4. Психологія слідчого експерименту.

Гносеологічною основою слідчого експерименту є версія слідчого, складність якої визначається комплексом обставин, що є основою для її формування. До психологічної характеристики слідчого експерименту належать дані обстановки та його умови, можливість відтворити емо­ційний стан особи у процесі проведення експерименту. При розгляді цих сторін слідчого експерименту пропонується мо­делювати об'єктивні та суб'єктивні чинники та експериментальні дії. Компонентом, що психо­логічно спонукає суб'єкта до проявів при експерименті, є створення обстановки, наближеної до справжньої.

Однак питання про вимоги щодо психіки індивіда викликає сумніви у можливості і до­цільності такого відновлення. Психічний стан особи, пов'язаний із тією чи іншою подією, відтворити у цілому неможливо, оскільки ця подія має особливий емоційний вплив, тому що це подія злочину. В експерименті повторюються лише обставини, пов'язані з подією.

Оцінна діяльність слідчого щодо експерименту складається з трьох етапів:

1) оцін­ка можливостей експерименту;

2) оцінка його перебігу, сутно­сті та варіантності дослідів;

3) оцінка його результатів.

Перший етап охоплює оцінку ситуації, викликану конфліктним станом зібраних у справі доказів, що зумовлює необхідність перевірки якого-небудь із них або версії, що виникла. Другий етап передбачає оцінку кожного досліду і всієї їх сукупності з метою встановлення їх оптимального характеру, тобто здатності перевірити конкретну обставину в експери­менті. Третій етап синтезує оцінки попередніх етапів, визначаючи доказове значення проведеної слідчої дії.

Результати слідчого експерименту розглядають як позитивні та негативні та співвідносять з версією слідчого. Доказова цінність позитивних і негатив­них результатів є різною: перші встановлюють, що даний факт мож­ливий, другі означають його неможливість, виключаючи тим самим всі інші рішення.

Психологічні основи перевірки показань на місці — слідча дія, що полягає у зіставленні показань про пов'язані з певним місцем обставини злочину з фактичною обстанов­кою на цьому місці. Це має психо­логічні закономірності, що визначають її пізнавальну цінність:

1) здатність особи запам'ятовувати обстановку, у якій відбувається подія;

2) просторова орієнтація особи при відтворенні обстановки в загальному або фрагментарному вигляді, природному або видозміненому;

3) психіч­ний вплив обстановки на особу, яка повторно перебуває на цьому місці.

Психологічний вплив повторного сприйняття суб'єктом обстановки є надзвичайно сильним тоді, коли сприймане суперечить показанням, що даються ним, спростовуючи їх.

5. Психологія потерпілого і свідка. Провокуюча поведінка, види віктимності

Потерпілий — особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду. Тому його психологічні стани можуть визначатися «обвинувальним» ухилом, перебільшенням збитку і вини обвинуваче­ного. Почуття потерпілого можуть бути пов'язані з депресією, соромом, образою, страхом перед можливою помстою злочинця.

Важливе значення в розкритті змісту поняття «жертва» — вивчення її на соціально-психологічному рівні, що охоплює її соціальний статус, позиції, ролі. У механізмі злочину існують взаємозв'язок злочинця і жертви. Психологія конфлікту «злочинець — жертва» може набувати різних форм. Залежно від ролі потерпілого (жертви) у ході реалізації злочинного наміру розрізняють декілька видів типової поведінки з боку жертви злочину: позитивна (спроба запобігання конфліктній ситуації, припинення злочину), нейтральна (байдужа поведін­ка), провокуюча (сприяє реалізації злочину).

Вчення про жертву злочину називається віктимологією. Особа потерпілого вивчається на двох основних рівнях:

- на першому, індивідуальному рівні, вивчають фактори, що можуть упливати на виникнення та розвиток наміру в майбутнього злочинця вчинити злочин, а також на механізм вчинення злочину;

- на другому рівні вивчається сукупність жертв, яким злочином завдано шкоди, з метою визначення реальних наслідків злочинності.

Віктимологічна класифікація має відображати генетичний зв'язок між поведінкою жертви, з одного боку, та діями злочинця до й під час скоєння злочину — з другого. Цей зв’язок може простежуватись у різних аспектах: соціальному, біологічному, соціально-психологічному, моральному тощо.

Свідком є особа, котрій можуть бути відомі будь-які обставини, що підлягають встановленню у даній справі. Психологічна характеристика свідка як особистості охоплює інте­лектуальні, вольові, моральні та інші якості. Свідки відрізняються за обсягом сприйнятої ними інформації та можуть характеризуватися по­відомленням неправдивих відомостей із різних мотивів.

Показання свідків поділяються на:

• прямі, основані на безпосередньому сприйнятті суттєвих для справи обставин (таких свідків називають очевидцями);

• непрямі, що ґрунтуються на повідомленнях інших осіб.

Змістом показань свідків можуть бути як відомості про фактичні дані (вони мають доказову силу), так і оціні судження. Іноді свідку може бути надана психологічна допомога у пред'явленні схем, зображень, макетів.

Похибки та помилки в показаннях свідків (неповнота і зайве, неточності та ін.) — звичайне, а не виняткове явище. Найскладнішим психологічним завданням допиту свідка є встановлення достовірності його свідчень. Коли свідок каже неправду, то зазвичай очі бігають, змінюється міміка і т. д.