2. Психологічні причини злочинної поведінки та психологічна структура злочинного діяння.

Аналіз формування злочинної поведінки з позицій психології пе­редбачає пошук відповідей на такі запитання:

- чому було скоєно злочин?

- що призвело чи примусило цю людину вибрати злочинний варіант по­ведінки в конкретній ситуації?

- які психічні властивості проявились у злочинній дії?

У злочинній поведінці виявля­ється єдність об'єктивних і суб'єктивних факторів людської життєді­яльності. Серед причин злочинної поведінки необхідно розрізняти фактори, що визначили розвиток спрямування особистості та її емоційно-вольові регуляційні особливості. У ситуації конфлікту люди мимоволі, а часто свідомо заперечують очевидне, тлумачать події у бажаному для них напрямі і т. ін.

Основними еле­ментами структури злочинного діяння є:

- мотивація і мотиви злочинної дії;

- формування мети злочинної дії;

- прийняття рішення про здійснення конкретної злочинної дії;

- спрямованість і зміст злочинного заміру;

- способи, засоби і умови здійснення злочинного діяння;

- досягнення результату і ставлення суб'єкта до цього резуль­тату.

Мотивація злочинної поведінки може бути:

а) ситуативною, малотривалою, заздалегідь не підготованою, яка визначається психологічним станом особистості, нестійка;

б) навмисною, відносно тривалою, наперед підготованою, більш чи менш продуманою у можливих деталях, яка відображає домінуючі орієнтації суб'єкта, і тому вона більш стійка.

Психологічні умови, у яких людина приймає рішення про скоєн­ня злочину, можуть бути різні:

1) умови без стресів і сильного збудження, при достатній кількос­ті часу на його обдумування. У цьому разі — розважлива поведінка злочинця;

2) умови у вигляді сильного збудження, недостатньо часу на обдумування. Рішен­ня, яке приймається при цьому, викликає необдуману поведінку, яка ґрунтується на запалі, а не на точному розрахунку.

Спонукання, наміри, мотиви і цілі злочинної дії є складовими по­няття «злочинний задум», у характеристиці якого виділяють:

- спрямованість задуму (майбутній результат діяння);

- зміст задуму (відбиття у свідомості особистості всіх обставин, які пов'язані з досягненням мети злочинного діяння).

Суб'єкт несе відповідальність не за задум, а за скоєння (за підготування) злочину. Наступним елементом у психологічній структурі злочинного діян­ня є способи, засоби і умови його скоєння. Спосіб скоєння злочину свідчить про психофізіологічні особливості людини, її знання, навич0ки, вміння, звички. Спосіб скоєння злочину вказує на ступінь його со­ціальної небезпеки.

3. Психологія співучасті у злочині.

Ст. 19 КК України дає таке визначення співучасті. «Співучастю визнається умисна спільна діяльність двох або більше осіб у вчиненні злочину». У даному визначенні вказується на три обов’язкові ознаки:

1) кількісна — участь в одному й тому самому злочині двох або більше осіб;

2) якісна — їх спільна діяльність;

3) суб’єктивна — умисний характер їх діяльності.

Розуміння об’єктивних ознак співучасті випливає безпосередньо із етимологічного розуміння (співучасть - бути учасником чи пособником). Для найбільш повного визначення такої об’єктивної ознаки співучасті, як участь двох і більше осіб у вчиненні злочину недостатньо. Є випадки, коли дії декількох осіб приводять до злочинного результату, але вони не є співучастю. Інша об’єктивна ознака співучасті – спільна діяльність осіб у злочині.

Наступною ознакою співучасті є спільність злочинного результату для всіх співучасників. З точки зору соціальної психології, злочинний результат – це продукт спільної діяльності, заради одержання якого вступають у зв’язок один з одним декілька індивідів.

Неможливо залишити поза увагою і таку ознаку спільності, як причинний зв’язок між діями кожного із співучасників і спільно спричиненими злочинними наслідками. При цьому дії окремого співучасника, без урахування їх спільності, не викликають спричинення загальної шкоди, вони є складовими спільної причини та умовою для дій інших учасників, а також – причиною спільного злочинного результату.

Співучасть з об’єктивного боку – це спільне вчинення декількома особами одного і того самого злочину спільно, коли дії кожного і з співучасників є необхідною умовою для інших і знаходяться (для матеріальних злочинів) у причинному зв’язку і з злочинним наслідком.

Із суб’єктивного боку умисел співучасників наділений загальними ознаками умислу, але за змістом він – у взаємозумовленості їх злочинних дій.

Для визнання умислу спільним, окрім інформованості, потрібна ще одна важлива суб’єктивна ознака – узгодженість дій. Умовою такої узгодженості є взаємна інформованість. Змова може бути попередньою чи під час вчинення злочину на місці його здійснення.

Наступною суб’єктивною ознакою є наявність суб’єктивного зв’язку між співучасниками. Обов’язковою умовою співучасті є усвідомлення кожного співучасника, що він діє не один, а разом з ким-небудь.

Умисел складається із двох моментів: інтелектуального (обсяг знань, уявлень суб’єкта про вчинене діяння) і вольового (ставлення суб’єкта до обставин, подій, дій, знання). При цьому свідомість і воля кожного учасника тісно переплітаються: виконавець, підмовник і пособник, які діють умисно, усвідомлюють підтримку один одному та сприяють злочину.

Не можна змішувати емоції суб’єкта з його волею. Співучасник може осуджувати чи, навпаки, підбадьорювати виконавця, але коли він свідомо допомагає його злочинній діяльності, то робить це з прямим умислом. Прямий умисел – це спонукання, вольовий процес, у результаті якого відбувається вплив на психіку суб’єкта з метою викликати в нього намір вчинити злочин. Непрямий умисел при співучасті не може мати місця.