашина в дозі 2–5 кг/т, пропіонова і оцтова – 4–5, бензойна – 2–4, КНМК (концентрат низькомолекулярних кислот) – 2–4, суміш мурашиної й пропіонової–4–5 кг/т. Із сухих препаратів використовують піросульфат натрію в дозі 3-5 кг/т, нітрит натрію–1 кг/т, формалін–3–4 л/т 40%-го розчину формальдегіду, в 3–4 рази розбавленого водою. Органічні кислоти також вводять у водному розчині.

Технологія заготівлі силосу складається з таких операцій: скошування силосних культур з одночасним подрібненням, доставки до силососховища, вивантаження маси, внесення консервантів (якщо застосовують), ретельного ущільнення, укриття від проникнення повітря та атмосферних опадів.

Для свиней і птиці готують комбінований силос. Основними його компонентами є коренебульбоплоди, качани кукурудзи молочно-воскової й воскової стиглості, гарбузи, кормові кавуни, отава багаторічних трав, сінне або трав'яне борошно.

Доброякісному силосу притаманний ароматно-фруктовий запах, зелений чи жовто-зелений колір, зберігає структуру вихідної сировини і його охоче поїдають тварини. Жовто-коричневий колір і запах свіжоспеченого хліба свідчать, що маса при силосуванні внаслідок недостатнього ущільнення або тривалого процесу силосування нагрівалася до 50°С і вище.

Згодовують силос усім видам сільськогосподарських тварин: дійним коровам – 4–6 кг, сухостійним – 2–3, худобі на відгодівлі – 6–8 кг на 100 кг живої маси, вівцям – 2–3 кг, свиноматкам – 3–4, поросятам при вирощуванні та відгодівлі – 2–3, коням – 8–10 кг, птиці – 20–30 г на одну голову.

Сінаж – консервований в анаеробних умовах корм, виготовлений з тонкостебельних провялених до вологості 45–55% трав. Від силосу він відрізняється меншим вмістом води і незначною кількістю органічних кислот, через що добре поїдається тваринами та має дієтичні властивості.

За хімічним складом і поживністю сінаж посідає проміжне місце між сіном і силосом. Поряд з невеликою кількістю води у ньому міститься 3–7% перетравного протеїну, 1,0–1,5 жиру, 12–16 клітковини, близько 2 цукру, 0,3–1,0 кальцію, 0,1–0,15% фосфору і 25–40 мг каротину.

На склад і поживність сінажу, насаперед, впливає вологість закладеної маси, оскільки від цього залежить інтенсивність мікробіологічних процесів і звязаних з цим втрат поживних речовин. При його заготівлі консервування маси здійснюється за рахунок фізіологічної сухості рослин і відсутності доступу кисню.

У міру зниження вологості водоутримуюча сила рослинних клітин зростає до межі, коли вода стане малодоступною для більшості бактерій. Такою межею є вологість зелених рослин у 50–55%. За такої вологості клітини провялених рослин утримують воду з великою силою (55–60 атм), тоді як всисна сила більшості мікроорганізмів становить 50–55 атмосфер. У цьому середовищі не можуть розмножуватись гнильні, оцтовокислі бактерії і дріжджі, а лише окремі раси молочнокислих бактерій, які підкислюють масу до рН 5,0–5,5. За різного ступеня провялювання у зеленій масі утворюється неоднакова кількість кислот (табл. 31), яка не перевищує 1%, та нагромаджується вуглекислий газ.

Таблиця 31