3.2. Війна з білогвардійцями. Київська катастрофа

Ще в грудні 1918 року почався наступ білогвардійців проти Директорії. З другої половини грудня почався наступ білогвардійців у Крим. З 1 січня 1919 року почались перші сутички з білогвардійцями, яких атакували загони отамана Махно, але були розбиті. Ці сутички продовжувались весь січень. 15-27 січня відбулись бої за Гуляйполе між махновцями та білогвардійці, де махновці зазнали поразки. Але через наступ Червоної Армії білогвардійці були відділені від махновців, і фактично стали союзниками в боротьбі проти більшовиків. Після початку відступу Червоної Армії з України почали наступати білогвардійці та армія УНР. 21 серпня 1919 року відбулась зустріч білогвардійців та частин армії УНР. Сторони не мали настанов про те, що робити при зустрічі, і тому, щоб не спровокувати конфлікт, Петлюра наказав уникати сутичок і відправив Денікіну пропозицію союзу, яка була проігнорована. Окремі командири почали заявляти про те, що Добровольчій армії Денікіна належить територія до Козятина та Фастова на заході, і тому ці території Директорія УНР повинна звільнити. Щоб налагодити відносини з Денікіним, до нього була відправлена делегація і запропонована демаркаційна лінія між військами «по Дніпру». 25 серпня Денікін виступив із заявою, в якій йшлось про те, що Симон Петлюра оголошений ворогом. Політики Галичини радили Петлюрі заключити союз з Денікіним, який перемагав в той час над більшовиками. Петлюра сподівався на допомогу Антанти в цьому. Однак сам Денікін не бажав співпрацювати з Петлюрою, вважаючи його бандитом. Він не визнавав УНР взагалі, вважаючи Росію «єдиною і неподільною», і був готовий до діалогу лише з УГА. 30 серпня армія УНР ввійшла в Київ, і почались приготування до урочистого параду 31 серпня. Але в 9 годині 31 серпня почали надходити звістки про наступ білогвардійців на Київ. В місті панувала дивна атмосфера, одні вітали «українських визволителів», інші – «російських визволителів», висіли українські та російські прапори, портрети Шевченка, Петлюри, Денікіна, Миколи ІІ. Під час підготовки параду до Думи приїхав загін білогвардійців з російським прапором в руках. Він запропонував встановити російський прапор над Думою та участь його підрозділу в параді, на що генерал Кравс погодився. Але невдовзі на Хрещатик в’їхав генерал Сальський, який забажав, щоб російський прапор був скинутий і його розтоптав конем. Через це його спробував зарізати білогвардієць, але сам був вбитий. В Києві почалась перестрілка. Щоб залагодити конфлікт, генерал Кравс вирушив до білогвардійського генерала Бредова. Умовами миру був вихід армії УНР з Києва. Після довгих перемовин Кравс підписав наказ про вивід військ, і місто було здано білогвардійцям [29, с.51]. Через новину про здачу Києва почалась деморалізація армії, деякі бійці самовільно покидали армію, почався суд над Кравсом. 2 вересня Директорія УНР звернулась до народу, оголосивши про початок війни з білогвардійцями. 13 вересня відбулись переговори між сторонами, де білогвардійці поставили нереальні умови – відмовитись від незалежності та передати армію Денікіну. 20 вересня відбулось зіткнення з білогвардійцями на станції Затишшя. Щоб знайти союзників в боротьбі проти Денікіна, Петлюра звернувся до батька Махно, який вже воював проти денікінців, і в селі Христинівка був підписаний воєнний союз. На початку війни лінія фронту проходила по лінії Бірзула-Шпола-Цвіткове-Біла Церква-Козятин. 21 вересня білогвардійці оголосили про підготовку війни проти УНР. В той час армія Денікіна досягла найбільшої могутності, і він оголосив про початок загального наступу. 23 вересня Директорія УНР прийняла рішення про початок війни проти білогвардійців, але наступ не починався. Приклад перемог Махно підштовхував Петлюру до початку воєнних дій, які почалися нещасливо 6 жовтня. Білогвардійці відбили атаки і захопили міста Умань, Бершадь, Ольгопіль. 10 жовтня Петлюра оголосив про початок наступу на Балту і 14 жовтня змогли просунутись вперед. Але в цей час білогвардійці атакують з флангів, і армія УНР почала відступати через десять днів по всьому фронту. 25 жовтня Петлюра підняв питання про об’єднання армії УНР та УГА, але галичани були проти. Вони не бажали воювати з білогвардійцями, і тому почали сепаратні перемовини з ним. 25 жовтня білогвардійський генерал Тарнавський відправив до УГА делегацію для підписання мир. 1 листопада 1919 року було підписано перемир’я, і з цього моменту УГА не виконувала накази Петлюри. 5 листопада було підписано договір про капітуляцію УГА, яка переходила до складу армії Денікіна. Після зради УГА Петлюра опинився у складному становищі. Зібравши наявні сили біля Могилів-Подільського, він сподівався відбити Вапнярку, але на Жмеринку наступав 1-й Сімферопольський полк. 10 листопада білогвардійці захоплюють Жмеринку, 14 – Могилів-Подільський. Щоб врятувати становище, Василь Тютюнник запропонував план, згідно з яким Директорія УНР переїздить до Старокостянтинова і віддає частину територій полякам. Це необхідно для того, щоб провести реорганізацію армії, а її фланги були закритими від ворога. Петлюра погодився з ним і тому відправив звернення до поляків, які теж погодились на це. 15 листопада відбулось останнє засідання Директорії, на якому Петлюрі передали всю владу. Через епідемію тифу кількість бійців армії УНР скоротилась і складала лише 7-10 тисяч бійців [30, с.39]. 27 листопада Петлюра заявив про переїзд до Польщі з метою пошуку союзників і запропонував свою посаду Мазепі, але той відмовився. В цей же час отаман Волох почав критикувати дії Петлюри та вимагав переходу армії на сторону більшовиків. 29 листопада він почав вимагати від Мазепи зміни політичного курсу та проголошення радянської України, а 1 грудня назвав себе «головнокомандуючим українським радянським військом» та переманив до себе 3 тисячі бійців, які складали майже 1/3 всієї української армії. У відповідь Петлюра наказав затримати Волоха, але його накази були проігноровані, а загони переходили на сторону отамана [3, с.92]. Захопивши частину скарбниці УНР (30 тисяч срібних царських рублів), він повів свій загін до більшовиків.